Так примовляли наші предки, з першою Різдвяною зіркою вносячи до хати святковий сніп. Зараз усе рідше в українській хатині можна побачити цей різдвяний символ. Та й снопів як таких по селах вже «не водиться» – серпи і коси в жнива замінила техніка. Однак ревні до збереження народних традицій краяни таки продовжують застеляти в хаті сіно, лишають ложки в куті для померлих рідних і ставлять дідухи. Наприклад, їх навчився плести Андрій Поліщук із колоритного села Залізниця, що на Любешівщині.
Не можна сказати, що молодик перейняв вміння в’язати дідухи від рідних – усьому навчився сам. Проте все ж пам’ятає, як бабуся колись в’язала і берегла обжинковий сніп. Тому коли в студентські роки вивчав історію свят і обрядів, повернувся думками в дитинство і захотів спробувати власноруч виготовити святковий атрибут. Так «колядник» повернувся у дім Поліщуків.
Першого дідуха Андрій зробив на свій день народження. Той сніп у компанії з умільцем об’їздив усі виставки і концерти, а в домі – завжди стоїть біля столу. Крім того, чоловік виготовив два снопи для сільської церкви, як альтернативу різдвяному святковому букетові. А нещодавно проводив майстер-класи з соломоплетіння для школярів і читачів любешівської бібліотеки. Все ж дідух колись був одним з головних символів Різдва, його навіть замість ялинки ставили на найпочеснішому місці у хаті.
– Різдвяний сніп роблять з різного зерна. Формують чотири поверхи, які певним чином символізують структуру часу: день-тиждень-місяць-рік. Найперше усі колосочки потрібно зв’язати по 7 штук – як і днів у тижні. Загалом має бути 52 такі в’язки – це символіка тижнів і, відповідно, цілого року. Тоді «дні» складаю в «місяць» по 4-5 снопців, зв’язую лляними нитками і з’єдную по три докупи. У підсумку вийде символ 4 пір року. Верх робив з вівса, якого, до речі, найважче зв’язати, – розкриває технологію виготовлення атрибуту майстер.
Зауважу, коли в’язати колоски в реальних пропорціях, то висота снопа може сягнути двох метрів. Зрозуміло, що це не зовсім зручно, тож чоловік підрізає стебла. Його снопи сягають пів метра і більше. Додатково не прикрашає, віддає перевагу простоті й лаконічності.
Андрій не вважає себе професіоналом, проте й інших майстрів соломоплетіння у своїй стороні назвати не може. Щоправда цьогоріч кілька любешівських шкіл провели конкурси на кращий дідух. Можливо, ця традиція згодом відродиться в краї.
Залізниця – село, де шанують традиції і вечерю готують в печі. На Святвечір ще спозарання палять піч і ставлять борщ мліти. З білих грибів, з капустою, без картоплі. Кутю теж готують в печі, варять узвари, ліплять вареники з квасолі. Андрій ділиться спогадами: бабуся готувала «просту» кутю і ставила на покуті, обов’язково в глиняній мисці. Нині ж її присмачують горіхами, маком, медом, родзинками й іншими сухофруктами. Коли за столом збирається родина, то й у вишиванки вбираються, у хату вносять сіно, а як сідають вечеряти – хором кличуть діда Мороза: «Діду Морозе, ходи до нас кутю їсти. Якщо зараз не йдеш, то й весною не йди». І смішно, і лячно було колись малим, як хтось постукає у вікно: «Йду-йду». А солом’яний дідух, як і належить традиції, стоїть на чільному місці впродовж зимових свят і віншує господарям затишок, добробут і гарний настрій.
Іванна ВЕЛИЧКО.
