Життя Надії Сластьон із села Сошичне – то багатий досвід. Хоча зовні видається, ніби його можна описати в кількох словах. Працювала провідницею у поїзді Ковель-Москва – «по комсомольській путівці» поїхала на крайню північ – коли настав час виходити на пенсію, повернулася на батьківщину. А між тим пообіцяла собі зберегти усі батьківські старожитності і колоритні атрибути. Бо дуже вже зачепила її подорож молодих років: найкращій працівниці ковельської залізниці дали путівку на екскурсію в Польщу. Тільки от туристів в автобусі було мало, їхали здебільшого перекупники. Везли чайники, полотняні рушники, горшки – міняли їх на польські дрібнички. Гід сказала, що їй шкода нашої держави, бо в ній живуть такі дурні люди – не цінують свого. 25-річна Надія приїхала додому і постановила: доки пам’ятаю – все збережу і нічого не продам.
Підкорила «чоловічий» світ залізниці
Надія Павлівна – цілеспрямована і наполеглива особистість, тож до життя завжди підходила виважено і серйозно. Пізня дитина в сім’ї, вона знала, що має постояти за себе сама. Хоч, водночас, завжди була веселункою. Каже, не хотіла проживати сірою мишкою. Вона яскрава, любить побалакати і всюди знайде свою нішу. Бо переконана, що в житті треба бути гнучким. І досвід це підтвердив. У Норильську Надії відразу сказали, що аби зачепитися на півночі й бути впевненим у собі, треба мати багато професій. Так і сталося.
Спочатку Надії Сластьон довелося попрацювати нянечкою, а вже за кілька місяців її направили приймальницею вантажних вагонів у залізничне депо. Для колишньої провідниці це була дуже відповідальна робота – правильно визначити хиби і поломки вагона та спрямувати його на ремонт. Їх ставили на 4 напрями. Надія повинна була направити, якого ставити під мостовий кран, якого можна зробити без детального розбору. З часом уже візуально могла визначити несправність на вантажному вагоні, але для цього довелося постійно вчитися. Вивчати комплектацію, зварювальні шви, гальмівну систему, щеплення тощо. Пізніше працювала й слюсарем, черговою стрілочного поста, черговою по станції, техніком-механіком з обслуговування та ремонту вагонів, кранівницею. Має й відповідні дипломи. Але найбільше часу була майстром на механо-заготовчій дільниці, де робили деталі для ремонту вантажних вагонів. Під її керівництвом було 16 людей: токарі, ковалі, зварювальники…
– Якщо робота була авральна – ти вже не просто керівник, а сідаєш і в тепловоз, і за свердлильний станок стаєш. Треба розвантажувати машину – розвантажуєш. Так було заведено, – Надії Сластьон доводилося постійно самовдосконалюватися, тож вона не боялася лишитися без роботи. – Особливо мені подобалося бути кранівницею, а як цікаво знімати дах! Здається, я й тепер вагон розберу і зберу із закритими очима. Відчуваю метал, обожнюю щось крутити.
Тож і нині наша героїня шукає собі цікавенькі заняття. Тішиться: ремонти в хаті – це її рук справа. А коли «перебирає» в думках життя, то ловить себе на думці, 
що могла б реалізуватися на будівництві. Наприклад, виконробом.
Новий інтер’єр – на старий лад
Хай там як Надії Павлівні не подобалася її робота, у Норильську вона постійно думала про рідний дім. Мріяла, як усе розпланує. А в 2016-му повернулася в Сошичне і почала облаштовувати свою колекцію, яку збирала з 1989-го. З чоловіком Миколою налаштувалися на поліський сільський лад, завели баранців. Тепер, сміються, “балдіють”. А під мінімузейчик спеціально зробили накриття. Першим експонатом були жорна. Господиня ще пам’ятає, як з братом мололи ними зерно. Прач, пральна дошка – речі, які ще тримала в руках і знала їм ціну. Ступа, саморобні ключі, плуг, горшки, – усе є. Не вистачає хіба що ціпа. А увагу всіх подорожніх привертає яскравий старовинний віз понад дорогою, якого перевезли із Запруддя. З Чернігівщини привезли глиняні глечики. Не тільки для краси – в деяких готують їжу. Для цього в своєму оригінальному експо-кутку змурували піч.
Не менш колоритно і в хаті. Стараннями господині тепер в сучасний інтер’єр органічно вписані пейзажі, вишиті картини, ткані хідники, гаптовані рушники та ікони, скатерки. А в окремій кімнаті зачаровують око дбайливо викладені вишиті подушки. Так у селі нині рідко цінують ручну роботу. «Хата як музей», – жартують подруги Надії. А на горищі ще й книгозбірня.
– Це примітивний музейчик, але для мене дуже дорогий. Отак лежу, щось задумаю. І вже з Миколою реалізовуємо. Я дорожу цим. Для мене навіть яблуня в дворі значима. Коли погано – обійму її і відчуваю тепло. Вона мене оберігає. І думаю, якщо буде всихати – то всихатиму й я, – зізнається сошичненська колекціонерка. Вона й далі вишиває подушечки, яскраві картини. А в певний момент вирішила навіть облаштувати галерею. Тож праворуч печі й сільських реліквій у Сластьонів – картинна «зала».
Українська пісня вільно звучала в місцях таборів
Місцеві кажуть, якщо людина приїжджає в Норильськ і витримує рік – зможе працювати. Надія Павлівна прожила там 27. Каже, місто потребує молодих рук. До холоду, звісно, можна звикнути. Навіть до мінус 50. А от літо навіть буває жарке – до +30 градусів. Щоправда тільки 2 місяці: в червні сніг тане, в серпні може знову нападати. Та найцікавіше не це. Виявляється, там, на крайній півночі, у місті, збудованому в’язнями ГУЛАГу, Надія Сластьон спільно з однодумцями згуртувала українську діаспору. Як то кажуть, несли рідну культуру в маси. А розпочали справу тим, що в художній галереї влаштували вечорниці. Наварили куті, пригощали людей, колядували. Потім відзначали іменини Шевченка, Франка, вшановували ліквідаторів ЧАЕС. На їхні заходи з трепетом приходили українці, рідні репресованих та всі небайдужі. Про українські вечорниці часто писала місцева преса. Ці спогади наша героїня закарбувала в щоденнику на пам’ять синам. Разом із вирізками, настановами, роздумами. Бо найбільше невтомне серце хоче, аби сини були достойними людьми. Мама ж для них — взірець сили і впевненості – вони змалку захоплювалися її роботою. Все ж у депо дуже мало жінок працювало. Та й якось несхожа вона була на інших: наполеглива, самостійна, бойова. І на робочому столі ніколи не було квітастих прикрас та якихось «жіночих» дрібничок – лише писаки, рулетка, штангенциркуль… Звиклася поліщучка Надія Сластьон бути сильною і непохитною, але неодмінно яскравою, життєрадісною. Помітною у натовпі. Такою її знають і сьогодні.
Іванна ВЕЛИЧКО,
село Сошичне.
