Незалежна громадсько-політична газета

Трьох синів провели батьки на війну

Війна – страшне та руйнівне явище, котре, на жаль, торкнулося і України. Ось уже сьомий рік вона продовжується на сході країни, несучи смерть, горе, руйнуючи людські долі. Проте більша частина українців сьогодні цього не помічає, живучи у власне задоволення, витрачаючи гроші на різні забаганки, отримуючи насолоду від розваг. Для них нічого не змінилося. За це варто подякувати мужнім воїнам, які там, на Донбасі, стоять за кожного з нас, аби ми не зазнали тієї біди, не відали, як то проводити дні під вибухи снарядів, щоби ніколи з неба на наші голови не падали смертоносні свинцеві дощі. Спасибі солдатам, яким затишок дому замінюють холодні окопи. Свого часу пройти бойове “хрещення” випало також трьом рідним братам Віталію, Володимиру і Олександру Дишкам із села Ветли.
Кожного із них батьки виховали справжнім патріотом, котрий надто сильно любить Україну. Тому не вагаючись брати пішли боронити свою землю. Першим вирушив у зону проведення антитерористичної операції наймолодший Сашко. А згодом його приклад повторили і старші. Не раз на власні очі вони бачили там смерть, пережили таке, що нікому не побажаєш. Але жоден не зрадив присязі. Всі троє самовіддано боролися з ворогом, аби окупант не торкнувся найціннішого – мирного, спокійного життя рідних, загалом українців. Та, дякувати Богу, вистояли у тому пеклі, повернулися живими в тихий затишок додому, до люблячих сердець.
      Обов’язок кличе

Олександр на фронті

Віталій

Володимир

Якби існувала можливість стерти щось на вибір із пам’яті, батьки Героїв Василь та Любов Дишки воліли б викреслити звідтіля слово “війна” і більше ніколи не знати, що воно означає. А ще — забути болючі спогади, які завдала їм ця чорна, жорстока мачуха, ріки виплаканих сліздовгі дні і ночі, упродовж яких чекали в тривозі своїх трьох найдорожчих синочків із того бойовища. Але не можуть. Ті переживання залишили криваві рани у їхніх душах, посріблили голови сивиною, підірвали здоров’я.
Найменший син Василя Петровича і Любові Адамівни Олександр потрапив на війну в лавах сотень добровольців, щойно остання розпочала криваву ходу східними теренами України. Батьківщина потребувала таких, як він – сміливих, відданих захисників, до того ж професійних. А саме цими якостями володів Сашко. На той час за плечима хороброго хлопця був армійський досвід. Ще до початку конфлікту на Донбасі, згодом потому, як демобілізувався з армії, Олександр підписав контракт із Збройними силами України. Влаштувався працювати фельдшером на прикордонну заставу, адже мав відповідну освіту, закінчив у Яготині медичне училище. Чим продовжив родинну традицію (його двоє старших братів – Володя та Віталік також служили прикордонниками – Авт.).

Коли знання юнака конче знадобилися на фронті, бо медиків там катастрофічно не вистачало, той довго не розмірковував — згодився допомогти. Сашко опинився на передовій. Майже безперервно будучи під ворожими обстрілами, йому з побратимами довелося боронити позиції поблизу населених пунктів Маринівка, під Савур-могилою, тримати рубежі на інших гарячих позиціях. Тоді для хлопця боротьба йшла не лише за території, а й кожного військового, із якими його зріднила війна. На жаль, без втрат не минулося, чимало його фронтових товаришів отримали поранення чи загинули. Особливо важко довелося, коли змушені були з боєм виходити з ворожого оточення. Тоді він не знав виживуть чи поляжуть тут на переритій російськими снарядами українській землі. А у Ветлах кращої долі вимолювали для сина люблячі неньо та мама. Хоч Саша намагався їх оберігати від тих жахіть, які бачив сам щодня, та батьківські серця не обдуриш. Навіть на віддалі вони відчували, що діється на душі в сина, їхні серця теж тріпотіли від тривоги, яку посилювали щораз невтішні зведення з фронту. Розуміли найрідніші люди як то важко захищати нашим військовим Україну: і зброї бракує, і досвіду, а ворог усе напирає. Просили у Господа вберегти сина, тих, із ким разом боронить країну. А тут, на Волині, у багатьох інших куточках співвітчизники старалися підтримати армійців найнеобхіднішим – технікою, харчами, одягом. І долинули до небес прохання батьків, повернули у їхні обійми Олександра. Через трохи він одружився, нині мешкає з дружиною на малій батьківщині, виховують донечку Вікторію, з прикордонника перекваліфікувався на рятувальника. Мабуть кращої перемоги у цій історії не придумати. Правда, мріє Саша і про ще одну – коли Україна нарешті здолає агресора та закінчиться війна!
   “Мамо, тату, йдемо на війну”, – сказав старший син, а за ним і середульший

dsc068011-2bd55843ff30a70230b597bd14001b3b

Тішилися батьки, що дочекалися Сашка. Не могли надивитися на нього. Здавалося, нарешті минув той жах, не повториться тривога. Чи гадали вони, що це лише початок важкої дороги, чимало випробувань ще доведеться витерпіти їм удвох. Бо й інші двоє синів вдалися душею не боягузами, а вірними Україні. Майже одночасно сповістили Василю Петровичу та Любові Адамівні про бажання піти воювати за неї. При чому середульший Володя зізнався у намірі вирушити в зону АТО прямо під час свого весілля. Хоч і важко було прийняти сумну звістку, мусили відпустити хлопців. І знову чекати, молитися, виплакувати всі очі, але не втрачати надію, вірити у краще. Завжди нерозлучним у мирному житті, служити випало Віталіку й Володі також в одній бригаді. Сьорбнули брати не менше горя, назавжди засвоїли жорстоку науку війни. Через рік хлопців демобілізували. Потому Володимир вирішив полишити військову службу. Віталій же навпаки досі носить мундир прикордонника.

Олександр ПРИЙМАК.

ПУБЛІКАЦІЇ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *