Василь Корець народився в селі Хоцунь на Любешівщині в 1960 році. У 1987-му закінчив факультет лісового господарства Української сільськогосподарської академії. Після завершення навчання працював у Любешівському міжгосподарському лісгоспі.
У 1989 обраний головою Любешівської селищної ради. У 28 років був одним із наймолодших серед керівників органів місцевого самоврядування Волині.
Із 2000 по 2003 рік — директор Камінь-Каширського, Любешівського лісгоспів.
У 2006 році закінчив академію державного управління при президентові України.
Був головою виконкому Любешівської селищної ради, першим заступником голови Любешівської РДА, з 2006 по 2014 рік очолював Любешівську райдержадміністрацію. У 2015-му році знову обраний головою Любешівської селищної ради.
У даний час — на пенсії.
Одружений, має двох дітей.
До Камінь-Каширської районної ради обраний від партії “Слуга народу”.
— Василю Трохимовичу, у свій час Ви обіймали посаду голови райдержадміністрації та очолювали селищну раду. Якби така нагода випала сьогодні — ви погодилися б на такий крок?
— Знаючи усю політичну «кухню» з середини, скоріш за все відмовився би. Однак це рішення стосується лише «перших» посад, бо працювати треба. За часів моєї роботи представники влади, даючи обіцянки, понад усе намагалися їх виконувати. Тепер же посадовців на місцях невільно ставлять у непрості умови, коли по совісті діяти не завжди вдається. На рівні державного управління їх, образно кажучи, ламають через коліно задля досягнення тих чи інших цілей. А в такому політичному середовищі, як відомо, важко здобути довіру людей. Я свого часу звик керуватися принципами, що відповідали виключно інтересам моїх земляків. Нині ж кругом обман, бо високі посади, як правило, поділені політичними силами, представники яких мають фінансовий вплив. І при цьому не беруться до уваги особисті якості кандидата. Саме цей фактор став вирішальним і на останніх виборах Любешівського селищного голови.
— В одному з інтерв’ю Ви сказали таку фразу: “Влада — то велика спокуса, якою треба вміти розпоряджатись”. Що Ви мали на увазі і чи зуміли нею розпорядитись повною мірою, коли займали високі пости в районі?
— Перебуваючи довгий період на керівних посадах чи то в самоврядних органах, чи у виконавчій владі, завжди перед керівником виникає певна спокуса. Мова йде передусім не про якусь неправомірну вигоду. Маю на увазі інше: в ореолі слави головне — не піддатися спокусам у вигляді жінок та алкоголю.
Однак мені вдалося із честю протистояти звабам, відтак маю дружину, двоє дітей (посміхається — Авт.).
— Які задуми, що стосувалися покращення життя любешівців, Вам вдалося втілити, обіймаючи посади в органах влади?
— Усі ті завдання, що поставали перед нами, диктувала насамперед вимога часу. Будувалося селище — будинки, об’єкти соціальної інфраструктури. Ми будували нові школи, спорудили лікарню у Ветлах, провели ремонт двох відділень у любешівській лікарні, відкривали нові дитсадки, здійснювали реконструкцію застарілих дошкільних закладів. Збудували десятки кілометрів асфальтних доріг. Власне, одному з об’єктів навіть дали назву – Золоте кільце. Сорокакілометровий відрізок шляху брав початок у Любешові у напрямку до Великої Глуші і пролягав через Гірки, Шлапань, Мукошин, Ветли.
Вдалося збудувати дві дамби, щоб захистити населення від підтоплень. Це, зокрема, у селищі Любешів та селі Люб’язь. Для цього знадобилися на той час колосальні кошти. У наш час, на мою думку, зведенням подібних споруд ніхто не займатиметься. Причина — квола економіка, як загалом у державі, так і на місцевому рівні.
— Існує нагальна потреба будівництва в Любешові ще однієї школи. І це проблема не нова. За часів Вашого перебування на посаді чому не вдавалося розпочати спорудження цього соціально важливого інфраструктурного об’єкта?
— Під час мого головування у сфері освіти були значно гостріші проблеми, що вимагали першочергового вирішення. Для прикладу, у селі Цир функціонувала маленька хатинка замість школи, у якій потрібно було розмістити аж три перших класи. Зрозуміло, охопити навчанням таку кількість дітей не змогли б навіть навчаючись у кілька змін. Тож усі сили спрямували на будівництво тут навчального закладу.
Ще приклад. Школа у Ветлах розміщувалася у будівлі, зведеній ще за часів панування Польщі. Вона ледве трималася, нагадувала аварійний хлів із дірявим дахом. З року в рік освітні об’єкти ніби як за ланцюговою реакцією потребували оновлення. Відтак наступна проблема визріла у Мукошині, де через плачевний стан навчальних класів зводили заклад з нуля. Згодом розпочали будівництво навчального закладу у Гірках, яке за відомих громадськості обставин довелося призупинити. При цьому не оминули увагою і школу у Любешові. За моєї каденції вдалося відремонтувати приміщення, де навчалися учні молодших класів. Це була окрема споруда, яку в подальшому з’єднали із новим приміщенням освітнього закладу. Там замінили вікна, двері, а головне — дах, що потребував нагальної реконструкції. Завдяки цьому школа набула достойного вигляду. Щоб дещо зменшити тисняву у школі через перевантаженість її учнями, мали намір перемістити старшокласників у кляштор. Однак через події 2014 року план залишився не зреалізованим.
— Чи обиралися Ви раніше депутатом і яких рад?
