Придивіться до своїх стареньких батьків, бабусь і дідусів. Ви знаєте, скільки досвіду, радостей і печалей ховається у їхніх зморшках? Якими були їхні дитячі роки, молодість, про що жаліють і чим гордяться на схилі літ, чим заслужили поваги у людей? Їхні долі — це не просто історія роду, це історія цілого покоління, яку забути — нечесно. Тож у новій рубриці «Щоденники пам’яті» ми намагатимемося зберегти ці щирі і неймовірно цінні розповіді-спогади наших краян, бо вони — неповторні. Це пам‘ять, яка вчить. А час такий швидкоплинний…
Історія цього спілкування бере початок у далеких 1940-х роках. Чи то ще й раніше. Важко назвати точну дату, коли усі причетні уже відійшли у засвіти. Але це не дає права забути історію та її творців, адже це одна з тоненьких ниточок, вплетених у полотно надзвичайно суперечливого 1943-го року. Науковці охрестили ті буремні події Волинською трагедією, або ж як її ще називають польські історіографи — Волинською різаниною, коли багатовікове польсько-українське протистояння на західноукраїнських землях скінчилося страшними втратами обох сторін. Сьогодні ці події отримують неоднозначне потрактування, емоції окремих науковців і політиків досягають критичного рівня, а міжнаціональні образи почасти зростають. Однак у сім’ях братів Цебриків — «голобських» поляків — і подружжя Шумиків — жителів Малих Голоб — не затаїли образи і знайшли в собі сили до примирення та довгої дружби.
Усе життя Шумики провели у Малих Голобах. Працювали на землі і в тому ж таки колгоспі. Їхня хрещениця Ганна Смітюх відзначила, що Василь Шумик був добрим чоловіком і великим майстром, а його надзвичайно працьовита Харитиня жила в повній гармонії з людьми і ніколи не жалілася на труднощі. Здавалося, що все робила із задоволенням, а в складні моменти завжди знаходила потрібні слова. І навіть по смерті чоловіка не покидала господарку.
Саме Харитиня Шумик повернула «голобським» полякам їхню історію. Скільки ж то приїжджало їх із нащадками, аби відвідати колись рідні місця. Усіх приймала без гордині і лихих помислів, показувала де що було, розповідала історії, які достеменно знала. А ще зберегла вітальні листівки і листи з-за Бугу. Однак це вже через десятиліття.
А до того, розповідає Федір Войчук, племінник Харитині Шумик, у далекому 1943 році батько її майбутнього чоловіка Василя — тоді ще 14-річного юнака — Остап Шумик був жорстоко вбитий поляками.
— Між Малими Голобами і Броницею було село Скомароха. Там побили поляків і звідти прибігла у Голоби людина, сказала, щоб поляки втікали. Багато вибралося за ніч. У багатьох було господарство, то селяни трохи підтримували. А Шумиків батько поїхав до польської хати, стояв там з коровами. Поляки подумали, що хотів украсти щось в покинутому маєтку. Зарубали, — Федір Пилипович любив послухати тітчиних розповідей, тож тепер і сам знає дещо про ті часи. — У нас тут була двоповерхова дерев’яна польська школа, то дядько там граматику вчив. Видно, того і знав Цебриків.
А через кілька років Шумики отримали листа з Любліна. Василь пригадав дещо польською, відписав. Покликав у гості. Так і розпочалося спілкування. Тож ще за радянських часів, доки ще ніхто не знав, що таке заробітки у пана, Шумики уже їздили до Польщі. Бували там і Федорові батьки — Пилип та Василина Войчуки. І Фелікс та Юзик Цебрики з сім’ями не раз приїжджали у Малі Голоби. Місце, де вони жили, і зараз зветься Цебрик. Тут була ціла польська вулиця.
— А потім поляки один одному попереказували, що є така жінка, котра все пам‘ятає. До неї так і почали звертатися, — зауважує мій співрозмовник. — Тітка Харитиня знала кожен двір. Усіх поляків, їхніх дітей, хто де жив, як і де похований був. Цілі історії сімей пам’ятала до кінця. Навіть незадовго до її смерті приїжджали сюди єврейка з Америки, поляк та полячка (на фото). То тітка розповіла, як тут жила американчина тітка Бася, як було в неї дві сестри, як сина і матір в Камінь-Каширське гето відвезли. Мати з сином втекла, а дві дочки розстріляли. Мати пішла до них на могили і її теж застрелили, — переповідає. — І цієї весни приїжджала полячка Карчевська зі своєю родиною. Я вже сам водив їх до лісу, показував, де жили. Дещо й вона пригадала.
З розповідей рідних Федір дізнався, що селянам у ті часи було важче. Деяких поляки навіть наймали на роботу. Частково про таку вагому «польську» історію Малих Голобів зараз свідчать топоніми. Натомість розповіді Харитині Шумик вносили в них деяку ясність, адже про деталі походження тих «народних» назв знав не кожен. До прикладу, переповів нам Федір Войчук про Лянцюховий міст. Колись він був дерев’яним і ніхто не розумів, чому так зветься. Виявляється, жив у селі поляк Ланцута (або ж із схожим ім’ям). Наймит вбив його і закопав під мостом. Потім вбивцю виявили і здерли з нього шкіру живцем. Назва й дотепер існує, хоча міст давно уже сучасний.
Попри все, схоже, полякам тут жилося добре. Бо ж навіть деякі брали із собою грудку української землі, коли від’їжджали. Хоча дехто був радий, що втік, бо оселився на кращій, родючішій землі.
— А той Фелікс Цебрик був дуже відповідальною людиною. Знаючою. Був головним агрономом польського повіту — Любліна. У селі Янушовка їх посадили на німецькі хазяйства, — додає Федір.
Цебрики також завжди були надзвичайно привітними до поліських гостей. А на найбільші свята — Великдень, Різдво, Новий рік — неодмінно присилали вітальні листівки. Усе це Харитиня Шумик дбайливо зберігала. Окрім цього Федір Войчук одного разу особисто спілкувався в Польщі з нащадками Соколовського, який також свого часу мешкав у Малих Голобах…
На жаль, Харитині Шумик не стало минулої весни. Навіть у свої глибокі 89 вона зберігала тверезу пам‘ять і світлий розум, і принагідно розповідала, як жилося колись. Обмірковувала сучасність. Порівнювала. Все ж мала на це повне право, адже за життя усього пізнала сповна: заміж виходила у постолах, а на схилі літ уже говорила по мобільному телефонові. А це, як мовиться, великий зрух, бо ж скільки змін і відкриттів прогриміло. Померла Харитиня, а з нею й далека історія польсько-українського розбрату і дружби, історія Малих Голоб та історії людей, які завжди відходять разом з їхніми власниками. Цінуйте…
Іванна ВЕЛИЧКО,
село Малі Голоби.
Передрук або використання у будь-якій формі матеріалу без письмової згоди редакції заборонено!
