«Не було в матері того барвистого життя. Дитинство в наймах, у шлюбі – вважай тільки 10 років, діти, невтомна робота. Ото що про Німеччину розповідає», – підсумує опісля донька нашої героїні Лідія, вкотре перебираючи в пам’яті основні факти з життя своєї неньки. Проте повідати 98-літній Домініці Залуській (на фото), найстарішій мешканці села Бузаки, таки є що: у роки війни їй довелося послужити наймичкою в Німеччині, а через пів століття жінка почала отримувати від своїх господарів сповнені добра та вдячності листи. І досі, через 80 років, бабуся з трепетом і, здається, до найтонших деталей згадує той буремний, а в чомусь і щасливий для неї період роботи на чужій землі…
«Нема такого дня, шоб я їх не згадала»
Домініці Василівні у лютому виповниться 99 років. Попри поважний вік вона має прекрасну пам’ять і світлий розум, любить побалакати. До школи не ходила, але порахує, наприклад, гроші дуже швидко. При дітях-онуках вивчила букви, різні вірші. От тільки писати не вміє, бо ж не до науки колись було. Жили бідно. Щойно Домці (так усі ніжно звикли називати нашу героїню) виповнилося десять років – пішла у найми в Теклине. Корови пасла, орала, дітей доглядала. Потім працювала у Видричах, рідному Поступелі, Любитові…
– Таке дитинство було – по чужих подвір’ях. А як в Ковелі служила – вибухнула війна. Отоді прийшла додоми, але забрали мене в Германію. Вже там світу побачила. Тільки шо ж чужина, додом кучно… Добрі господарі були, нічого казати: гляділи мене як рідну дочку… Ще ж і знайшов мене через Червоний Хрест. Хлопчина, що зі мною годувався, всього на 7 років менший. Карл. Нігде ж ніхто нікого не шукав, а то за стільки літ! – не перестає дивуватися бабуся. – Нема такого дня, шоб я їх зараз не згадала. Добрі люди, то й добре згадати, – і по мережаних літами й досвідом щоках старенької збігає сльоза. Їй було 18, коли довелося їхати працювати на чужині. Тоді цілий ешелон «східних робітників» у Ковелі зібрали. Везли до Відня, де й поділили кому й куди йти. Домініка опинилася «не в правдивій Германії» – у селі на чехословацько–австрійському кордоні.
– Тиждень проходили комісію, люди нам їсти приносили. Вельми добре носила ота моя хазяйка, то все боролися за її. А я що поборюся, як нічого не понімаю?! Але ж довелася вона мені, то вельми сердиті всі були, – відновлює події перших днів остарбайтерства Домініка Василівна. З іншого боку, каже, подруги її жаліли, бо ж як-не-як сім’я була незаможною та ще й багатодітною – мали 2 доньки і 4 сини. «Ні в кого стільки не було», тож передбачали, що новоспеченій служниці там доведеться надзвичайно важко. Попри все Каль («Коля по-нашому») і Роза Реї виявилися дуже людяними та турботливими господарями. Їх дівчина звала батьком і матір’ю – «фатер» і «мутер». Добрими до чужинки були й їхні діти. Навіть німецьку мову допомогли швидко вивчити – інші з книжками не могли досягнути такого результату. Невдовзі ніхто з місцевих навіть не здогадувався, що розмовляє з українкою.
Реї жили в селі, відтак тримали господарство і обробляли чимало землі. Садили городину, сіяли зернові, плекали виноградник. Урожай восени продавали. Роза рідко бувала на полях – здебільшого доглядала за дітьми, готувала їсти. А от Каль працював без упину. Були в цій сім’ї і свої «ритуали», до яких радо долучили і Домцю – в неділю ходили до церкви (щоправда опісля служби працювали в полі), а їли завжди разом за великим столом. Коли ж Домчиній подружці Марусі вдавалося вирватися до неї на вечорки, господар неодмінно пригощав усіх вином і розважав цікавою бесідою. Нехай сприяли їхній зустрічі не найкращі події, обидві сторони змогли зберегти у своїх стосунках все людське, без принижень, докорів і агресії. А потім війна скінчилася і молода поліщучка після 3 років служби подалася додому. З собою повезла маленьку фотографію зі своєю другою сім’єю та неймовірної краси яскраві хустини.
Франц: заборонене кохання
Домця потрапила на захід у розквіті літ. А що була ставна, приязна, то таки мала б припасти комусь до душі. Тож і запитую в неї, чи не знайшла часом якого залицяльника на чужбині.
