«Хто займеться, той уже не відірветься», — каже про бджолярську справу Анатолій Мачок із села Сошичне, який є власником чи не найбільшої на Камінь-Каширщині офіційної пасіки. Чоловік має понад 60 бджолиних сімей. А це, на хвилиночку, три-чотири мільйони невтомних трудівниць, які, облітаючи поля, ліси, садки, луги, збирають солодкий нектар для пахучого цілющого меду.
Анатолій Карпович став пасічником 14 років тому. До цього займався чим тільки міг. А коли сусід Сашко, який дуже любив мед, підбив його придбати кілька сімей і спробувати себе у бджолярстві, закинути це діло уже не зміг.
«Придбав спочатку чотири сім’ї та чотири вулики – тепер це вже ціла пасіка», — каже чоловік і веде у садок, де розташована частинка його бджолиної ферми.
Ремеслу навчався самотужки. Розповідає, що було непросто, бо в той час до Інтернету ще не мав доступу, щоб почерпнути потрібної інформації, а бувалі бджолярі не завжди охоче нею ділилися. Зате тепер не лише все знає про бджіл, а й вміє майструвати для них будиночки різної форми і конструкції. Навіть борті.
«Лише набувши певного досвіду, почав помічати, в яких вуликах бджолам комфортніше та безпечніше. Такими є бджолині хатинки із липи. У них, чи то круглих, видовбаних із дерев’яної колоди (борті), чи звичайному квадратному, комахи жвавіші й активніші. А ще зрозумів, що на вулик, як типу дадан, так і український, все ж краще брати вужчі дощечки, аніж широкі», — ділиться досвідом Анатолій та наголошує, що бджолам найкраще там, де їх практично не турбують.
От і він намагається не заважати працювати своїм підопічним. Але спостереження все одно проводить. Навіть записує що, де, в якому та як. Для цього всі вулики у Аантолія Мачка пронумеровані. От і знає, що в цьому треба матку замінити, сюди підселити, там має рій вийти, а тут треба підгодувати…
Зрештою, цього року, як вважає пасічник, всіх треба буде підгодовувати. І не один він помітив, що для бджіл нинішнє літо було складним.
«Дуже мала взятка. Зазвичай я викачував за сезон по два рази мед, а цього року лише раз. І то його кількість втричі менша від торішньої. Квіти цвітуть, а меду не дають. Все через посушливу спекотну погоду. Ще зранку бджоли йдуть на пашу, а в обід нектар пересихає і нічого не беруть, тож сидять у вулику і на льоткові», — бідкається чоловік. Він переживає, бо мало того, що минула зима для них була складною (у багатьох пасічників сім’ї взагалі не перезимували), так ще й літо не порадувало. Не було бджолам де нектар збирати навіть попри те, що неподалік на чималих площах цвів соняшник.
«Можливо, це ще сорт рослин такий. Бо ж сам спостерігав, що внизу, при землі, на мураві, літали бджоли, а на соняхи ніяк не реагували. Цих комах не обманеш. Якщо нектар якихось квітів їм до вподоби, то вони тільки там і пастимуться. Наприклад, посадив я біля хати сирійський ваточник, то коли він цвів, квіти завжди були просто обліплені бджолами», — розповідає Анатолій. Хоча зізнається, що кілька вуликів таки вивіз на соняшникову пашу.
Бджоляр переконаний, що вивізна пасіка — не завжди добре. Бо на стаціонарній бджоли беруть нектар із усіх квітів, яких досягають. А у вивізній виходить переважно мономед.
«Наш мед тим і цінний, що він з різнотрав’я. У ньому нектар і з помідорів-огірків, горобини, лохини, кавунів, динь (перелічує те, що росте у нього на городі, – авт.), лікарських польових трав… Зокрема, як буде добра взятка з чебрецю, то мед довго не цукруватиметься. А такий мед, як з ріпаку — навпаки. І він хіба що до чаю. Соняшниковий ще корисний. Та найкращий з лісового різнотрав’я», — каже Анатолій Карпович і запрошує на свою лісову пасіку.
Тут затишно і красиво. Навкруги дерева, на яких розташовані пастки для роїв, що вилітають, а за невеликою загорожею – рядами вилаштувані десятки вуликів. Збоку – дерев’яна споруда із бджолярським інвентарем.
«Сюди я приходжу, балакаю зі своїми дівчатами, працюю і відпочиваю», — зауважує. Хоча перед тим демонстрував іще одне особливе місце на домашній пасіці, де не лише відпочиває, а й заряджається енергією, — ліжко на вуликах. Під дахом бджолиних будинків він зробив ложе, куди забирається на певний час і збуває свою втому, заспокоюючись під бджолиний гул, вдихаючи аромати прополісу, засинає.
«Взагалі колись наші діди, коли поверталися з косовиці, відпочивати сідали на землю під вуликом та опиралися спиною у його стінку», — зазначає пасічник і починає перелічувати, що корисними і лікувальними є не лише мед.
«Навіть бджолині укуси – цілющі. Я, наприклад, коли починав займатися цією справою, то опухав, наче ведмідь, від ужалень. Тепер організм за роки призвичаївся і відбуваюся хіба почервонінням. А моя знайома пасічниця з Каменя-Каширського казала колись: «Радійте, коли бджола вкусила, бо це ж ліки». От тепер навіть знайомим хлопцям із хворими суглобами спеціально підсаджував бджолу, щоб кусала. Казали, що допомагає», — каже посміхаючись, але не жартує Анатолій Мачок. Разом з тим поспішає зауважити, що бджоли жалять не тому, що вони агресивні.
«Вони можуть бути агресивні, коли їм корму не вистачає. Або ж коли отруяться хімічними препаратами, якими землероби обробляють поля. Від отрутохімікатів комахи гинуть дуже швидко. Прилітають з полів дивні і помирають. Буває, що на лісовій пасіці, коли цвіте багно, бджілки після взятки з нього повзають біля вуликів причумлені, але це минається, вони оживають. А жалять робочі бджоли, бо в такий спосіб захищаються. Або коли ненароком вдаряються. Тому різких рухів робити і навпроти льотка ставати не можна», — застерігає чоловік і починає пояснювати, що вжалити бджоли не можуть, коли їх придимити та коли виходить рій. Мовляв, у цих випадках комахи набирають у зобик мед і вже не можуть перегнутися в каблучок, щоб випустити жало.
«Коли бджоли чують дим, інстинктивно починають рятувати від пожежі своє добро – мед. Набирають в себе — і тікають. А коли виходить рій, також набирають мед про запас, щоб у новому місці, обраному для життя, певний час було що їсти. Ось тому пасічники без проблем можуть рої в руках тримати», — ділиться секретами досвідчений пасічник.
А тих секретів у Анатолія Мачка ще багатенько. Бджоляр добре знає свою справу, дбайливо ставиться до своїх працівниць, але наголошує, що «вся слава Богові». З цими словами і завершує екскурсію. Ми залишаємо лісову пасіку, яка живе своїм життям, хоч уже і не дуже активним, бо на носі осінь.
Тетяна ПРИХОДЬКО,
село Сошичне.
