Ви ніколи не задумувалися, про що мовчать картини? Як, наприклад, портрет Тараса Шевченка, який нині зберігається у Камінь-Каширському краєзнавчому музеї( на фото). Він — не просто живописний образ генія, а історія роду і боротьби за незалежність української держави. Повернувшись з політв’язнями з бараків Інти, портрет став символом вірності й сили духу. Про це тепер може багато розповісти камінь-каширець Богдан Калюх, бо «репресований Шевченко» – це найперше про життя його сім’ї. І хоча маму реабілітували ще коли був малим, за часів радянської системи не раз довелося відчути на собі тавро сина політв’язнів. Ім’я ж батька Богдан Іванович виправдав самостійно у зрілому віці. Увесь цей час Кобзар був поруч…
Репресовані за віру в Україну
Іван Калюх зріс у великій родині на хуторі біля Хотешова. Пізніше ці краї стали серцем ОУН-УПА. Тож закономірно, що, пройшовши вишкіл, 22-річний юнак також поповнив лави повстанців. Отримав псевдо “Лищинюк” і був призначений зі своїм сусідом-однофамільцем Адамом Калюхом у відділ зв’язку із селянами. Був їздовим. А в 1944-му вони потрапили в облаву енкаведистів. Товариш Микола Калюх намагався відстрілюватися і був вбитий, натомість Адама з Іваном затримали. На щастя, не розстріляли. І родину не вивезли. Тепер Богдан Іванович підозрює, що «пощастило» так, бо один з братів батька воював у червоних партизанах. Так чи інакше, його більше півроку протримали у Луцькій тюрмі і дали 10 років таборів в Інті…
20-річній Євдокії Гуцуляк – мамі Богдана Калюха – довелося пройти крізь люті випробування. А все тому, що в рідних Худіївцях на Тернопільщині була станичною. Марією.
– Їх зрадили і заарештували. Щоправда доказів і свідків не було, тож маму почали мордувати, аби сама у всьому зізналася. Тричі на суд виводили і вона тричі відмовлялася від обвинувачень. А відмовитися означало підписати вирок на катування. Її били, щодня допитували, голою закопували у сніг. Навіть робили «бочку»: ведуть на шибеницю вішати, а з лісу вибігають буцімто рятувати – щоб видала себе. Але маму хтось попередив, що це провокація. І катам знову нічого не вдалося. Знущалися жахливо, проте вона нічого не визнала. Вперта була по життю, – не без гіркоти і з синівською гордістю за мужність батьків згадує Богдан Калюх.
Після 9-місячної катівні у Чортківській в’язниці Євдокію Михайлівну теж відправили в Інту на 10 років. Працювала на лісоповалі. А що була наполеглива, то в час хрущовської відлиги не розгубилася й активно писала листи в Москву. Писала про те, що сім’я бідна, хвора мама, що на неї звели наклеп. Врешті суд розглянув скаргу і в 1956-му з Євдокії Гуцуляк зняли судимість. А її дізнавачів, кажуть, розстріляли за звірське ставлення до людей. Та й зрадників служба безпеки відразу знищила…
Про історію матері Богдан Калюх знає не тільки з розповідей, але й з товстезної справи, заради якої в 2011 році їздив у Тернопіль. І хоча вже минає 30 років незалежності України, керівник архіву дивувався: «Як ти приїхав дивитися. Знаєш, що ті, хто її садив, ще досі при владі?»
Додому повернулися з «Кобзарем» і мальованим Шевченком
Відновивши своє чесне ім’я, Євдокія все ж не поїхала в омріяну Україну – чекала коханого Івана. Навіть повністю відбувши покарання, він не міг ще полишати Інту, до того ж йому певний час було заборонено жити на заході України. Тож повернулися сюди назавжди тільки у 1968-му. Богданові тоді уже виповнилося 12. Однак Україна була вже йому знайома, позаяк, звільнившись, кожну відпустку жінка проводила на батьківщині і брала з собою сина. Дитяча спостережливість вловлювала кожну відмінність між двома, такими різними, сторонами: і як в церкві служили на Тернопільщині, і як віталися по-особливому, і солов’їні гаї…І хоча Інта була малому за дім, де завдяки репресованим у піснях, звичаях і вишиванках жила частинка України, відчувалася та інакшість. А батьки марили рідними просторами і мови не було, щоб лишитися на півночі назавжди.
– Українці в Інті не пропадали – звикли трудитися. Мама працювала на хлібзаводі, батько був майстром по дереву, працював у торгівлі. Ми навіть свині там тримали. А жили в бараках дружно. Було багато дітей. Запам’яталося, як ігри грали, спускалися на санках з териконів шахт. Це було звичайне радянське дитинство, бо місцева влада робила все, аби люди не виїжджали, – ділиться спогадами Богдан Калюх. У його пам’яті виринають красиві північні пейзажі, налиті кетяги горобини та друзі дитинства, які через роки і далекі відстані назавжди залишилися в сімдесятих. Бо ж як не намагався відшукати колишніх сусідів – усе дарма.
