Анатолій Цвих із села Підцир’я — нащадок зв’язкового УПА, учасник воєн в Афганістані та на Донбасі.
Про те, що чоловік пройшов непрості випробування, свідчить кожна його мужня сльоза, що тривожить душу у момент, коли він розповідає про свій бойовий шлях. За будь-яких обставин ніколи не падав духом, завжди був патріотично налаштованим і сміливим у своїх поглядах та висловлюваннях. До того ж, у свої 57 років, попри інвалідність, він є активістом та учасником спортивних змагань. А ще, запевняє, при потребі готовий знову вирушити боронити кордони рідної країни.
Навіть зателефонувавши до пана Анатолія вперше, можна зрозуміти, що це українець до глибини душі: влаштує перевірку незнайомцеві на «вошивість», починаючи від гасла «Слава Україні!» й завершуючи питанням «Чий Крим?».
Батька засудили до 25 років сталінських таборів
Народився та виріс Анатолій Михайлович у Камені-Каширському. Вступив у будівельний технікум у Києві, адже ще юнаком прагнув займатися цією справою. Окрім того, навчився мурувати печі, грубки, каміни від свого батька, який перейняв це ремесло у таборах.
«Тато був зв’язковим в УПА, знав “Кобзаря” напам’ять. За таку діяльність його 16-річного засудили до 25 літ каторжних робіт, вісім з яких він відбував покарання в місті Інта (Сибір) та на шахтах у Джезказгані (Казахстан). І навіть повернувшись достроково на Батьківщину, органи КДБ не давали йому спокою, пильнували кожен його крок. Він же нам і прищепив любов та відданість своїй державі. Нас у батьків було троє: я та ще дві мої сестри. Тож не міг не піти воювати за Україну, коли це було вкрай необхідно, перед батьком було би соромно», — ділиться ветеран історією свого роду, яка болить йому з дитинства.
В Афганістані воював пліч-о-пліч із росіянами
Здобути освіту будівельника Анатолій не встиг, у 1982 році просто з київського технікуму 18-літнього юнака забрали до лав радянської армії, а через пів року він вже воював в Афганістані в артрозвідці. За 22 місяці служби 103-тю Вітебську повітряно-десантну дивізію кидали по всьому Афганістану: у Кабул, Баграм, Кандагар, Гардез, Газну…. На кожному кроці можна було чекати смерті.
Вдома рідні довго не отримували жодних вістей від сина. Батьки, зневірившись, почали думати, що його вже немає серед живих. Але насамкінець таки дочекалися повідомлення з польової пошти, що їхній Толя «добросовісно виконує свій інтернаціональний обов’язок» і «йому присвоєно військове звання старшого сержанта».
«Мама думала, що мене уже вбили, бо я був у самому гирлі бойових дій. Тоді ж не було змоги оперативно зв’язатися з рідними, та ще й з терен іншої держави», — розповідає чоловік, показуючи те саме, уже понівечене давністю, сповіщення від командира його військової частини.
Судилося йому гідно пройти цей небезпечний шлях та повернутися додому у 1984 році живим і здоровим.
«Тоді ще був юним, море здавалось по коліна. Війна – це завжди страшно. Там було тяжко, але там була не моя земля, не мої люди, й в моїй дивізії не було українців. Я воював за чужу країну. Тоді сказали «йдеш воювати» — йшов і не ставив ніяких запитань. Місцеве населення насправді нас ненавиділо. Бо ми там були непотрібні. Навіть від старенького мусульманина можна було очікувати раптового удару в спину. Хоча бача (діти) були більш лояльні й привітні. Тобто не виникало відчуття втрати чогось рідного, незалежно від наслідків виконання завдань», — пояснює воїн.
Із побратимами зв’язок він ніколи не підтримував, бо всі здалеку – із Росії. Та все ж неприємно було прийняти той факт, що хтось із них з часом може стати йому ворогом й воювати проти нього у складі війська, яке анексуватиме його край.
«Мене не беруть воювати в АТО, а я сиджу і плачу»
Коли в Україну полізли чужинці, не витримав – звернувся у військкомат, а там через хворобу відмовили, не пройшов медкомісію. Та думка про загарбання України не давала йому спокою. Тож, за підтримки голови Волинської обласної організації Спілки ветеранів Афганістану, під кінець 2014 року своїм ходом таки потрапив в АТО у лави батальйону «Айдар», 2-гу штурмову «афганську» роту. Був кулеметником. Побратими за впертість та пробивний характер дали йому позивний «Камінь».
«Нас боялися, бо ми були безшабашні», — характеризує атовець свій батальйон добровольців, який реалізовував надскладні операції проти колаборантів, «отпускніков» та регулярної російської армії.
Через рік айдарівців включили до Збройних сил України. Вже в складі 72-ї окремої Білоцерківської механізованої бригади Анатолій Цвих відслужив ще два роки, займався артрозвідкою.
