Завідувачка фельдшерсько-акушерського пункту села Мала Глуша Любешівського району Лариса Яцик вже понад двадцять років дбає про здоров’я своїх односельчан. Досвідченій медпрацівниці нерідко доводиться брати на себе відповідальність кваліфікованого лікаря: самостійно може надавати медичні рекомендації, миттєво відреагує на невідкладні виклики, ставить крапельниці, тощо. Хоч сьогодні, кажуть урядовці, первинна медицина у селі має бути якісною та доступною, ФАПи у цій місцевості здебільшого в жахливих умовах та не забезпечені всіма необхідними медичними приладами. А про обіцяний швидкісний інтернет та сучасне обладнання годі й говорити. Однак саме тут надають найпершу допомогу жителям села.
Як розповідає пані Лариса, разом із медсестрою Надією Павлівною їм доводиться обслуговувати понад одну тисячу двісті мешканців Малої Глуші. А ще ж на допомогу медпрацівниць чекають і пацієнти з сусідньої Каливиці, а це — більше шістдесяти її жителів.
— Здебільшого — це люди з хронічними недугами,— розповідає фельдшерка. — До того ж необхідно реагувати на термінові виклики. Десятки людей можуть прийти і на огляд. Особливо у п’ятницю, коли в селі працює ринок, упродовж цілого дня приймаю пацієнтів. Тоді, неначе зголосившись, до ФАПу йдуть чи не усім селом.
За будь-яких погодніх умов, і в будні і в свята сільська медичка прийде на допомогу, ніколи не відмовить. Тож за свою людяність заслужила великої пошани в селі. Ось у такому образі (на фото) у період проливних дощів пані Лариса здійснювала обхід своїх пацієнтів. Аби здолати калюжі, фельдшерка взуває гумові чоботи чи калоші.
— Так значно комфортніше, — сміється співрозмовниця. — Дістатися на виклик можна й за допомогою велосипеда, що значиться на балансі ФАПу. Однак він кільканадцять разів виходив з ладу, так як передали його нам таким, що вже був у використанні.
— Пані Ларисо, кортить поцікавитися найактуальнішою темою, з котрою зіштовхнулося усе людство, — коронавірус. Якою є ситуація у селах вашого підпорядкування? Чи доводилось оглядати хворих з підозрою на COVID-19?
— Увесь лютий та частину березня у селі коїлося щось страшне. Не встигали ми з колегою обслуговувати тих, хто потребував допомоги. Люди масово хворіли, зокрема, на запалення легень. Викликали нас цілодобово. Бо ж коли біда, то нема коли зволікати — миттю бігли на допомогу і вночі, і у вихідні та свята, не рахувалися власними вихідними. Однак тішить те, що переважна більшість хворих не їхала до районної лікарні, люди лікувалися вдома. І зараз, Богу дякувати, ніби усе затихло. Може тоді і був той коронавірус. Проте ніхто тестів не робив. Та, на щастя, люди усі живі зосталися. Дзвонила часто, щоб проконсультуватися з сімейним лікарем амбулаторії, що у Великій Глуші. Та якщо траплялися важкі випадки захворюваності, тоді направляла у тамтешній заклад на детальнішу діагностику.
Крім того особливої уваги потребує така категорія пацієнтів як діти. У них часто трапляються висока температура, біль у горлі, тощо. У нашому селі налічується більш як пів сотні ромів. А у них, як відомо, дітей багато. Що й казати, хворіють вони часто.
— Чи достатнім, Ларисо Павлівно, є матеріально-технічне забезпечення у ФАПі?
— Будівля фельдшерсько-акушерського пункту зведена шістдесят років тому. Її дещо підлатали, замінили вікна на пластикові, поставили нові двері. Однак побутових вигод тут нема жодних. Туалет — на вулиці, щоправда є де руки помити. У 2005 році, коли медзаклад був на балансі сільської ради, придбали деяке обладнання: інгалятор небулайзер, глюкометр, гінекологічне крісло. У той час і ліків більше, аніж зараз, було. Проте для першочергових потреб на разі медикаментів вистачає. Тепер же сільська рада нічим не в змозі допомогти — у них самих не вистачає коштів на зарплату для працівників, годі й казати про поміч медицині.
З кожним роком стає все більше хворих з гіпертонією. Відтак часто виникає потреба ставити крапельниці таким пацієнтам — приблизно по три щодня. А штатив для цих потреб є лише один. От і доводиться облаштовувати пристрій з підручних матеріалів.
— Як же рятуються ваші односельці від хвороб, коли ви у відпустці або ж самі на лікарняному?
— Ніхто про таке у мене не питає. Моя відпустка — це лише формальність. Бо ж, не зважаючи ні на що, я змушена надати медичну допомогу, оскільки вважаю це своїм професійним обов’язком. Утім, попри напружений графік, кілька років тому нас з колегою перевели на неповну ставку. Мовляв, у галузі відбувається скорочення медперсоналу, відповідно і заробітну плату значно урізали. На руки отримуємо 3700 гривень.
Леся Мінібаєва, село Мала Глуша.
Фото автора.
Передрук або використання у будь-якій формі матеріалу без письмової згоди редакції заборонено
