Вона ілюструє книги попри те, що в дитинстві у художній школі їй сказали “не маєш хисту малювати”. Вона написала кілька творів, хоч свого часу доброзичливці натякнули, що така творчість може їй зашкодити. Вона здобула педагогічну освіту, відслужила в армії телефоністкою, але НЕ творити так і НЕ змогла.
Алла Марковська, уродженка Каменя-Каширського, стала художницею і письменницею. Вона самостверджується всупереч перешкодам і вважає, що «життя – це, перш за все, боротьба».
Нині Алла Анатоліївна проживає у Львові. У Камені-Каширському залишилися могили її старшої сестри (померла ще немовлям) та дідуся Сидора. У спогадах – роки, коли приїжджала в гості до ще живої тоді бабусі Броніслави Станіславівни Криси. З приємністю пригадує відпочинок біля міського басейну, невимушені спілкування, хоча насправді тут бувала і не так часто. Адже батько був військовим, тож йому разом із сім’єю доводилося постійно переїжджати з місця на місце. Тому дитинство Алли Анатоліївни минало у Любешові, Рожищі, Володимирі- Волинському. А її самостійне життя – у Львові.
«Народилася у 1969 році. Живу. Відчуваю. Пишу. Малюю. Виростила доньку. Видала книжки. Йду по життю далі», — так вона пише про себе. Але нам випала нагода поспілкуватися і ми спробували трішки зануритися у її світ, щоб зрозуміти, яким є життя митця.
— Алло Анатоліївно, коли ви почали творити?
— Та з малих років. Я завжди мріяла стати художником-ілюстратором, а ще більше мультиплікатором. Але після того, як у художній школі сказали, що це мені не під силу, не наважилася здобувати далі відповідну освіту. А писати почала ще зі школи.
— Ви надихалися якоюсь літературою?
— Я читала багато. Але в Радянському Союзі не було бойової фантастики. І мені цього дуже не вистачало. Шукала таке в усіх книжках у всіх авторів. Хоча до нас тоді не доходили більш агресивні твори. У років 14 я почала писати повісті в повному обсязі. Навіть на романчик посягнула. І почала вважати, що придумала новий стиль у літературі — бойова фантастика. Але подумала так, бо ніколи не зустрічала подібних творів, хоча насправді вони існували. Все запитувала себе, чому люди не пишуть таких речей, це ж так цікаво і класно. Потім мені сказали, що з такою літературою, з такими фантазіями можна загриміти до психлікарні. Але то ж був Радянський Союз. Тому свої твори я нікому не показувала аж до років 35.
— Потім ви їх видали?
— Ні. На жаль. Видати книгу виявилося не так просто. На той час, коли я наважилася це зробити, видавництва були завалені рукописами. Більше того, на українських письменників мало звертали уваги. Навіть тепер досить часто можна почути: «Український письменник не доріс», «Український письменник не сформувався». Через це досить багато наших письменників, талановитих письменників, так і не випустили у світ своїх творів, продовжуючи писати собі «в стіл». Я ж умудрилася, аби захистити авторські права, зробити це через німецький «самвидав», що друкує за вимогою.
— Зрештою, деякі ваші тексти все ж представлені широкому загалу в Інтернеті, щоправда підписані псевдонімом.
— Так. На Букнеті та інших сайтах є деякі мої твори. Зокрема «Війна Сфери. Вогонь», «Війна сфери. Сніг», «Діалоги з Мумією», «Діалоги з Прибульцем», «Діалоги з Монстром», «Планета Сенп», «Подарунок для Аяти». Я маю кілька псевдонімів: Яся Чорна, Марк Алл, Xitti.
— Скільки всього творів ви написали?
— До десяти. Це оповідання, повісті, роман (трилогія). Чому так невизначено кажу, бо не знаю, як і порахувати – дещо із написаного переписую, дещо дописую.
— Ви пишете у популярному нині жанрі – фантастика. Як реагують читачі, такі ж письменники, на те, що виходить з-під вашого пера?
— У письменницькому колі рідко коли можна почути реальну оцінку творів. Читачі ж не так часто залишають свої відгуки. Але письменнику потрібно чути думку збоку. Бо письменник у своєму соку — це не помідори у своєму соку. У мене, наприклад, часто буває сумнів щодо того, чи добре те, що я пишу. Бувають періоди, коли все переосмислюю, а чи варто все це, можливо, я просто графоман.
— Але, перечитуючи коментарі, залишені на інтернетплатформах під вашими текстами, зазвичай натрапляєш на думки на зразок: «Читається легко, вигаданий світ масштабний та неймовірний, але при цьому добре продуманий; спосіб подачі теж цікавий і по своєму унікальний. І, звісно, після такого завершення хочеться дізнатися, що ж буде далі». Або ж: «Книга супер. Дякую, що порадили прочитати, адже читається на одному диханні. Стисло, цікаво, інформаційно і без “соплів”». Тож чи варто сумніватися у власних силах і талантові?
— Часом у коментарях підказують, над чим ще попрацювати. Навіть самій з часом хочеться щось підправити, переписати. А невпевненість у собі, очевидно, є наслідком виховання у сім’ї військового, де фактично панувала диктатура.