– А, знайшла, – грайливо посміхається бабуся. – Франц був. Посилки мені з канфєтами з фронту слав. Воював, але часто приїжав. Майже через 2 місяці та й удома. Вже тільки в посліднє времья не було ізвєстій. Не знаю, чи він живий, чи його забили, чи де в плєну. Не знаю…
Зустрілися вони волею випадку. Домця носила молоко на молочарню, а Франц прийшов з армії, трохи вмів говорити російською, то й зачепив незнайомку. Раз-другий та й увійшли ті розмови у звичку. Щоправда спілкування німецького солдата і остарбайтерки було під суворою забороною. Якби дізналися, то могли б навіть повісити, або в концтабір відіслати. Але молодість на те рідко зважає. Тож були в дівчини на чужині і побачення («прийде, сяду на вікні в хаті, а він під вікном надворі, та й говоримо»), і фотокартки на згадку, й теплі листи. Господарі не рубали під корінь надії закоханих на щастя, але, видно, хтось таки доніс про ті зустрічі: Розу Рей попередили, що в їхній дім прийде обшук, тож вона змушена була знищити усі докази забороненого зв’язку. Так кохання Домці й Франца лишилося лише теплим спогадом. Жінка так і не дізналася, яка доля спіткала її обранця.
Заради Домці покинув двох
Коли Домініка повернулося додому, батьків уже не було в живих. Лишилася біля брата та його сім’ї. Як звично, господарювала. Аж якось товаришка, яка теж побувала в Німеччині, похвалилася, що зустрічається з хлопцем із Бузак – працював на заготівлі лісу в сусідньому селі. Де ж така новина не заінтригує. Дівоцтву так і кортіло побачити зайшлого кавалера, тому, коли Кузьма вкотре вивозив ліс і заїхав до Галі, Домця з подругою пішли на оглядини. Начебто випадково.
– Давай він до мене підшучувати. А я йому все: «Ой шо ви, дядьку». Бо ж старший був на 9 років! Коли глядь, а наступного разу він вже минає Галину хату і заходить до мого брата. Та й вчастив… Казали і в Бузаках дівчину мав. Я її бачила – хороша така. Знала, що не згіршу від мене покидає, – ділиться передісторією свого заміжжя жінка. Перебравшись до Бузак, жартують Залуські, вона ще й бізнесом зайнялася: перекупляла телята, гнала їх в Поступель, звідки автобусом возила м’ясо в Брест. А які сукенки шила дівчатам на свята – не передати. Жаль тільки, що недовго було безхмарним сімейне життя. – Була 11 років з чоловіком, а потім його спаралізувало. 40 літ доглядала і трьох дітей ростила.
Середульшій Лідії ще й не виповнилося 7 літ, коли їхню сім’ю сколихнули такі новини. Пригадує, батько поїхав на заробітки і захворів. У Києві його зняли з потяга, а за ніч чоловіка паралізувало. Щоправда на початках Кузьма навіть корови пас, сторожував на тракторній бригаді і чергував на пошті. Ходив з палицею, розмовляв, але ліва сторона була повністю паралізована. Тож основні турботи лягли на плечі його Домініки. Попри труднощі, жінка з усім впоралася, вивчила і вивела у світ дітей – двоє обрали медицину, а Лідія – бухгалтер.
***
Виявляється, Залуські і самі ще за часів Союзу намагалися розшукати родину Реїв. Племінниця нашої героїні викладала німецьку, тож з написанням листа в Червоний Хрест проблем не було. Однак тоді їхня спроба не увінчалася успіхом. А вже як стала незалежна Україна, то вважай відразу в Бузаки надійшла вістка з Німеччини. З того часу й зав’язалося спілкування. Спочатку – поштою, пізніше – через інтернет. Ділилися останніми новинами, вітали зі святами, розповідали про рідних, надсилали фото. Навіть гостинцями обмінювалися. Для цього, зокрема, зустрічалися в Ковелі з доглядальницею Карла Рея, яка була родом з Тернопільщини. Передали нею до Німеччини волинських делікатесів. Домініка Василівна не приховує, що радо відвезла б їх і сама, але літа вже далеко не ті. В цілому, Реї із Залуськими листувалися більше 25 років. Крайнє повідомлення надійшло минулої зими…
Іванна ВЕЛИЧКО,
село Бузаки.
