У Федори Павлючик із села Верхи (на фото) Друга світова війна забрала дитинство, рідних дядька та тітку, знищила дім, морила голодом й холодом, навчила боятися кожного поруху. Сьогодні дев’яностолітня старенька все ще пам’ятає ті жорстокі уроки давно минулих часів.
Федорі Андріївні випало народитися та зростати в непростий історичний період, на зламі епох. Світ довкола вирував, раз-по-раз виникали військові конфлікти. То тут, то там сп’янілі жадобою влади і бажанням заграбастати нові землі правителі зачинали криваві бойовища. Найкровопролитніше з них розпочалося, лиш тільки їй виповнилося дев’ять років. У вересні 1939-го року гітлерівська Німеччина та Радянський Союз розділили між собою Польщу, разом із тим поділивши життя людей, які мешкали тут, на два протилежних стани: без війни і з нею.
Малу батьківщину жінки, село Верхи, подібна доля також не минула. Перед тим “польске”, останнє водночас стало “радянським”. Опісля чого для українців, поляків, євреїв, представників інших національностей, які його населяли, настало зовсім не райське життя. Наступні півтора роки червона влада займалася виселенням, розкуркуленням, арештами селян, які чимось виявилися неугодними для неї, політично неблагонадійними. Під гарячу руку потрапляли працьовиті господарі, патріоти, за іронією долі навіть колишні прихильники, активісти комуністичної партії Західної України, котрі так чекали приходу сюди совітів. Ота страшна колотнеча відбувалася перед очима Федори Павлючик, ще зовсім маленької дівчинки, лякала незрозумілістю. А згодом село і його жителів спіткала ще більша біда – розпочався новий виток воєнних дій, тепер між колишніми союзниками Німеччиною та СРСР, які для тутешніх, фактично, переросли в боротьбу всіх проти всіх. У підсумку завершилося те протистояння знищенням населеного пункту, спаленням будинків, убивством десятків безневинних людей. Це все також бачила пані Федора, лиш дивом їхній родині вдалося порятуватися від розправи німецьких карателів, які вересневого дня 1943 року прийшли сюди разом із польськими поліцаями робити розправу за знищення партизанами сусіднього села Майдан. У тій бійні загинув дядько героїні оповіді. Останнього закололи штиками розлючені вбивці.
– То страшний час був, нічого казати. Жили в постійному страху, бо будь-якої миті могли вбити, спалити дім, відібрати усе майно. А ходили селом різні: партизани, бульбаші, німці, поляки, свої ж, місцеві жителі, що не гребували грабежами. Вони забирали корови, свині, харчі, речі, катували, убивали людей, творили різні безчинства. У війну наш дім знаходився недалеко від кладовища. Там ми мешкали родиною: я, брат Володимир, сестра Марія та батько з матір’ю. Одного дня, у вересні то трапилося, вранці, ще коли люди спали, німці й поляки увійшли в село. Оточили з усіх боків його, аби ніхто не втік, і почали стріляти. Люди стали ховатися, хто куди міг. Але не всім удалося знайти добрий сховок. Мого дядька поляки виявили у льоху, там і закололи штиками. Ми ж, дякувати Богу, порятувалися. Володя вискочив із хати та почав утікати, по ньому стали стріляти, але брат таки зумів дістатися кладовища, тим і спасся. Нас батько заховав біля колодязя, сам сховався у нього. Отак перебули. Коли все стихло, тато полегшено мовив: “Вставайте, дітки, бо вже не чути, що німці у селі стріляють”. Вибрались з тих сховків, а хата понищена. Мусили десь шукати прихистку. Пішли до тітки Олени Бляшик на хутір (знаходився за селом, як їхати на Обзир – Авт.). Сімнадцять душ було нас у їхній хатині. Спали, хто де: одні на печі, інші на примості. З жолудів, які збирали у лісі, робили борошно, а потім із нього пекли гіркий воєнний хліб. Але й там спокою не мали. Заходили й сюди різні ночами. Хліба напечеш та й віддаси їм чи іншого харчу. А що мали робити… У Яйно (сучасне Піщане) нашу тітку Лукію Федорович убили бульбаші, сусід підговорив. А коли радянські війська визволили Верхи, то місцевих дітей, підлітків відправляли працювати на військовий аеродром, який розташовувався між нашим селом і Гутою-Камінською. До клуні гонили, там мили у бензині стрічки та набої до кулеметів, потім їх заправляли в ті стрічки. Отаке наше життя було, дитино. Потім іще ремонтували вузькоколійку від Гути-Камінської до Обзира, – добуваючи з пам’яті болючі спогади, розповідає історію минувшини жінка.
А ця історія справді болюча для Федори Андріївни, бо в ній було ще чимало гірких моментів: виселення з хутору, післявоєнні голодні роки. До того не раз доводилося нашій сивочолій оповідачці ризикувати життям, виконуючи завдання українських повстанців. Вона та інші дівчата-підлітки за наказом вояків УПА переносили зброю до села, листівки. Рушниці верхівські дівчата носили на власних плечах, прикривши від людського ока великими хустками – накидухами. Ставлення до повстанців у жінки неоднозначне. З одного боку вони боролися за праве діло — незалежність України. Але декотрі з них дозволяли собі чинити злочини, жертвами яких стали багато місцевих.
Сьогодні важко в тому всьому знайти правду, винуватців. На жаль, ми не здатні нічого змінити. Однак можемо не допустити повторення подібного жахіття, котре пережила Федора Павлючик і такі як вона.
Олександр ПРИЙМАК.
Передрук або використання у будь-якій формі матеріалу без письмової згоди редакції заборонено!
