Незалежна громадсько-політична газета

Щоденники пам’яті бабусі Тетяни

4444Про цю історію не можна говорити лишень осібно. Її потрібно розглядати «у розрізі» сімей, бо в цьому увесь драматизм часу і людських доль. Видається, якби на певних етапах свого життя герої цієї оповіді зробили інший вибір, усе було б зовсім не так. Нам пощастило познайомитися з Тетяною Панасюк із Сошичного, а з нею – із випробуваннями, що випали на декілька сімей. Однак, насправді, так жили цілі села. Німці, червоноармійці, УПА… Для молодих — це історія, але для старших людей – це життя, до якого вони вертають у спогадах не один раз. Навіть, коли пам’ять уже зраджує.

Про співчуття і підтримку у нелегкі часи
Карантин. Спілкуємося у телефонному режимі. 91-річна Тетяна Іванівна привітливо бажає доброго здоров’я і поволі розповідає про своє життя. Їй складно говорити, тому змушені час від часу робити паузи. Моя співрозмовниця розпочинає з раннього дитинства.
Коли їй було 6 місяців, батько завербувався на заробітки в Аргентину. Потрібно було їхати не менше, ніж на рік-два, а хочеш – то й назавжди з сім’єю. Планував ненадовго, тому мати не перечила. Так і лишилися самі. Хто ж знав, що назавжди! Тетяні — пів року, братові – два з половиною. У господарстві – корова, кінь. Батько щомісяця гроші пересилав. «Навіть непогано жили. Було й трохи добре», – резюмує жінка. А коли Тетяні виповнилося п’ять з половиною років, у сусідів трапилася пожежа, зайняло і їхній дім. За ніч згоріло 9 хат. Сім’я лишилася без нічого: мати встигла винести тільки дітей з хати, вигнала корову і свинку.
– Став день. Та й посідали, плачемо. Мати й ми: «Де ж ми ночуватимемо?» Взяв нас до своєї хати сусід і сказав: «Будете в мене жити, поки свою хату наживете. Що ми їмо – їжте і ви». Денис Карпун його звали. А мати каже на нас: «Дітки, як ми їстимо їхню їжу? Їх шестеро, нас троє. Ми будемо свою їсти». Нам добре було, що клуня осталася. Бо була далеко од хати, на городі. А в клуні — ще немолочене жито, ячмінь. То в нас був свій хліб. А в магазині купили круп, олій, цукру. Корова була, молоко. І бульба, на городі – морквочка, бурячки. Але найгірше — не було одежі, ні миски, ні ложки. То нам люди зносили все, – неквапливо наголошує Тетяна Іванівна.
Батько, як дізнався з листа, що все згоріло, відразу прислав гроші на нову хату. Але в Сошичному не було в кого купити. На щастя, в Нуйному вдалося знайти новозбудовану. І вікна були вставлені, і двері, і накрита, тільки підлоги не було. Мати порадилася із хазяїном (так Тетяна Іванівна постійно називає сусіда), адже він знався на дереві. Постановили купувати, бо кращої не знайти. Просила по селі людей, які мали коней, корів, волів, аби допомогли перевезти хату. Усі послухали. Вдруге просила допомогти скласти – не відмовили. І грошей ніхто не взяв.
Через рік осіли у власному домі.
Федора (так звали матір Тетяни Іванівни) тим часом ходила по зарібках: на чос (в селі робили кам’яну дорогу), взимку очищала колії від снігу. А ще була вантажником: із сільської станції у ліс ішла вузькоколійка, там вантажили колоди у вагони. Хату закривала. Боялася, щоб ненароком діти не спалили.