— Чотири рази обирався до районної ради. Не приховую, що і тепер задоволений довірою людей, які віддали за мене свої голоси, обравши до районної ради об’єднаного району. Старатимуся працювати так, аби виправдати їхнє довір’я.
— Що спонукало Вас балотуватися до районної ради цього разу?
— Сьогодні, як це передбачено умовами децентралізації, усі владні повноваження перейняла громада. Разом із тим, і на районному рівні потрібен той, хто представлятиме інтереси своїх виборців, територіальної громади. Залишився ще порох у порохівницях: є досвід, вміння. Люди підтримали мене, відтак мушу їх не підвести.
— Які завдання ставите перед собою у нинішній каденції?
— На жаль, районна рада у її новому форматі не виконує тих життєвих функцій, що ними була наділена раніше. Однак, люди до мене звертаються, наприклад, з проханнями фінансової підтримки на лікування, тощо. І в міру можливостей я буду їм допомагати.
— Відомо, що у часи Вашої роботи в органах місцевого самоврядування Ви були членом Аграрної партії. Проте працювали на керівних посадах так би мовити не за партійною квотою — і при домінуванні в країні “Нашої України”, і “Партії регіонів”, і зараз, коли керівництво держави представляють люди, котрі позиціонують себе кардинально протилежними “старій” системі влади. Попри це Ви так чи інакше залишаєтесь в політиці. Як Вам вдається бути актуальним і затребуваним постійно?
— Бо ніколи у своїх вчинках, справах не ставив на перше місце політику. До роботи на посадах держслужбовця я був виробничником. Керував Камінь-Каширським та Любешівським лісгоспами. Натомість у моїй професійній кар’єрі визначальним принципом було піклування про добробут населення.
Завджи стежив, аби не було заборгованості із заробітної плати в освітян та медиків. Старався робити так, аби не спричинити гніву серед громадськості. Відтак мав довіру і від обласного керівництва. Своєю чергою вимагав звітності від своїх підлеглих про виконання бюджету, наведення благоустрою, тощо. Я майже ніколи не сидів у своєму кабінеті. Бо через день їздив оглядати об’єкти будівництва, контролював процес. Ось до прикладу, при прокладанні дороги до Великої Глуші треба було забезпечити працівників житлом, організувати їм харчування. Вдавалося, крім того залучати певні інвестиції для спорудження інфраструктурних об’єктів. Часто для цього бував у столиці, добивався виділення коштів. Тож за сприяння нашого земляка, колишнього заступника Голови Верховної Ради Адама Мартинюка, ми домоглися спільними зусиллями налагодити комунікацію в кабінетах вищих ешелонів влади. А от за найкращий стадіон серед усіх районних центрів завдячуємо колишньому губернатору, на жаль, нині покійному, Борису Клімчуку. На доріжках стадіону можна проводити легкоатлетичні змагання всеукраїнського масштабу.
— У вузькому колі ходять чутки, що голова Камінь-Каширської районної ради Віктор Сус має намір призначити Вас на посаду свого радника (загалом передбачається три радники). На Вашу думку, чи доцільними є такі призначення, а з ними і фінансові витрати, якщо районна рада є сьогодні органом без життєво важливих повноважень, тим більше апарату районної ради, говорилося раніше, не вистачає на заробітну плату?
— Посада радника входить до складу патронатної служби, що обслуговує голову самоврядного органу. Без надбавок за ранг і решти привілеїв. У такому разі призначається мінімальна заробітна плата. Тим часом, якщо штатним розписом передбачено необхідність цієї структурної одиниці, то я із задоволенням пристану на пропозицію голови. Відтак застосовуватиму на практиці здобуті досвід та знання на благо району.
— Певний період Вашого життя пов’язаний із Каменем-Каширським, коли Ви обіймали посаду директора Камінь-Каширського держлісгоспу. Як фахівець добре знаєте специфіку лісової галузі. На жаль, підприємства останньої в Камені-Каширському, як і загалом на Волині, терплять труднощі. Чи маєте рецепт, як уникнути краху?
— Рецепт тут напрошується один – розвивати переробну галузь. Коли я очолив підприємство, в той час ми відновили роботу лінії з розкрижування деревних хлистів. Ми заготовляли ліс таким чином, а не продавали кругляком. Завдяки згаданим потужностям були створені додаткові робочі місця, відповідно поповнювався місцевий бюджет. Функціонували цехи із виготовлення палетів. Відродили роботу консервного цеху, що на той час перебував у занепаді. Відтак у перший рік перебування на посаді керівника лісопідприємства своїми силами заготовили 150 тонн березового соку. Згодом організовували шкільне харчування, куди реалізовували натуральний продукт, постачали у різні області. В Молдові заготовляли насіння шипшини, яблука. Словом, у лісгоспі активно вирувала робота.
Не менш важливо — змінити свідомість… Звісно, легше продати ліс у такий спосіб, як це твориться нині. Проте за таких умов на розвиток галузі годі й сподіватись.
Крім усього, порадив би лісівникам більше дбати про чистоту лісу та працювати над створенням рекреаційних зон і їх благоустроєм.
— Які спогади залишилися у Вас про Камінь-Каширський?
— Тут пройшли мої молоді роки. Серед місцевих маю багато друзів, з якими спілкуюся і досі. А ще з приємністю згадую багатьох простих пересічних людей, з якими доводилося перетинатися за різних обставин.
Спілкувалася
Леся МІНІБАЄВА.
