Ще з десяток років тому чи не у кожному поліському домогосподарстві був кінь, а то і не один. Запрягати у збрую дужого гривастого — незмінного помічника у газдуванні, було повсякденною необхідністю: і землю обробить, і врожай перевезе. Коня цінували, і не лише як живу істоту, а навіть як джерело достатку.
“Догляд за робочою твариною — це не лише добре дбати про її раціон, але й грамотно підібрати амуніцію”, — переконує майстер із виготовлення хомутів, що є основним елементом кінної упряжі, Василь Батура (на фото) із села Теклине. Таке пристосування передає силу тяги на віз чи на плуг, тож підбирають його коневі обов’язково згідно з розмірами шиї, аби не перетиснути горло. Бо, як відомо, неякісний хомут створить дискомфорт та призведе до непрацездатності, а відтак і втрати здоров’я робочого коня. Натомість кінська упряж має сидіти на тяговозові, як вдало підібраний костюм на людині.
Сьогодні народне ремесло, як от лимарство (виробництво речей з натуральної шкіри), яким володіє Василь Батура, є надзвичайною рідкістю. Тож Василь Григорович охоче поділився із журналістами “Полісся” історією власного досвіду вподобаної ним два десятки років тому справи, яка із розвитком технічного прогресу, коли селяни почали “пересідати” на трактори, поволі відходить у забуття. Однак коні ще не перевелися на Поліссі, а відтак ще є затребуваними і майстри, які виготовляють для них амуніцію.
— Вести господарство для сільських людей є звичною справою, тож після виходу на пенсію вирішили з дружиною завести хазяйство, таким чином продовжити рід занять батьків. Втім, не секрет, що самотужки із об’ємом роботи не впоратись, тож придбали молодого коника. Але упряжі до нього не було. Першу збрую позичив мені дядько, а далі думаю: скільки ж є людей, що не вміють шити, а коней то запрягати треба. Відтоді сам почав опановувати зовсім нове для себе ремесло, — каже Василь Батура.
Пропрацювавши 30 років водієм-далекобійником в сільгосптехніці, Василь Батура мав знайомства на теренах чи не усього Радянського Союзу. Тож на одній із фабрик у Кременчузі купив промислову швейну машинку, досить рідкісну, що подібних точно немає в жодному господарстві округи. Дали чоловіку в доважок й певні матеріали для виготовлення упряжі. Не маючи жодних навичок шиття, Василь Батура настільки перейнявся ідеєю, що упродовж місяця самостійно опанував і машинку, і техніку шиття. Затим діло дійшло й до обслуговування нехитрого агрегата: адже пристрій треба ремонтувати та обслуговувати. Тож на поміч затятому умільцеві стала в пригоді книжка-інструкція. Так він став і шевцем кінної амуніції, і наладчиком швейної техніки.
Такий собі міні-осередок давнього ремесла майстер облаштував у своєму гаражі.
Зазвичай збрую для коней виготовляють із натуральної шкіри, що надто дорога. Послуговуючись старими зв’язками, він і нині дістає дефіцитні матеріали для створення якісного виробу. Та не всі складові, необхідні для виготовлення хомута, каже, вдається легко віднайти. Відтак, аби якісно сформувати виріб до повної готовності, майстрові може знадобитися і цілий тиждень.
— Зручним хомут вважається тоді, коли він пасує за розміром. Адже нерідко трапляється, що невмілий господар запрягає тварину у хомут значно більшого діаметру. У такому разі кінь може істотно постраждати. У нього зітреться шкіра і “наб’ється” від ваги пристосування хребет. Найпоширенішими для поліських коней є хомути, починаючи від нульового номера і до десятки. Щоправда, найбільші хомути — для великих коней-ваговозів. Не менш важливою деталлю ведучого елемента упряжі є кичка (підхомутник), що завжди має бути чистою та м’якенькою. Окільки, рухаючись, кінь пітніє, то кичка просочується сіллю, тож за нею треба вести ретельний догляд: протирати керосином, змазувати дьогтем та просушувати, — дає поради господарям Василь Батура.
Згодом, умілець вдосканаливши свою індустрію, почав виготовляти усю необхідну збрую комплектами: вуздечки, вужки, лійці, кички, кліщі та шори. Вкотре умілець наголошує, що кінська упряж повинна бути виготовлена правильно, тоді тягове зусилля передаватиметься максимально ефективно і не травмуватиме тварину.
Хомути Василя Батури славляться завдяки відмінній роботі майстра, тож служать у багатьох господарствах не лише на Волині, але й у ближньому зарубіжжі.
Ремесло виготовлення кінної амуніції чоловік передав синові та зятю. Однак принагідно додає, що молоді нині непотрібні подібні клопоти, мовляв, тепер вони звикли до швидкого заробітку. Поряд із цим, зазначає Василь Батура, у його рідному Теклине коней збувають, натомість купують техніку, котра істотно швидше справляється з роботою у полі, загалом у господарстві. Утримувати тварин — завдання клопітне, відтак на десять хат залишається лише один коник. А отже майстрам із виготовлення збруї роботи поменшало…
Леся МІНІБАЄВА,
село Теклине.
Фото автора.
