Схоже, професія сама обрала нашу героїню. Бо ж Галина Коширець з села Оленине спочатку пробувала після 8 класу поступити в педагогічний, однак не склалося і вже після закінчення школи вона пішла навчатися на ветеринарного лікаря. Жодного дня не зрадила своїй професії. Тож уже добігає сороковий рік, як жінка допомагає домашнім улюбленцям на селі, та ще й не одному.
Її професійний шлях розпочався з Карасина, куди дівчину відправили працювати головним ветеринарним лікарем у радгоспі. Керівна посада стала неабияким гартом для недосвідченої випускниці. Але, на щастя, мала підтримку. За це Галина Зіньківна вдячна санітарові, дядькові Микиті, – був дуже хорошим спеціалістом, хоч і самоучкою.
– Пам’ятаю перший час роботи добре, бо приїхала в Карасин молодою. І двадцяти років не мала. Боязко було, звичайно, бо ж чужі люди, все чуже. І відразу на головного. Поголів’я велике, радгосп також немалий: обслуговувала ще й Радошинку, Стобихівку та Карпилівку. Помаленьку «втягувалася», – і на згадку приходять перші випробування. – У колгоспі було важко: три дойки, багато розтелів, наряди по годинах. І по селах треба доїхати. Зараз хоч і більший обхід, але без колгоспу менше навантаження. Хоча роботи завжди вистачає. Все ж контроль покладено на державну службу.
І розмова плавно переходить до «тоболівської» сторінки життя моєї співрозмовниці: з 1992 року і по сьогодні Галина Коширець працює завідувачкою місцевої ветеринарної дільниці. Тож щодня прямує туди з рідного Олениного, куди повернулася жити в дев’яностих. А крім того в полі зору ще Боровне, Житнівка, Старі Червища, Нові Червища та Рудка-Червинська. Каже, прийшла на нове місце обізнаною. На початках працювала разом з чоловіком Миколою, який був санітаром. Інколи й за двох доводилося відробити. Незважаючи ні на що, завжди старалася, аби все було виконано вчасно і якнайкраще. А останні 7 років їй в цьому допомагає санітар Анатолій Шпанчук.
Загалом, робота ветеринара не має ні вихідних, ні відпусток. Хіба що на папері, бо ж не передбачиш коли що може трапитися. І вночі викликають, і в свята. Не раз ввечері треба їхати, коли худоба повертається з пасовища, чи засвіта, доки господарі не подалися до лісу. А коли планові дослідження, то розпочинати роботу майже зі сходом сонця стає чи не щоденним ритуалом. У день може бути два-три, а трапляється й близько десяти викликів.
– Треба ж людей виручати, – між іншим додає жінка. – Ніколи не рахувалася ні часом, ні вихідними. Було, й на Великдень довелося на виклик іти. Усі повернулися з церкви, святкують, а ти брудний, втомлений. Але потім зустрінеш людину і не соромно у вічі глянути, – підсумовує, а заодно ділиться фаховими тривогами. – Кажуть, медицина лікує людину, а ветеринарія – людство. Ми відповідаємо за все, бо, не дай Бог яке інфекційне захворювання, то доводиться не тільки лікувати тварин, але й заспокоювати і застерігати від необачних кроків людей, – такий погляд на давню професію видається цілком логічним.
Хоча жінок зазвичай вважають слабшими і вразливими, Галина Зіньківна аж ніяк не дає фори колегам-мужчинам. Однак все ж погоджується, що у деяких випадках ветеринарія таки чоловіча справа. Наприклад, якщо доведеться коня повалити. Але і з цим справлялася. Загострене почуття відповідальності і педантизм не давали їй спустити роботу на самохід. Бувало, й плакала, коли щось не вдавалося, але доводила справу до кінця. Усі ази фаху вивчила так, що тепер може й спросоння розповідати. Та й у колективі усі, як сім’я, тож є до кого звернутися за порадою і почерпнути досвіду. А люди часто приходять за консультацією, треба тримати руку на пульсі…
Іванна ВЕЛИЧКО, село Оленине.
Передрук або використання у будь-якій формі матеріалу без письмової згоди редакції заборонено!
