Цей основний принцип визначає сутність життя духовного пастиря камінь-каширської громади Православної церкви України, патріота, військового капелана отця Володимира (на фото), який уже рівно два десятиліття проповідує слово Боже.
У юначі літа, відчувши у душі міцний поклик віри, Володимир Мицько прийшов до храму, аби бути там прислужником, плекав надію стати згодом священником. Понад два десятиліття потому отець Володимир (на фото) продовжує смиренно та гідно нести свій хрест, стоїть перед лицем Господа, якого полюбив тоді усім серцем. Уже двадцять років здійснює духовне керівництво паствою православних вірних Каменя-Каширського: побожних, патріотично налаштованих людей, що разом становлять міську парафію Святителя Миколая Чудотворця. Окрім того гуртує й допомагає пізнати християнські чесноти батюшка українцям, які проживають в Литві.
Віддаючись сповна місії служителя церкви, у важкий для рідної країни час сміливо здійснює поїздки на Донбас, де сьогодні триває війна з російськими загарбниками та проросійськими найманцями, щоби підтримати українських військових, морально їх зміцнити, звершити церковні треби. Шанований за мудрість, чесність, віддану працю на благо українського народу.
Священників у роду ніколи не було
Львівщина, де народився Володимир Мицько, виплекала з нього патріота, заклала міцний підмурівок для розуміння власного призначення. Проте провидінням божим йому визначено було пустити корені далеко від дому, на волинській землі, осісти в Камені-Каширському й закликати до щирого каяття, до переміни життя не львів’ян, а тутешніх мешканців, сіяти в їхніх душах зернини віри. Подібним чином склалася доля його молодшого брата Олега, нині настоятеля храму в селі Брониця. Натомість старший Дмитро єдиний з братів не полишив малу батьківщину, звершує священиче служіння у Львові.
– Я та мої брати — перші з нашої родини, хто присвятив себе праці на духовній ниві. І, скажу вам відверто, ніколи не жалкували про вибір. Адже нічого нема кращого для чоловіка, християнина, ніж жити, щодня відчуваючи присутність Бога у твоєму житті, приносити користь ближнім, чинити добро. А справа ця добра, хоч і надзвичайно складна. Так як ти відповідаєш не лише за себе, а й за кожну ввірену тобі людину, кожну людську душу. За те, ким ми є сьогодні, передусім слід дякувати дідусеві та бабусі по батьковій лінії. Вони змалку привчали нас молитися, відвідувати храм. Хоча дітьми ми погано розуміли ту науку. Та все ж старалися засвоїти її, маючи для пізнання основ віри гарні умови. Бо навіть у радянський час на Львівщині зберігалися міцні релігійні традиції, повсюдно в селах хрестили дітей, при чому навіть комуністи таємно несли своїх новонароджених нащадків до церкви, аби охрестити, відзначали церковні свята, колядували, щедрували, палили святкове вогнище на Великдень. Цього радянська влада не зуміла подолати. Літургія звершувалася винятково українською мовою. Якось поступово я полюбив храм. І з роками те почуття тільки росло. Нарешті у дев’ятому класі усвідомлено став частинкою церкви, котра мені дуже подобалася. Почав просто ходити туди, допомагати, – тихо, наче на сповіді, ділиться особистим священник.
Із кожним днем Володимир впевнювався, що місце йому тут, між святістю, умиротворенням. Зазнайомився із молоддю, яка, як і він, прагнула духовного. Затим сів за семінарську лаву вчитися істин християнства, священницькій професії. Опісля ніс послух при греко-католицьких монастирях. Адже тільки вони з усіх місцевих відповідали у баченні молодого хлопця статусу українських, сприймалися за свої. В одному, котрий населяли монахи Студійського Уставу (студити) дізнався глибше про православ’я. Тому через трохи вступив до православної духовної семінарії в Луцьку. Закінчивши її, із благословення єпископа вирушив служити на першу свою парафію. Знаходилася вона аж у Миколаївській області, у селі зі звучною назвою Вікторівка Доманівського району. Там минули для нещодавнього семінариста чотири роки, які тепер досвідчений пастир церкви називає не інакше як етапом випробування духу, становлення, здобуття практичних навичок. Пізнав він там доста і радощів, і труднощів. Але насамперед пишається тим, що зумів об’єднати громаду в дружний колектив однодумців, їхав звідтіля, залишаючи по собі добру згадку, красивий храм, церковний будинок і найголовніше — людей, котрі повірили у власні сили, активно творили куточок українства на релігійній мапі Миколаївщини.
