Нелегкий шахтарський фах обрали для себе багато великоглушан різного віку. А для декого ця справа стала сімейною. Зокрема, Петро Яцик узяв приклад з рідних дядьків і старшого брата. Тож гострого питання щодо вибору професії у юнака, який мав високі бали в атестаті, не виникало. Так, в кінці сімдесятих однокласники Петро і Павло Яцики подалися на Львівщину, в Червоноград, навчатися в технічному училищі. А потім «підкорили» кілометри підземних тунелів. Про справжню вагу шахтарської звитяги – з перших вуст.
«Шахта слабаків не тримає»
Але затягує. Петро Яцик прийшов у гірничі тунелі, коли ще не мав і вісімнадцяти. Пропрацював 2 роки і пішов служити до війська. А потім знову повернувся у третю – «Великомостівську» – шахту, яка стала флагманом Львівсько-Волинського вугільного басейну. Трудився 20 років, доки не вийшов на пенсію. Тим часом багато знайомих протрималися у шахті пів року-рік-два і покинули. Тяжку і небезпечну роботу не кожен міг осилити фізично і морально. Однак багато вихідців з Великої Глуші залишилися надовго.
Загалом, стверджує наш герой, на хорошу шахту складно було влаштуватися – постійно потрібно виконувати план, відповідно вищою була й зарплата, ще й відсутній потік кадрів. У цій справі лишаються загартовані. «Шахтарський вік не дуже довгий», – додає Петро Миколайович зі смутком, адже лише за цей рік відійшли у засвіти троє його колег. Та й він сам має професійне захворювання органів дихання.
Усі шахти були газонебезпечними: в лавах – метан, напруга – 660 вольт. Працювали на глибині 450-550 метрів, а підземні виробки сягали до сотні кілометрів. Адаптуватися було складно, адже коли за 2 хвилини долаєш 540 метрів ліфтом, то мимоволі «закладає» вуха. Водночас коногонка не завжди світить до кінця і на поверхню повертатися складно. У розпал роботи невисока видимість, а дихати заважає жахливий пил. Ненароком, особливо необізнаним, можна й заблукати. Однак бувалі навчилися миритися зі своєю долею. Недаремно ж приказка стверджує: «Шахтар – найгуманніша людина в світі, яка іде в пітьму і сирість, щоб добути людям тепло і світло».
«Буримо баранами, возимо козами»
– Хто з чим працював, так тим і підколювали. Ті, що в лаві працювали, називали нас, прохідників, «баранами». Баран – це електричне свердло, бо його ручки схожі на роги. А ми їх звали «риштаками». Риштак – це частина конвеєра, а коза – вирізана вагонетка, – ознайомлює із шахтарськими буднями Петро Миколайович, пояснюючи відомий професійний анекдот. – У шахті – про дівчат, на «бутлі» – про шахту.
У гірників свій гумор і неписані закони. Цілодобова робота в 4 зміни, непорушне дотримання правил безпеки і точність у всьому. Наш герой працював на дільниці прохідницьких робіт. По-шахтарському – «проходка». Саме його колектив був першим, хто проходив підземні виробки і підготовлював усе для нарізання штрека (тунелів), себто для майбутніх видобувних дільниць. Шахта добувала від 2 до 3,5 тисяч тонн вугілля за добу. Усе залежало від пласта, колективу і техніки. «Великомостівська» була найкращою шахтою у Львівсько-Волинському вугільному басейні. Товщина пласта сягала від 0,9 до 1,5-1,6 метра. Траплялося, шахта давала за рік 1 мільйон 400 тонн вугілля – рекорд, який тримається і до сьогодні.
За зміну проходили 8 метрів, за місяць – 200, а якщо не виконували план – працювали і в недільні дні. Кожен відчував відповідальність, тому у разі чого зміна допомагала зміні. І хоча робочий час у шахті був 6-годинним, фактично на зміну витрачалося близько 10 годин.
Шахтарі – передвісники незалежності України
Тільки уявіть, що до першого в Союзі страйку робітників причетний наш краянин (до речі, народжений ще у Камінь-Каширському районі)!
У 1989 році шахтарі гостро зреагували на падіння рівня життя і саме з третьої шахти розпочався загальнодержавний довготривалий страйк. Зупинився Червоноград, а згодом і вся Україна. До економічних вимог шахтарів (забезпечення шахт, плани, пенсії, відпустки) тоді додалися ще й політичні. Зокрема, звільнити Степана Хмару. Його Петро Миколайович особисто виводив з Лук’янівської в’язниці.
– Ці страйки дали поштовх розвалу Радянського Союзу і сприяли створенню рад трудових колективів. У нас була сильна організація, дружний колектив, працювала профспілка. Страйк – усі на площі. А 1 серпня 1990-го року вперше в СРСР шахтарі Червонограда цивілізовано скинули пам’ятник Леніну. Ми й уперше перекрили Хрещатик. «Підняли» авіазавод, «Ленінську кузню». Київ до того також не страйкував. А потім люди давали нам ключі від квартир, бо ми не мали де жити, а бабусі приносили нам борщі і вареники. Київ зустрічав як героїв, – пригадує визначальні для цілої країни революційні моменти Петро Яцик. – Перші повстання були легітимними, цей період навіть зарахувався у підземний стаж. Однак за часів незалежності їх не визнали. Коли я виходив на пенсію, нарахували 120 днів страйку.
Мій співрозмовник замолоду був лідером-активістом (капітаном гандбольної і футбольної команд, старшиною в армії), тож не дивно, що в нелегкі часи перебудови теж стояв в авангарді боротьби – був головою страйкового комітету своєї дільниці та шахти (ще й дотепер зберігає телеграму від Горбачова). Та й нині, на пенсії, Петро Миколайович не полишає запалу і займається громадською та партійною діяльністю, переймається долею шахтарів і рідного краю.
Іванна ВЕЛИЧКО,
село Велика Глуша.
Передрук або використання у будь-якій формі матеріалу без письмової згоди редакції заборонено!
