ПРО ЛІТОПИС РОДУ СОКОЛІВ

Серед поетичних рядків книги “Сотворіння цвіту” Анатолія Кичинського привертає увагу строфа:
Хто ми і звідки ми? Де ми взялись?
Де наші корені? Де наші витоки?
В тім, що було і забулось колись,
мусить не хтось розібратись, а ми таки.
Напевне, такі думки час від часу хвилюють кожного з нас. Не давали вони спокою і моїй колишній нуйнівській учениці Ганнусі Панасюк (нині Рудій). Вони ж і спонукали до праці над вивченням свого родоводу. І ось що з цього вийшло.

Книгу писали всією родиною

А вийшла невелика книжка сімейної прози на 96 стор. Тверда обкладинка волошкового кольору. Ліву нижню частину її займають білі хмаринки, присипані синькою. Поміж ними ширяє сокіл. Зверху, з деяким зміщенням праворуч, – напис молочного кольору: “Ганна Руда “Рід наш соколиний”. 79 сторінок тексту та 15 – добротного крейдяного паперу, на якому розміщено 50 кольорових світлин. Текстовий матеріал увінчує розлоге родове дерево. На ньому – 43 овальних та прямокутних гніздечка, з яких, наче пташата, випурхнули свого часу нащадки давніх Соколів та Майданців.
Це тепла й зворушлива розповідь про рід Соколів, який своїми витоками бере початки ще з ХІІІ століття. Нині це вже конгломерат: Панасюки, Ілюшики, Левчуки, Соколі, Майданці, Гарбузи, Руді, Андрієвські тощо.
Авторкою праці визнано Ганну Руду. Саме вона є ініціаторкою написання історії родоводу Соколів. І це вона почала по крупинці, по крапелинці збирати та фіксувати відомості про своїх родаків і прагнула сказати про найпосутніше в їхньому житті та житті односельців. Однак до цієї непростої роботи згодом приєдналися й інші члени родини, хто більше, хто менше.
Книга читається легко, із зацікавленням, перед читачем постають непрості сторінки селянського життя впродовж віків.
От читаєш про дідуся баби Федори, який не розлучався зі своєю невеликою сокиркою, яку постійно носив за поясом, і мимоволі постає перед тобою твоє власне босоноге дитинство та рідне село. Побачивши на дорозі чи стежці пеньочок, старенький зупинявся, витягував свою незрадливу попутницю, вирубував той пеньочок, засипав ямку землею, старанно зарівнював, примовляючи: “Доріжка має бути безпечною: щоб ніхто ніжки не вивихнув, не проколов, пальчика не вибив”. І йшов собі далі. Сучасник скаже: “Дивак”. А старенький вбачав у тому своє служіння односельцям. Колись у теплу пору року простолюд ходив босоніж: чоботи, черевики були дорогі і не кожен їх мав, ликові постоли швидко стиралися та й приберігалися на зиму чи осінь, тож доводилось покладатися на тривкість власних ніг, і будь-яка перепона на шляху загрожувала пораненням.

Де взялися Соколі?

Витоки роду сягають сивої давнини – часів, коли на Русь нападали незчисленні орди монголо-татар. Вочевидь, якийсь час хазяйнували й на території, яку нині займає Сошичне, залишивши у спадок назву вулиці: Кагани, на якій, мабуть, і мешкав їхній воєначальник – каган. Саме в тому часі й зароджується рід Соколів.
Якоїсь теплої днини на давнє поселення налетіла орда монголо-татар. Мешканці знайшли захист у непрохідному болоті, куди побоялися сунутися на конях нападники. Молодий парубок Соколь не встиг утекти. Тому виліз на високу ялину поруч хати й заховався за густим гіллям. Ординці обшукали все довкруж і рушили далі, залишивши на обійсті одного вояка за сторожа. Коли той заснув, юнак накинувся на нього, намагаючись убити. У цей час з голови нападника злетів шолом, і по плечах його розсипалось довге чорне волосся. Дівчина! І тут вона звернулась до парубка: “Коль ты –молодец, то я – девица”. А далі попросила не вбивати її, а одружитися, в такому випадку ординці їх не вб’ють. Юнакові дівчина сподобалась, і вони побралися. У них народилося двоє синів. Старший, русоволосий, успадкував риси батька: був спокійний, розважливий, добрий, як усі Соколі; молодший, чорнявий, був схожий на матір і вродою, і запальним характером. Його назвали Майданцем.
Історія не зберегла відомостей, як торували свої життєві дороги ці дві первинні гілки роду. Лише спорадично десь виникають то Соколі, то Майданці. Незмінними залишилися тільки назви рідної землі: Сокольова пасіка, Сокольова криниця. Однак ні авторка пані Ганна Руда, ні родичі не побоялися зазирнути в глибини свого роду. Як зазначає в Передмові Ольга Гарбуз, вони “змогли зібрати досить цілісну історію [нашого] роду приблизно за останні 150 років”, – і додає: “… не завжди приємно щось дізнаватись про предків, та, на щастя, в нашому випадку часто відчувається лише радість, що совість, добро та сила в їхніх серцях завжди стояли на першому місці”.

