У дитинстві Анатолій Дзенік із села Черче на слух навчився грати на гармошці. А вже в юнацькі роки став учасником першого в районі естрадного гурту «ЧБК». Славився цей вокально-інструментальний колектив, що діяв протягом кількох років кінця 70-их – початку 80-их років, навіть за межами району. На його концерти збиралися у сільських будинках культури, шаленіли від шлягерів у його виконанні на весіллях. І Анатолій Васильович, граючи на ударній установці, без музичної освіти в оточенні професійних музикантів був як годинник, без якого могли збитися з ритму, такту усі учасники гурту.
І, можливо, далеко не кожному повіриться, що і на гармошці, і на ударниках можна й без освіти грати та ще й концерти давати. Але ж можна, якщо до того є хист. І життєвий досвід Анатолія Дзеніка — тому підтвердження.
У дитинстві він мав бажання навчитися грати на гармошці. У віддаленому від райцентру селі Черче ця мрія здавалася нездійсненною, бо ж непросто було і вчителя знайти, і сім’я його була не із заможних, щоб так просто музичний інструмент придбати. Але хлопець не на жарт заохотився.
— Якось на весіллі почув переливи гармошки. Мені сподобалося. Захотів так само навчитися грати. У той час жили по хуторах. На віддалі. Бідненько. Які там гроші були. Кажемо з братом до батька: «Дайте грошей на гармошку». Він же: «А де я вам візьму?» А біля нас був город колгоспний. Тож батько подумав і підказав: «Ідіть, зрубайте капусту. Заробите», — пригадує пан Анатолій.
Так і зробили хлопці. І вже незабаром придбали інструмент. Шукати десь далеко не довелося — купили у Камені-Каширському.
— Купили ми “Марічку”, так називалася гармошка, за 27 рублів! – з ностальгією та із захопленням розповідає чоловік.
Він добре пам’ятає, як мати його переживала та бідкалася, чи ж вдасться хлопцеві навчитися. Навіть почала обдумувати, до кого б це звернутися, щоб хоч показав щось та підказав.
— А на окраїні, біля лісу, жив Гриць щетинський. Він був самоучкою, але грати вмів. Мати побачила Гриця, що проїжджав велосипедом коло нас, та й закликала. Налила йому цілого стакана горілки (250-грамового). Він як випив, гармошку взяв і давай грати. Грає, співає. Частушки одна за одною лунають, пальці бігають. Що ти там навчишся, дивлячись отак? Гриць пограв, потім ще випив, і пішов, — пригадує і посміхається сьогодні Анатолій Васильович.
Але після цього хлопець не здався. Сам узяв інструмент у руки і почав перебирати пальцями, вловлювати на слух звуки. Першою піснею, яку спробував награвати, була «Несе Галя воду». І за кілька спроб вона вже наче і виходила в нього, тільки, як зізнається, довго не міг навчитися грати одночасно з басами. Та потім так відшліфував, що й інші пісні підхопив. Вже за рік сміливо грав і частушки, польки, краков’як. В школі його почали на вечори запрошувати. А от брат так і не навчився.
Анатолій Васильвич же хоч і підкорив гармошку, проте свого майбутнього у музичному мистецтві не бачив. Після закінчення школи вирішив поступати на фізкультурний, але не пройшов. Потім влаштувався на роботу у держстрах, затим служба в армії. Після неї деякий час був секретарем комсомольської організації, завферми, а тоді поступив у шацький лісний технікум. Згодом створив сім’ю і все в нього складалося, так би мовити, як в усіх. Але був у житті Анатолія Дзеніка і яскравий період музичної діяльності (1977-1982 роки минулого століття), котрий свідчить про те, що музика його вабила неабияк – він став учасником гурту Черченського будинку культури («ЧБК»). А це був тоді перший і найпопулярніший естрадний колектив районного рівня.
— Я прийшов до клубу, а там — нові музичні інструменти. Сів за ударну установку і попробував. Потім ще раз, і ще – і в мене вийшло. Відтоді й почалося, — каже пан Анатолій.
І хоч він наполегливо применшує своє значення в ансамблі, а комусь, можливо, і не віриться у реальність сказаного, або ж думається «сів, постукав, куди втрапив, та й годі», знавці тієї справи добре розуміють, що у гурті кожен відіграє особливу роль. Про те, наскільки важливим був виконавець на ударних і як справлявся з цією роллю Анатолій Дзенік, один із членів «ЧБК», знаний в районі музикант Михайло Пась сьогодні зазначає:
— Барабанщик у гурті — чи не найважливіший. Він — як годинник, якщо десь хибить, то всі будуть грати не влад. А наш ударник був енергійний та кмітливий і виходило в нього добре.
Відповідно добре грав увесь гурт. Це був справжній естрадний колектив, подібних якому в окрузі кількох районів не було. До його складу входило п’ятеро музикантів. Анатолій Дзенік грав на барабанах, Сергій Балик — на іоніці, Петро Ричко — на трубі, Михайло Вакулінський був ритм-гітаристом, а Михайло Пась – бас-гітаристом. Потім до колективу приєднався баяніст Василь Ткачик.
І хоч спочатку награвали вони звичайні народні пісні, як от «І шумить, і гуде, дрібний дощик іде» чи ж «Ой, Марічко, чичері», потім їх репертуар значно розширився – коли з’явилася «Птица счастья завтрашнего дня», в хід пішли естрадні пісні. «ЧБК» став настільки популярним, що хлопці просто відбою не мали від бажаючих потанцювати під їхню музику на весіллях.
— Грати доводилося не лише у селах Камінь-Каширського району. Нас наввипередки запрошували ратнівчани, любешівці. Тож ми майже не відпочивали. Було так, що грали по три весілля в тиждень: субота-неділя, у понеділок-вівторок відпочивали (відносно, бо ж треба було і репетирувати), тоді в середу-четвер, у п’ятницю — відпочинок і знову субота-неділя. Це було дуже важко, — пригадує Анатолій Дзенік.
І він не перебільшує. В одного гітариста тоді навіть рука відмовила, настільки перенапряглася. Але робота ця була і відповідно оплачуваною. Якщо на той час зарплата сягала 70-80 рублів, то на весіллях хлопці заробляли по 400 і більше у місяць.
Сьогодні це вже історія. І не лише життєва історія Анатолія Дзеніка, а й в деякій мірі історія районної естради. А «ЧБК» в ній — яскравий спалах. І до цього ми ще повернемося.
Тетяна ПРИХОДЬКО.