Хліб сіяли і граблями загрібали
– Було мені 9 літ. Ходила у третій клас польської школи. Війна. Німець напав на Польщу. Мужиків забрали на фронт. А ті, хто старий, давай молоти, жито сіють, щоб хліб був. Пішла мати просити фурманки, щоб і собі посіяти, хоча б поле поволочити. Ніхто не дав, – з гіркотою провадить оповідь далі Тетяна Іванівна.
Тож вирішили сіяти під граблі. Взяли копанки, граблі, жито на плечі в мішечки і пішли за село. Гуртом посіяли сім соток. Діти перекопували копанками, а мати волочила граблями. Потім так само засіяли 14 соток. Ходили на поле днів три…
А через кілька років знову війна. Попер Гітлер на совітів. Закрили школи, чоловіків позабирали. Німці їздили селом. Люди почали втікати в ліси, а Денис Карпун викопав землянку і Федору з дітьми до себе забрав. Жінка ходила двічі на день годувати господарство, доїти корову. Завше ходили одною стежкою і в один слід. А діти постійно сиділи в землянці. Господар тримав у лісі свинку з поросятами. Заніс туди жорна, ступу. Сіяли жито, просо, ячмінь, льон. І там мололи, товкли. Мука – на хліб, крупи – на кашу. Робили й домашнє мило. Всі знали: коли летить літак – не рухатися, бо «буде строчити». У подібну ситуацію втрапила і Тетяна. Не розгубилася, сховалася за кущик. Але в швидкому часі бомба впала в селі. Господареві в криницю. Аж хати попереверталися.

З батьком розлучили океан і режим
Іван спершу хотів забрати сім’ю до себе в Аргентину. Ще ніщо не передвіщало біди. Федора навіть знайшла покупців на хату. Однак жінки, котрі були там, нарікали, що вдома краще. Відтак чоловік вирішив повернутися сам. Аж тут Друга світова. У війну був лише один лист з проханням сфотографуватися і надіслати фото. Батько хотів побачити свою сім’ю і, очевидно, зберегти пам’ять про неї. Однак всіх «скосив» тиф. Не хворіли тільки матері, які всіх доглядали.
Остання звістка прилетіла після війни. Батько просив написати, хто лишився серед живих. І знову цього не сталося: почалися репресії проти тих, хто мав зв’язки із закордоном. Так і обірвалося спілкування. Адреса загубилася, адресати з часом відійшли у кращі світи. Між тим, енкаведисти хотіли вивезти Федору з дітьми у Сибір, але, схоже, спрацював людський фактор. Видно, агент пожалів. «А за що нас у Сибір?! Ми ж не винні, що батько в Америці. Тож вас не було, а інші були, тії, що призвали туди. А нас за що? Що бідуємо весь час?! І в Сибір?», – нарікали, гірко плачучи. Махнув рукою та й пішов.

Упівець хотів узяти за дружину
Жили на краю села. Хата чимала була, а в ній тільки троє. Тож сюди часто заходили: і УПА, і партизани, і облава не раз ночувала. «А ми сидимо, боїмося, аби не прийшли повстанці. Тремтіли постійно», – від трепетного тону Тетяни Іванівни мимоволі навертаються на очі сльози. Розповіла також, що носили повстанцям їсти. І кашу, і помідори, і сало-м’ясо. Несли тільки знайомим, аби на партизанів не натрапити, бо ж сусідку на 10 років засудили. А один з упівців дуже вподобав Тетяну Іванівну. Все хотів її заміж забрати.
– Кажу: не піду. «Підеш». Я боюся в лісі ночувати. «Там є одна дівчина, що вже прийшла до нас». Вона завше жила в лісі, то не боїться. А я боюся – не піду. А він все сердиться, коли відмовляю, – інтрига набирає обертів, уже не можу дочекатися, чим же завершилося. А Тетяна Іванівна, не поспішаючи, розв’язує цей клубок.
– Якось ввечері прийшов, каже матері: «Заберу Тетяну в ліс». Мати плаче: «Я не пущу». Не піду! А він все: «Підеш-підеш». Сердитий такий, а я боюся, що заб’є. А мені ж хочеться жити, я ж молода…
Так і жила в сум’ятті. Раптом одного вечора повернулася додому з лісової роботи, аж приходить дядько сватати за Івана Філімонового: «Як підеш — скажи. І як не підеш — скажи. Але нікому не сообщай, що ми приходили сватати». Погодилася. Наступного вечора випили могорич.

