На цей давній фотознімок я натрапила у фейсбук-просторі громадської організації «Центр дослідження і відродження Волині», і навіть уявити не могла, наскільки багату історію він приховує. Історію, яка об’єднує кілька поколінь і пів України. Цей «клубок» можна було б «розмотати» на цілу книгу, проте спробую компактно скласти пазл більше як 100-літнього шляху поліського роду, сьогодні розселеного по ту сторону Дніпра. І хоча ця оповідь здається розірваною, вона все ж показує, якою насиченою буває родинна історія. Нехай і фрагментарна, але – збережена.
Вісімнадцяте століття. За сімейними переказами, дід фронтовика, зображеного на фото, – Яким Кузьмін – прийшов на Волинь з Курська. За хорошу роботу пан дав йому для обробітку 24 гектари землі. Пізніше чоловік розділив її між синами Кіндратом, про нащадків якого піде мова, та Іваном, діти якого виїхали в Америку.
Аж тут і 1946 рік. Сім’я Карпа Кузьміна два роки як повернулася із Бессарабії, куди стобихвівці були вислані у 40-му році. Фотографуються на тлі природи. Невдовзі цей знімок для його дітей лишиться єдиною згадкою про батьків. Особливо для найменшого – дворічного Івана, що в матері на колінах – адже буквально через рік їх не стане. Іван пам’ятатиме лише холод і своє маленьке пальтечко, в якому був на батьковому похованні. І берегтиме фото. Усе інше – спогади, передані рідними. Так, пригадують старші, Карп Кіндратович був солдатом в часи Другої світової війни. Дійшов аж до Берліна. Ця історія не може не вражати: в одному з боїв автоматна черга скосила декількох побратимів, а самому Карпові знесло череп. Дивом вижив. Його нагородили медаллю і комісували. На щастя, голова зажила. Однак чоловік прожив недовго. У тому ж 1946 році його дружина Василина Юхимівна померла від тифу. Через рік відійшов у вічність і Карп Кузьмін. Осиротілих дітей хотіли забрати в притулок, але найстарша Ніна, якій тоді було не більше 19 років, не віддала малечу і взяла на себе обов’язок опікати їх.
Ішли роки. Стобихва почала вдруге порожніти. Людям казали, що село опиниться під полігоном. Стобихвівці хвилювалися, що рано чи пізно їх будуть виселяти. Ще більше тривожило побоювання, що біля хат падатимуть бомби. Часто і агітатори заходили у село. Тож за деякий час виїхала ціла вулиця. А в 1965 році в товарний вагон до Дніпропетровська сіли також Ніна й Оксана Кузьміни. Їхніх молодших братів Олександра та Івана на той час забрали до армії, тож дівчата приєдналися до сім’ї своєї тітки Євдокії. Оселилися в селі Старовишневецьке Синельниківського району (тут, справедливо буде сказати, пів села «западенського», вважай, стобихвівського). Влаштувалися у колгоспі робітницями. Повернувшись додому з війська, до них приєднався й Іван. Влаштувався на металургійний завод імені Петровського у Дніпрі, де й пропрацював усе життя біля печі сталеваром. Був серед кращих робітників – його фото довго висіло на дошці пошани. А от Олександра доля повела іншим шляхом. Відслуживши в Німеччині, він не покинув військової справи. Командир забрав його з собою в Москву – в міністерство оборони.
– Підозрюємо, що у попередні віки доля нашого роду була не менш цікавою. Наприклад, прадідусь Яким (Акім) мав зв’язки з Афоном, що підтверджує лист, який зберігається у нас як цінна реліквія. Очевидно, він був шанованим серед ченців чоловіком і надавав благодійну допомогу страждущим, – додає цікавинки у розповідь менша донька Євдокії Кузьміної Надія. – А інший мамин брат, Іларіон, був засуджений за мішечок люцерни. Зник у в’язниці в Томську. Так ніхто не знає, що там дядька спіткало. Його дружина Агрипина з 6 дітьми також переселилася на Дніпропетровщину.
Надії Олександрівні на час переїзду було 6 років. У перший клас пішла вже з нового дому. Отримала вищу освіту і викладає українську мову і літературу в школі. Принагідно цікавиться й своєю історією, тож радо користується моментом спитати у старших роками братів та сестер про предків. Частину сімейних оповідок зберегла від покійної матері. І хоча усе життя моєї співрозмовниці пройшло далеко від рідного Полісся, зачувши її українську випадкові співрозмовники відразу запитують звідки вона родом. Надія ж завжди душею у родинному гнізді в Стобихві. І хоча там уже рідних по крові не зосталося, односельчани завжди радо запрошують у гості і щиро приймають. Вона ж любить погомоніти про дорогий серцю край і Кузьміних, повивчати старі світлини. А от Іван Карпович уже не дуже охочий згадувати старе, адже усі рідні з фото уже відійшли у засвіти. На часі – новий виток історії роду.
Іванна ВЕЛИЧКО.
Передрук або використання у будь-якій формі матеріалу без письмової згоди редакції заборонено!