Українці Інти були дуже згуртовані, тож усі свята проводили в дружньому широкому колі. Часто збиралися в домі Калюхів, особливо на Великдень. А через те, що Євдокія Михайлівна працювала на хлібзаводі, то жовтобока рум’яна пасочка завжди була в них на святковому столі. У квітчастих вишиванках від великого до малого співали народних пісень, вбирали домівки рушниками… Тужили за рідним краєм, але всіляко намагалися заповнити ту порожнечу.
– Мамина подруга присилала з Америки різноманітні яскраві листівки, то тато їх фотографував і потім робив святкові подарунки знайомим. І, мабуть, ніхто краще за нього не бився крашанками. Вмів вибрати найміцніше яйце і щоразу вигравав, – з особливим теплом пригадує дитячі роки Богдан Іванович і демонструє знімки саморобних листівок з півночі. Вважай, його однолітків. На них – великодні вітання, українські символи, ангелики та неодмінно – Шевченко. І хоча церкви не діяли, українські політв’язні знаходили можливості висвятити свій великодній хліб. Здебільшого це робили репресовані греко-католицькі священники, адже справжнє свято й радість воскресіння поза будь-яких упереджень.
…Потім було довгоочікуване повернення на батьківську землю. Іван Калюх ще працював, тож Євдокія приїхала на Камінь-Каширщину з сином. Серед найнеобхіднішого з собою був «Кобзар» із раніше забороненими творами і портрет Тараса Шевченка, подарований родині невідомим художником у засланні. Той величний образ Богдан Іванович пам’ятає з дитинства і, у прямому значенні слова, проніс крізь життя. А коли на посаді майстра ГДЗС отримав власний кабінет в пожежній частині – забрав «репресованого Шевченка» із собою на роботу. З часом його помітила берегиня Камінь-Каширського краєзнавчого музею Наталія Пась, але пожежники не хотіли віддавати свого Кобзаря, аж доки їх колега Василь Шумік не зробив копію.
Усі ці роки автор портрета був для Богдана Калюха цілковитою загадкою, як і для усіх інших. Проте днями камінь-каширець наблизився до розв’язання цієї таємниці. Так, у документально-художній повісті Михайла Андрусяка “Брати просторів” чоловік прочитав про обласного провідника ОУН Полтавщини, коменданта боївки на Коломийщині, художника, священнослужителя Миколу Сарма-Соколовського, який також відбував покарання в Інті. До того ж малював портети Тараса Шевченка, ще й неабияк схожі до нашого, “репресованого”. А якщо врахувати, що Іван Калюх був знаним майстром по дереву, а малярі завжди потребують рам до своїх мистецьких творів, то таке знайомство видається цілком ймовірним і закономірним.
Посмертно відновив чесне ім’я батька
Тавро “вороги народу” ще довго псувало життя Калюхам у рідній Україні. Найперше, коли повернулися: Євдокію Михайлівну не захотіли приписувати на батьківщині чоловіка. Мовляв, тільки ще бандерівців тут не вистачало. Ту грубість і жбурнутий начальником міліції паспорт не простила. Пробивна, дійшла аж до Москви і гонорового керівника відправили в Інту простим дільничим.
Пізніше заслання «нагадало» про себе в долі Богдана. Повернувся він з армії з гарною характеристикою і отримав пропозицію обійняти посаду прапорщика. Радо написав заяву, але КДБ не дозволило працювати, бо у хлопця “політично ненадійна сім’я”. Ще й в 1995 році, коли в пожежній охороні служив, вимагали надати довідку про реабілітацію батька. Мусив їхати в СБУ, брати його справу і стукати в усі двері. Так син відновив чесне ім’я Івана Лукашовича Калюха. Посмертно.
– Батьки давали підписки, що не розголошуватимуть про заслання нічого. Але мама не боялася. Розповідала сусідам правду і щиро вірила в незалежність. Ще коли приїхала у 1968 році, казала, що Україна буде самостійною. А всі сміялися. І коли тризуба побудувала на хаті, то не зрозуміли. Потім менші зуби змусили прийняти… Так і не дожила одного тижня до незалежності. Коли місцевий рухівець приніс національного прапора, мама уже відійшла у засвіти. Але останні дні без упину слухала новини по радіоприймачу. Знала, що мрія близько, – з трепетом ділиться Богдан Іванович, гідний син своїх батьків. Він увібрав з материнським молоком і батьківською наукою завзятість і спрагу до справедливості, тож гідно продовжив боротьбу за свою Україну. Вистояв на Майдані Гідності у найтяжчі моменти протистоянь, допомагав воїнам АТО, захищав ветеранів та й зараз не в силі лишитися байдужим до життя краю і країни. Хоч роки уже повернули на сьомий десяток.
Іванна ВЕЛИЧКО,
м. Камінь-Каширський.
