Синьоокі ріки Волині стали тими водними артеріями, по яких цими землями розійшлася християнська віра. Ними мандрували проповідники від одного населеного пункту до іншого, звіщаючи мешканцям спасительне слово Євангелія, розповідаючи про Ісуса Христа та Його місію. Припускаємо, що колись їх шляхи пролягли і крізь мальовниче село Нові Червища, так як поблизу згаданого поселення протікає річка Стохід.
Оперезане лісами село нині є рідним домом для сотень людей, більшість з яких відзначаються глибокою набожністю. Такими були і їх предки, адже навіть коли в буремні воєнні літа новочервищанці втратили власну духовну святиню, православний храм, а затим сюди прийшли атеїсти-комуністи, вони не позбулися головного – віри. З цим глибоким почуттям селяни десятиліттями жили і мріяли колись знову збудувати дім Божий, аби там спільно восхваляти Всевишнього у молитвах. І благочестиве бажання людей здійснилося. На початку дев’яностих років у Нових Червищах постала нова церковиця: вистраждана, вимолена, українська за духом. Сьомого липня, у день пророка Предтечі та Хрестителя Господнього Івана, для громади настала не менш радісна подія – минуло 25 років з часу відколи їхній храм було освячено. З нагоди ювілею журналісти “Полісся” поспілкувалися із причетними до його будівництва та дізналися цікаву історію духовного подвигу звичайних сільських чоловіків і жінок.
Отже трапилося це завдяки завзяттю двох непересічних новочервищанців – Омеляна Шпанчука та Федота Куницького. Саме Омелян Дмитрович спільно з Федотом Степановичем були ініціаторами і натхненниками ідеї побудови у селі православної церкви. Згодом до них приєдналися також віддані помічники – жителі села Карпо Біланчук, Марія Цьопич, Дарія Фесюк, Надія Шпанчук, Ганна Василюк, Андрій Невар, Сергій Салівончик, Микола Біланчук, інші селяни, які з християнською ревністю та завзяттям взялися втілювати богоугодну справу. У спеку та холод, під дощем і в люті заметілі вони ходили, їздили ближніми і далекими селами, містами, навідувались в інші області України, де шукали між людьми фінансової підтримки, коштів, які б дозволили розпочати будівництво. Вирушали активісти у дорогу не знаючи, чи вдасться хоч щось назбирати. Але з надією зверталися до Бога і Він допомагав їм. Перші отримані від односельців вісім карбованців змусили однодумців повірити, що не потрібно зупинятися на початому, а впевнено рухатися вперед. Не давали опускати руки товариству вже згадані Омелян Шпанчук і Федот Куницький, розраджували, що усе в них обов’язково вийде.
– Зараз важко пригадати точний рік, але десь між 1992-93-м Омелян Дмитрович і Федот Степанович одними з перших заговорили про те, що добре б у Нових Червищах мати свій храм. Адже у сусідні Тоболи, куди до того діставалися віряни на службу, дорога була неблизька. На громадський транспорт тоді надіятися не приходилося, він курсував поганенько й нечасто. Ще добре, коли у кого був свій автомобіль чи підвода. А так, зазвичай, йшли пішки. Ці двоє чоловіків взялися збирати гроші. Далі попросили Ганну Василюк, аби вона пристала до них за касира. Ганна Андріївна спочатку не погоджувалася, бо то ж як не як відповідальність, казала знайти когось старшого. Та незабаром дала згоду. А далі ідею підхопили інші жителі: Карпо Васильович Біланчук, Марія Петрівна Цьопич, Дарія Миколаївна Фесюк, Надія Григорівна Шпанчук. Разом названі люди об’їхали усі навколишні села, побували в різних куточках нашої області, й не тільки, навідувались до осель тутешніх мешканців із проханням допомогти якою копійчиною на реалізацію доброго задуму. Часто “мандрівки” займали у них увесь день, додому поверталися пізньої ночі чи над ранок, голодні, виснажені, однак щасливі. Господь крок за кроком вів їх до мети. Велике спасибі й тодішньому керівництву колгоспу, яке не відмовляло і постійно надавало транспорт для цих поїздок. На перших порах активістам бракувало грошей, аби найняти бригаду. Тому взялися будувати церкву самотужки на основі старої колгоспної контори. Цим займалися Омелян Шпанчук і Федот Куницький, адже володіли певним досвідом провадження будівельних робіт, звели у селі не один будинок. До них доєдналися Андрій Якович Невар, Сергій Салівончик, Микола Біланчук, згодом і інші люди. Так справа потрохи просувалася, – розповідають жителі села.