– У Вікторівці я зрозумів, що священник не має права боятися, мусить будь-що стійко боротися з труднощами, покладаючи надію на Господа. Коли приїхав туди, мені хотілося плакати. За дім молитви правила якась древня хата, стелі котрої, при своєму немалому зрості, я торкав головою. Ми відразу з парафіянами почали думати про щось більше. І спільно нам вдалося збудувати простору, велику церкву. Та скількох випробувань те вартувало… Мені ж тільки 21 рік виповнився, коли отримав прихід. Зовсім ”зелений”. А тут повинен думати, яким чином розбудувати парафію, налагодити все, заробити авторитет у людей. Полегкість була, що потрапив до рідних, виселенці з Дрогобиччини. Відразу виникла асоціація ”свої”. Спершу прихожани сприймали мене, наче дитину. Взявся довести їм, що здатний на щось серйозне. Прийшов до голови колгоспу та й домовився, що у нього орендую 25 гектарів землі, засію зернові. Їх надав знову ж голова. Отож зібраний врожай практично весь він забрав собі. У мене залишилася невелика кількість. Однак то був початок. Зерно я продав і за виручені кошти придбав приміщення старої школи, із якої ми потім почали робити храм. Отак господарював: пшеницю обмінював на макарони, хліб, тощо. Громадою збирали яйця по селах, їх збували хлібозаводам і так заробляли ”живі гроші”, яких, фактично, тоді ніхто не мав. За ті кошти будувалися, купували церковне начиння, ікони, священичий одяг, книги. У свята разом відпочивали. Завдяки тому церква перетворилася на стержень, який об’єднав жителів Вікторівки та сусідніх сіл, парафія кріпнула, – пригадує отець Володимир початки свого служіння.
“Я — українець, і цього не змінити”
У Камені-Каширському, де отець Володимир отримав наступний прихід, ситуація виглядала значно краще, хоча роботи не бракувало й на новому місці. І тут молодий священник швидко надбав однодумців, які підтримали, часом власним авторитетом, фінансами сприяли у будівництві храму, як кажуть, із підмурівка. Поступово невелика громада зростала та продовжує зростати нині. Її поповнюють містяни українського гарту, камінь-каширці, що вболівають за Україну і словом, і ділом. Відчуваючи свій обов’язок, відповідальність перед державою, нащадками, через любов до рідної країни отець Володимир свідомо поєднав священництво із капеланським послухом, одягнув поверх підрясника камуфляж. Бо просто не міг залишатися байдужим, знаючи, яке жахіття відбувається на Луганщині, Донеччині. Разом із громадою, настоятелем котрої є, взявся надавати поміч фронту. Ту вагому справу, не жаліючи себе, вони самовіддано роблять ось як сьомий рік.
– На них, моїх парафіян, я завжди можу покластися. Вони – справжня опора, разом нам вдалося втілити багато хороших задумів. Лише погляньте, яким гарним тепер є храм, територія довкола: зеленіє трава, цвітуть квіти, ростуть дерева. Красиве місце, створене працею однодумців. Ми ніколи не зупиняємося на досягнутому. Завжди вдосконалюємося. Нещодавно завершили будівництво недільної школи – приміщення, про котре давно мріяли. Навчатимемо там діток, проводитимемо спільні заходи, збори. Ми згуртовані і це помітно на прикладі допомоги фронту. За останні роки нами зібрано ресурсів, матеріальної допомоги українському війську, без перебільшення, на мільйони гривень. І ми не можемо інакше, адже є українцями, наша церква українська, наповнена національною символікою, навіть її фасад, ті ж окремі коругви, чимало іншого забарвлені в синьо-жовті барви. Я дуже радий тому, що місцеві мене називають українським батюшкою. І стараюся не зрадити цим словам, можливо кимось, інколи вживаними і зі зневагою. Та нехай. Головне я знаю, що українець. Якщо Господь дав нам державу, все, що маємо, чому я повинен Йому за це не дякувати, соромитися прапора своєї країни, рідної мови. І буду говорити завжди, що ми зобов’язані відстоювати свою державу-Україну, захищати її, навіть ціною власного життя, – відстоює думку щодо потреби українізації релігійного життя, православної церкви настоятель-патріот.
Окрім служіння на парафії Каменя-Каширського не так давно священник взяв опіку над двома приходами у литовських містах Каунасі та Вільнюсі. Останні становлять собою своєрідний острівок безпеки, який сприяє українцям за кордоном, не дає загубитися в незнайомій країні, не втратити ідентичність. Чимало парафіян – переселенці з Донбасу, які, рятуючись від війни, переїхали до Литви.
Олександр ПРИЙМАК,
фото автора.