— І все-таки чи важко писати, писати фантастику? Цьому треба додатково вчитися, чи це має виходити із середини?
— Це однозначно має виходити із середини. Тоді нескладно. Це навіть цікаво. Це наче фільм дивишся, провалюєшся в той світ, проймаєшся емоціями, пригодами тих героїв. Складніше редагувати текст. Тож вчитися писати також потрібно. Я пишу наукову фантастику. А тому мені додатково довелося поглиблювати знання із хімії, фізики, астрономії, астрології, аби зрозуміти усі процеси, пропустити через логіку і лише тоді використати. Героїв із реального життя у моїх творах немає і не може бути. Адже я пишу про інші світи, а якщо герой живе в іншому світі, він не може мислити як землянин. Про Землю пишу мало. Події, про які йдеться в моїх творах, відбувалися за 3-4 тисячі років до створення планети Земля. Тобто моя фантастика в минулому. В сучасному відбувається лише те, що написане в діалогах з Мумією, з Прибульцем, з Монстром. Події відбуваються на трьох секретних базах: одна — під колайдером (прискорювач елементарних частинок), друга — в зоні 51 (військовий об’єкт ВПС США), третя — на горі Ямантау (Південний Урал, біля підніжжя гір розташоване місто Міжгор’є, в якому ведеться великомасштабне секретне підземне будівництво, імовірно, бункери для керівництва Росії на випадок ядерної війни).
— А чим ви надихаєтеся?
— Надихаюсь тим, що придумала раніше, в дитинстві. Протягом життя все те переосмислювала, іноді здавалося, що переживала це все. Люблю читати Стівена Кінга, Бредбері.
— Ви подавали свої твори на якісь літературні конкурси?
— Мені не щастило. Хоча є одна робота у співавторстві із Вікторією Штепурою, яка отримала нагороду. Ми написали оповідання «Як спіймати Колобка на мінному полі» і подали на конкурс, що проводив альманах Азимут. Оповідання було гідно оцінене, читачам сподобалося. Посіли третє місце. “Колобка” надрукували у збірці «Воїн», яку волонтери видали тиражем 60 примірників і направили в АТО. Адже, хоч це і науково-фантастичне оповідання, все ж в його основу покладені реальні події, що відбуваються на сході нашої країни.
— Алло Анатоліївно, а що ви малюєте?
— Також фантастичний світ.
— А ви більше письменник чи художник?
— Напевне, художник. Бо художником змогла себе реалізувати. Я освоїла графічні програми ще тоді, коли їх дуже мало хто знав. Спочатку працювала у газеті «Володимир вечірній» технічним редактором, а потім художнім редактором у видавництві «Каменяр». Була автором ілюстрацій до книжкової серії «Моя Франкіана». Але мені довелося звільнитися за станом здоров’я. Було складно поєднувати кілька робіт. Адже на той час мала ще підробіток – паралельно працювала над створенням п’яти книг із серій «Навчаємося малювати» та «Школа малювання від А до Я». Я освоїла сучасні матеріали (маркери, лінери), спеціалізуюся на техніці графіки-штрихування, малювання крапками. Але коли працювала над цими книгами, то згадувала все, що пам’ятала про різні стилі. Видавалися ці книги книжковим клубом «Клуб сімейного дозвілля» тиражами до 200 тисяч примірників. Після майдану у нас припинилася співпраця з ним, але я почала працювати безпосередньо із авторами книг. Таким чином здійснювала художнє оформлення, наприклад, творів Ольги Кай та Наталії Дев’ятко. Багато часу пішло на ілюстрування, зокрема, «Скарбів примарних островів» Наталії Дев’ятко (він, до речі, включений до програми позакласного читання в школі). Через мою хворобу робота тривала 7 років. Я намалювала близько 140 ілюстрацій, плюс обкладинки. Ілюструвала збірник фентезі «Крізь вогонь і воду».
Оформлювала численні номери «Українського фантастичного оглядача»[5], міжнародного альманаху фантастики «Фантаскоп».
— А для себе ви малюєте?
— Для себе малюю мало. Часу не вистачає і здоров’я. Хоча якось захотіла написати 5 картин слов’янських богинь. Мала намір використати стиль графіки, напівтони виразити в маслі. Почала. Але полотна так і лежать незакінчені. Майже готові Мокош та Морана.
— Можливо маєте ще якісь творчі задуми?
— Я все ж планую закінчити розпочате. Але крім того є думка на основі твору про Мумію зробити комікс.
— Чомусь мені здається, що у такої талановитої особистості як ви і донька має творчі здібності.
— Моя донька Марія також малює і пише тексти наче сценарії для фільмів. Але у нас надто різні стилі та теми. Вона вигадує власний світ з неймовірними істотами, а я — свій. Окрім того маю і творчу старшу рідну сестру Світлану Федосеєву. Вона у мене — художниця. Мала персональну виставку, працює в історико-культурному заповіднику, грає в театрі.
— Що ж, бажаємо вам творчих успіхів та визнання.
Спілкувалася
Тетяна ПРИХОДЬКО.