Між тим вистачало й інших турбот. Постало питання про реєстрацію громади. На хвилі патріотичного піднесення, котре тоді охопило українське суспільство, вважаючи, що так правильно, насамперед у очах нащадків, ініціативна група вирішила – місце їм у лоні Української православної церкви Київського патріархату. З цим рішенням і поїхали до Луцька. У єпархії прибулих зустріли з неприхованим здивуванням. Усе ж приходи УПЦ КП на Волині тих років становили меншість від загальної кількості, церква лише починала тут розвиватися. Та впевнившись у свідомості та твердості цього вибору, єпископ дав благословення делегатам. А на ту історичну зустріч вирушили згадані нами попередньо Омелян Шпанчук, його дружина Надія, Федот Куницький, Ганна Василюк, Карпо Біланчук, також голова сільради Людмила Нестерук.
… І знову ті ж самі люди, які починали це все, взялися із ще більшим натхненням до будівництва храму. Коштами, а нерідко й працьовитими руками, їх підтримали також мешканці Рудки-Червинської. Згодом, як його завершили, багато з тутешніх селян склали основу приходу. А кілька років тому й у них з’явилося власне місце для молитви. Всім миром у селі звели капличку, також Київського патріархату. Можливо причину такого вибору духовного центру варто шукати в глибинах минувшини. У часи Другої світової війни та опісля неї в довколишніх лісах діяли загони повстанців, які боролися за Україну, її незалежність. Немало їх полягло у нерівному герці з переважаючими силами ворога. Але пам’ять про відважних юнаків та дівчат залишилася у селян, передалася нащадкам. Хоча ми можемо й помилятися… Одне відомо точно, в Нових Червищах, так само і у Рудці Червинській, тепер доста люду молиться до Бога своєю, рідною, українською мовою, не цураючись цього. А після отримання томосу про автокефалію та створення незалежної Православної церкви України остання знайшла серед них велику підтримку.
Але повернімося у дев’яності… Спорудження храмової будівлі у Нових Червищах наближалося до завершення. Найбільш пам’ятну, першу Пасху тут зустрічали ще в недобудованому приміщенні, а вже 7 липня 1995 року на свято Івана Хрестителя відбулося урочисте Богослужіння, храм, названий у честь святого, сяяв вогнями свічок, запалених лампад, які звіщали радісну звістку: нарешті основна маса робіт підійшла до кінця. Справа залишилася за малим. Відтоді служби у церкві не припиняються. Лише через цьогорічний карантин вони набули трішки інакших форм, вимушено частина людей не відвідує святиню. Навіть довгоочікуване та радісне для них ювілейне 25-ліття храму селяни вирішили відсвяткувати коли мине пандемія.
Ось уже понад двадцять років править в церковиці священник Олександр Лосєв, поважають та люблять у селі і його дружину – матінку Галину. Обоє вони віддані служителі храму, щирі патріоти землі, котрої є дітьми, а ще Господь обдарував пару музичним талантом. Натхненно прищеплюють любов до українства, культури, традицій народу, музики Лосєви, як власним дітям, так і тим, хто поруч. Не можемо ми минути увагою й той факт, що отець Олександр відстоював ідеали незалежності на Майдані, був учасником революційних подій. Що ж до Омеляна Шпанчука, то він до самого свого відходу у вічність гідно виконував обов’язки старости. Натомість тепер уже відомий читачам Карпо Біланчук, який, як ми дізналися, уродженець знищеного совітами села Грива, певний час був регентом, керував хором. За розповідями новочервещанців, чоловік добре розумівся у церковних питаннях, хоча не закінчував спеціальних релігійних закладів. Про нього серед місцевих залишилися хороші спогади, найпаче, як про щиру, побожну людину, християнина. Чого бракує селянам, так це недільної школи. Але, гадаємо, з часом і її люди збудують, як збудували храм.
Олександр ПРИЙМАК,
село Нові Червища.
Передрук або використання у будь-якій формі матеріалу без письмової згоди редакції заборонено!
