Хтось із відомих сказав, що без сім’ї людина тремтить від холоду, водночас кожен знає, яке мистецтво – пронести тепло стосунків крізь час. На жаль, не всім так вдається на життєвому шляху, однак це аж ніяк не стосується наших героїв – Андрія та Тетяни Федчуків із села Бузаки. Попри те, що ось уже 61-й рік вони пишуть спільну історію, а й досі дивляться одне на одного з незвичайною ніжністю і захопленням.
Навчився читати у пана
Родові корені родини Андрія Федоровича – з Поступеля. Свого часу його дід розділив землю між усіма дітьми, але старші сини продали наділи і виїхали в Америку, залишивши меншого брата (батька нашого героя) ні з чим. За підтримки сестри Федір Федчук побудувався, а що мав сім’ю, трьох дітей, то змушений був іти у найми. Так потрапив служити доглядачем худоби в Бузаки до Алєксандра Малішковича. Працював по совісті, тож сподобався управителю. Гарні відгуки дійшли і до самого пана, тож він наказав поставити Федорові хату, аби той міг забрати до себе сім’ю.
– Коли прийшла радянська влада, пан добровільно віддав все в “государство”, за що комісар дав довідку, що його ніхто не має права зачіпати. Але в час війни Алєксандр таки змушений був піти із села, а по її закінченню вернувся туди, де господарем був. Він же моєму батькові хату поставив, то сільський голова і привів його до нас. Сказав, хай побуде 2-3 дні. Хіба відмовиш?! Правда, дійсно приїжджали за ним “государственні роботніки”, хотіли забрати, але куди його забереш, що з нього візьмеш у 80 літ?
Так і жив у нас 6 років, поки не вмер. А достатку ж не було. Наварить мати лободи і їсть пан з нами, а де ж дінеться, – відтворює післявоєнні роки Андрій Федорович. Каже, не раз з цікавістю прислухався до панових розмов з батьком. Та й сам ще війну добре пам’ятає. Як зерно відбирали, вивозили сім’ї з села в ліси, як додому поверталися…
Алєксандр не допомагав Федчукам по господарству, але, що був вчений, писав на фронт і читав листи. Якогось разу Федір попросив пана, щоб навчив грамоти меншого сина. Той дотримався обіцянки, тож до школи Андрій уже знав усі букви і вмів писати. Відтоді листувався з братом-солдатом самостійно.
Андрій Федорович відучився в школі тільки 4 роки, а далі – «по світу». Спочатку пас колгоспних корів. Каже, тоді на двох давали буханець хліба, що було малим за «велике удовольствіє». А коли підріс – подався на заробітки. Потім – будівництво дому, одруження, колгосп. Працював на різних роботах: і в столярні, і кочегаром, і телятам варив… Без вихідних. Молоді роки швидко пролетіли, як і здоров’я розгубилося на життєвому шляху. Попри це наш герой щиро славить Бога за усі його щедроти.
«Ось так усе життя – разом»
Тетяна Михайлівна народилася у 1943 році, тож мало що знає про війну і тим паче життя за пана – усе з розповідей свого Андрійка. Тим не менше, нелегкі часи також відбилися на її долі. Пам’ятає добре один момент: як колона солдатів ішла. А сестра, на 3 роки старша, все згадувала, як її цукром пригощали.
– І батько наш був на фронті – добровольцем пішов, повернувся з пораненням. Ото й всі мої спогади. Дуже хотіла здобути якусь освіту, але в нашій сім’ї тільки хлопці вчилися, а нас, дівчат, не пустили. Закінчила 7 класів – і в колгосп. Потім працювала на фермі, аж доки у 42 роки інсульт не «звалив», – поволі ділиться своєю історією Тетяна Федчук.
А з пам’яті виринають будні ланкової роботи:
– Доньці було заледве рік, коли мені дали ділянку буряків. Куди дівати? Посадила її в коробку і соваю перед собою. А вона впала в пісок. Кажу бригадирові: «Подивіться, яка маленька, ще ж і не ходить. Навіщо ж ви мені ту ділянку дали?». А він мені: «Хай змалку загартовується». Ніхто й не дивився на те, – і в наповненому добротою погляді жінки ховається сум. Однак з першими згадками про сім’ю, синів і дочок Тетяна Михайлівна знову жвавіє. Жартує, навіть хворіють з чоловіком в парі. «Ось так усе життя – разом». Діти ж мали здібності, використали свій шанс і пішли навчатися, розлетілися з рідного гнізда. А батьки й раді, що вони знайшли свої дороги.
«Добре, що ми ще удвох»
Допитуюся, як їхні долі сплелися в одну. При згадці про знайомство Андрій Федорович і Тетяна Михайлівна посміхаються, обмінюючись іскринками любові одне до одного. Обоє народилися і виросли в Бузаках, щоправда – в різних кінцях села і в різні роки. Їй було 18, йому – 26, коли вирішили одружитися. Та й, власне, познайомилися наші закохані на весіллі.
– Вже 61-й рік пішов як удвох живем… Зійшлися ми характером. Знаєте, воно отак: якщо ти не підеш однією стежкою, то й діла не буде. Мусиш, щоб хорошенько було, аби з тебе люди не сміялися. То ми так і прожили. Важко робили, допомагали один одному. А щоб сварки які – у нас такого ніколи не було. І діти наші того навчилися, поганого слова ніколи не чули. Вже й до смерті так добудемо, – перегортаючи сторінки подружнього життя, звіряється й через десятиліття закохана пара. Кажуть, хочеш діток добре виховати – треба жити мирно. Бо як будеш лихословити – не бувати тоді радості в домі. А як то приємно серцю, коли уже давно дорослі діти горнуться до батьків, наслідують їх приклад і, здається, уже однією тільки присутністю випромінюють добро, повагу, турботу. Цього навчаються тільки у щасливих.
Іванна ВЕЛИЧКО,
село Бузаки.