«Загалом майже три роки боронив державу від зовнішнього ворога та сепарів. Це були бої під Волновахою, Авдіївкою, Старогнатівкою, Верхньоторецьким, Старобельськом, 29-м блокпостом. Чи не найкривавішими та найзапеклішими були воєнні дії під Луганським аеропортом, за Хрящувате. Тоді полягло дуже багато наших хлопців, чимало отримали поранення. «Козачки» поглумилися з їхніх тіл, порубавши їх та обпаливши. Загиблих було неможливо опізнати, тому їх поховали в безіменній братській могилі у Старобільську. Ось це було саме тяжке…, — ледве стримує емоції жаху й жалю ветеран. І додає:
— Це в Радянському Союзі нам нав’язували думку, що ми з росіянами, узбеками, казахами — один народ і воюємо спільно проти моджахедів. Але коли Росія робить таке з людьми, коли анексувала Крим і полізла на Донбас – це тільки бездушний ворог!”
У листопаді 2017-го Анатолій Михайлович демобілізувався. Про мужність і відвагу чоловіка у двох війнах тепер нагадують грамоти й подяки, а також п’ять нагрудних знаків, якими його нагородили в молодості і тепер.
Дружина — росіянка за національністю, але українка за духом
Із дружиною Анатолій познайомився на Чукотці. Там він працював у повоєнні роки (після Афганістану) в геології, потім на полярній станції механіком. Вперше побачив свою Наталочку у вертольоті, коли разом летіли у справах: спочатку на дівчину не звернув уваги, а потім як придивився краще – то зачастив до неї на кавалерку: приїздив і трактором, і снігоходом. З часом молоді люди одружилися, ще рік прожили на Далекому Сході. Потім Анатолій Михайлович забрав дружину на рідну Камінь-Каширщину. Тут, на Підцир’ї, поступово звели свій дім, народили двох доньок.
Тепер на їхній вулиці чимало осель, у будівництві яких пан Анатолій брав участь. Доводилося якось заробляти. Свого часу працював трохи експедитором, на заводі токарем. Зараз вже на пенсії, веде сільське господарство.
Хоча Наталія Михайлівна й росіянка за національністю, але затята українка в душі. Адже за кілька десятків років Україна стала для неї рідною державою. Жінка щиро ненавидить Путіна і його політику. Як тільки постало питання вирушати на чергову війну – не без вагань, але все ж підтримала та відпустила чоловіка.
«Та не мучся, Толю, знайди вихід, йди і воюй, коли не можеш вдома просто сидіти й споглядати збоку ті події», — говорила супутниця життя.
А він, в свою чергу, зазначає, що дружина у нього чудова, навіть не уявляє, як вона його, такого вояку, й терпить.
На стінах їхнього будинку всюди майорять, як іконостас, сімейні фото: на них і вони, і діти, і батьки у різні часи. Уже понад 33 роки триває історія їхнього подружнього життя.
У будь-який момент готовий знову захищати державу
В Афганістан, каже Анатолій Цвих, його відправили, там він мусив нести службу. А на Донбас воювати пішов сам, добровольцем, бо хотів захищати свою державу, і готовий це робити надалі.
«В Афганістані було зрозуміліше, як вести війну — моджахедам ми завжди могли дати відсіч. В АТО ж чекали команди, яка надходила нечасто. Коли міни летіли на бригаду й падали вже за 50 метрів, то терпінню наставав кінець – ми «жарили» у відповідь. Нас, звісно, сварили за таке, але ми з виразом здивування казали, що це не наших рук справа. А що було свідомо погибати? Якщо б ми не втримали десь оборону, почали б палати наші домівки, постраждали б наші рідні, краяни, спопелялись би міста й села аж вглиб України», — пояснює солдат.
Хоча Анатолія Михайловича через контузії та проблеми з ногами «списали» із резервістів, він завжди готовий оперативно зібрати рюкзак й вирушити на захист кордону: «Зараз знову мокшани творять якусь оказію у Білорусі. Як тільки надійде команда — я вже за годину буду в Дольську. Тим більше, що хватку не втрачаю — їжджу на стрільбища з товаришами резервного батальйону, беру участь у спортивних змаганнях. Навіть маю кубок за перемогу у спортивному турнірі серед атовців району».
Боєць, якого заганяють в армію, – не воїн
Відверто дивують атовця порядки в державі й відсталість виховання громадянського патріотичного суспільства. Як, зокрема, можна від армії ухилитися? У часи його молодості не сховався б, знайшли б і “вправили мізки” у дисциплінарному батальйоні, а потім відправили б на службу у військову частину. «Були серед побратимів в АТО й молоді хлопці, котрі професійно виконували свій обов’язок. Але вони дійсно хотіли йти в армію, вони були ідейно сформовані. А таких, яких ловлять й заганяють у військо, то, може, там і не треба, користі з них небагато. От якось прийшов до нас в «Айдар» 16-річний хлопчина з Луганщини, ми його всьому навчили, і з нього вийшов дуже сильний боєць», — підкреслює важливість ситуації пан Анатолій. А ще додає:
«Наша біда, що одні президенти не можуть вчасно вступити в НАТО, а інші словесно горять бажанням подивитися в очі Путіну, але при цьому необґрунтовано здають наші відвойовані території, просто відступаючи назад. Це державна зрада! Але історія все покаже, ще не вечір! На відміну від багатьох, хоча мені вже пішов 58-й рік, я не можу віддати свою державу на поталу агресору. І є ще такі, як я”.
Іванна Гайдучик.