Деяка конкретика про рід

Сердечним теплом овіяно образ баби Катеринки, доброї, роботящої, яка гарно співала, знала безліч пісень, переказів, легенд. Перенісши в обласній лікарні дві непрості операції, жінка ніяк не могла одужати: рани не заживали, гноїлися. Майже цілу зиму довелось пробути далеко від рідного дому. Одна розрада – листи від маленької онучки Ганнусі. А що жінка була неписьменною, просила когось із сусідок прочитати. Ті охоче читали, а вона за другим чи третім разом запам’ятовувала написане і вже подумки “читала” сама, тулячи листочки паперу до серця. Та коли вже стало зовсім непереливки, попросила лікаря виписати її до їхньої сільської дільничної лікарні, аби хоч померти ближче до рідних людей. “Якщо ваш лікар візьме відповідальність за ваше здоров’я”, – погодився той. Завідувач лікарні Іван Прокопович Сенько не побоявся взяти на себе відповідальність. Та коли під час першої перев’язки побачив справжній стан хворої, простогнав у відчаї: “Це я сам підписав собі смертний вирок!” Проте високий професіоналізм сільського медика, фронтовий досвід допомогли йому виграти битву і в даному випадку. Після цього баба Катеринка прожила ще 27 років: поралась по господарству, ходила до ближнього лісу по гриби та ягоди. Жила.
Пані Ганна не лише повістує про членів свого роду, але й паралельно торкається проблем села. Сошичне було раніш волосним. Тож і з приходом радянської влади в ньому діяли деякі установи та служби. Що не задовольнило німецьких окупантів, не відомо, але якогось дня усіх мешканців зігнали до центру. Стривожений, переляканий люд очікував найгіршого – розділити долю Кортеліс. Місцевий священник, який знав німецьку мову, закликав селян заспокоїтися та помолитися. Коли дещо стих гамір, почав дослуховуватися до перемовин окупантів і через якийсь час повідомив односельців, що їх не розстріляють, бо під час Першої світової якась сошичанка врятувала життя німецькому командиру, і їх буде відпущено по домівках. Однак не обійшлося без крові: було розстріляно сімох радянських міліціонерів, старого єврея Шепу та його дружину. Їхні молодші одновірці повтікали. Баба Федора, попри смертельну небезпеку, поки було тепло, готувала їм їжу та виносила до клуні. З настанням ночі вони приходили харчуватися. Свій вчинок пояснювала просто: “Було дуже страшно, але ж то наші сусіди. Гріх було їх в біді оставити”. Переховали сошичанці і єврея Янкеля. Він імітував своє утоплення. Усі знали, що він живий, здогадувалися, хто його переховує, проте ніхто не осквернив свою душу вчинком Юди.
Найбільш колоритною постаттю роду виглядає дідусь Філімон (аж рука відмовляється повторювати цю пискляву зросійщену форму мелодійного українського наймення: Филимон). Запам’ятовується як життєлюб, природолюб, удачливий грибник, неперевершений майстер з виготовлення заплечних дерев’яних коробок, у плетінні постолів. Хлібороб за походженням, він віддавав перевагу торгівлі, умів вигідно купити чи продати. Працюючи заготівельником вторсировини, склав поетичну закличку: “Гей, бабоньки, приїхало добро під ваше вугло, привезло пітяжки (стрічки) до грудей, шпильочки до косей, свистики для дітей”. Їде та ще й посвистує в дитячий свищик у вигляді півника, і вже, дивись, коло воза зібралась громада зацікавлених.
Мама авторки, Тетяна, постає перед читачем як старанна, дбайлива, далекоглядна господиня; відзначається шляхетністю, добротою, мудрістю у вихованні дітей. Свої настанови дітям, надто коли потрібно було застерегти від якогось необачного кроку, розпочинала словами “Боронь Боже…” Вони ж були і залишаються дороговказами і в її особистому житті ось уже понад 92 роки. І в цьому поважному віці в неї світлий розум, незгасна пам’ять, потяг до знань. Не вагаючись, спільно з дочками Ганною та Марією спонсорувала видання цієї книги, щоб подарувати родичам.
Не пошкодувала пані Ганна теплих, щирих слів і для батька Івана, який чесно прожив своє життя, не покрививши душею. Сестра Марія, вроджений математик, здобула вищу освіту у відповідності до своїх нахилів, спільно з чоловіком створила гарну сім’ю, але життєві обставини, поважний вік батьків примусили її змінити професію та місце праці, і вона здобуває другу вищу освіту, щоб віддати належне і сім’ї, і доглянути батьків.
Збираючи матеріал до праці, авторка багато що переоцінила у своїх поглядах на життя, суспільні події, зокрема переконалась у брехливості радянських міфів про героїзм червоних партизан. Люди стверджують, що від їхніх натренованих у постійних грабунках очей не можливо було щось приховати: вони миттєво знаходили всі криївки, в яких люди намагались заховати ту малість, яка ще збереглась у них. Протиставляли їм бандерівців, які не грабували, а пізніші їхні протиправні вчинки пояснювали тим, що чинились вони радянськими спецслужбами, щоб знеславити справжніх патріотів України. Дехто пригадав, як під час зародження Української Повстанської Армії селом, карбуючи крок, неоднораз проходив стрій вояків і співав:
Ой дівчата ви хороші,
Вишивайте хлопцям рожі!
Вишивайте ще й тризуби
Україна вільна буде!
Обсяг газетної статті не дає можливості хоч би частково торкнутися життєпису інших родичів, сільських керманичів. Наприклад, голови колгоспу Катюжана, який чи не щодня ходив по черзі вечеряти до сільчан, або Ващенка, яким ще довго лякали дітей. Той, особливо під час ягідного сезону, чинив справжній розбій. Забачивши його, жінки тікали, як від нечистої сили. Наздогнавши ягідницю, виривав коробку, матюкаючись, несамовито трощив посудину, топтав ягоди. Дякувати Богові, минулось.
Олександра
Кондратович,
почесний
краєзнавець України.