Ягідниць ловили по лісах
Після скромного весілля Тетяна стала ходити в колгосп. Працювали важко, а отримували дещицю. В пору, коли час проривати буряки, якраз чорниці достигали. Як же поліська жінка не назбирає ягід? А тут – робота в полі. Тож голова колгоспу і прибічники виходили на дороги і били коробки, з якими жінки прошкували до лісу, аби ті йшли працювати. Через це господині вставали о 4 ранку і йшли за кілометрів 10 вглиб лісу. Поверталися додому боками, або ж ховалися у кущах до темної ночі.
У подружжя Панасюків квартирували дві вчительки. Якось попросили завести і їх по чорниці. Пішли. Вчителькам – корзина, Тетяні Іванівні – коробка. Назбирали. А голова і «прибичний» взяли й зловили їх у лісі. Корзинку в ягідник викинули і стоптали. Коробку поставили у віз. Жінки повернулися додому ні з чим. А Іван на той час працював у ревізійній комісії, голова колгоспу й похвалився йому своїм «подвигом». Чоловік впізнав свою коробку та й забрав додому. Тільки уявіть, скільки жіночого труда за літо стоптали чоботи влади…

У кожного –незагоєна рана
Спогади Тетяни Панасюк так чи інакше переплетені з долями інших людей: сусідів, рідних, тощо. У них – тісно поєднані добро і зло, трагічне і навіть комічне. Так, наприклад, її свекор Філімон був дзвонарем. Бив у дзвін зранку, коли час іти до школи, сповіщав про пожежі. І ось, коли помер Сталін, директор школи сказав подзвонити 10 разів. Чоловік не знав деталей і задзвонив як зазвичай – дуже швидко. От усі і позбігалися з відрами – думали пожежа. А ще Філімон Панасюк мав неабиякий талант до торгівлі. Усе село запрошувало його з собою щось спродати чи придбати. Словом, той ще спритник. Його дружина Катеринка була на 4 роки старшою, проте, коли прийшов час реєструватися на документи, він «відняв» у неї 8 літ: записав на 4 роки молодшою. Надто вже гарно вона виглядала.
А от Тетяниній свасі Євдокії у ті часи довелося нелегко: родина спізнала розкуркулення зсередини. Маєш землю і працюєш, заможний господар – на Сибір. Така доля спіткала її діда та батьків. Численну сім’ю вивезли на заслання, все позабирали, а доньку з онукою (тією ж Євдокією) посадили у в’язницю. Але дівчину давно кохав охоронець, тож допоміг врятуватися. Сказав, щоб втікала, коли він вартуватиме, а сам в той час стріляв угору. Згодом взяли шлюб.
Мати Федора допомагала рідним старого єврея Шепо. Його з дружиною вбили німці, а інші члени сім’ї заховалися в лісі. Жінка таємно підгодовувала їх. «Було дуже страшно, але то були наші сусіди, гріх оставити в біді», – записала бабусине одкровення старша донька Панасюків Ганна. А ще сошичненчан хотіли розстріляти, але, виявилося, колись якась жінка поховала німця. І хоча ніхто не знав, хто вона, її людяність врятувала усе село. Загалом, у тому зошиті – ціла історія краю записана…

***
Спливли роки. Виросли онуки, підростають правнуки. Тепер вони будуть плекати знання своєї милої бабусі Тетяни. І хоча замолоду вона була не дуже говіркою, розповісти має що, бо ж зберегла історії, вважай, з діда-прадіда. Сімейні, неповторні, вписані в книгу буття України…
Іванна ВЕЛИЧКО, село Сошичне.

 

Передрук або використання у будь-якій формі матеріалу без письмової згоди редакції заборонено!

Please enter banners and links.

ПУБЛІКАЦІЇ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *