Як вдалося дівчині з провінції стати стюардесою в успішній іноземній авіакомпанії?
Марта Гаркавенко (Найдич) з Грудок — одна з тих жінок, котрій завдяки наполегливій праці на шляху до мрії довелось пройти і певні життєві випробування. Маючи заповзяту вдачу та відчайдушний характер, дівчина ще у підлітковому віці взяла собі за мету жити за кордоном та будь-якою ціною вивчити англійську мову. Зрештою, склалося так, що романтична мрійниця Марта не побоялася вийти із зони комфорту. Відтак, полишивши рідне село, та на той час будучи студенткою Рівненського гуманітарного університету, поїхала до Сполучених Штатів. Так, у рамках міжнародної освітньої програми обміну студентами грудківчанка більше року проживала в родині американців у передмісті Техасу, навчаючись за сумісництвом у тамтешньому коледжі.
Та згодом, після повернення в Україну, постав вибір професії. Однак, стати стюардесою, каже героїня матеріалу, виявилось несподіваним рішенням навіть для неї самої. Спершу шість років працювала борт-провідницею в українській авіакомпанії МАУ. А ось упродовж трьох останніх — на приватному літаку британської компанії TAG Aviation UK, де присутні виключно іноземний екіпаж та пасажири, що дає можливість Марті поглиблено практикувати англійську.
—Марто, на що передусім звертають увагу представники авіакомпаній при відборі кандидатів на посаду стюардеси?
—Так, перед тим, як ступити на трап літака у якості стюардеси, треба пройти жорсткий кастинг. Часто при цьому компанії використовують принцип трьох критеріїв: зовнішній образ (мова, міміка, макіяж, зовнішня привабливість), внутрішній (наявність відповідних рис характеру) і професійні знання та навички. Безумовно, обов’язковим критерієм є вільне володіння англійською. Співбесіду я пройшла з першого разу. І вважаю, що особисто мені, зокрема, працювати у цій сфері допомогло блискуче знання англійської.
— Що, на твою думку, ховається за красивими стереотипами цієї роботи?
— Мабуть, уся особливість полягає в тому, що працювати борт-провідником — не тільки, на перший погляд, красиво, але і складно. Процес вимагає хорошої витримки і підготовки. Це заняття — виключно для фізично витривалих людей, коли постійно на ногах, у кабіні інший тиск і значно сухіше повітря. Інколи залишаєшся без сну до 2 діб. Це стосується здебільшого нічних рейсів і довгих, як до США, Канади чи Австралії перельотів. Про те, що це нелегка праця, свідчить навіть і сама підготовка, яку проходимо ще до польотів. Адже на практиці майбутніх стюардес вчать, як надавати першу меддопомогу і вести аварійно-рятувальну підготовку пасажирів. Тренують на випадок вимушеного приземлення у воду чи раптової пожежі на борту.
Крім того нерідко виникають конфліктні ситуації з пасажирами, які також має врегулювати борт-провідник. Підготовка салону, демонстрація аварійно-рятувальних засобів, заповнення необхідної документації на борту, тощо.
— Ти згадала про виснажливі рейси та «непростих» за своїм характером пасажирів. У твоїй практиці траплялися подібні епізоди?
— Одним із найскладніших моїх польотів був рейс «Київ-Пекін» (на той час я працювала у МАУ), який тривав понад двадцять годин. А трапилось це через густий смог, що завис над столицею Китаю. Тож за 20 хвилин, перед самим приземленням, аеропорт закрили, відтак ми були змушені прямувати на запасне летовище. У підсумку наш літак та пів сотні інших приземлилися у Монголії. Утім тамтешній маленький аеропорт виявився неспроможним прийняти таку велику кількість літаків одночасно. А тому нам довелося 8 годин простояти на злітній смузі у черзі на дозаправку пальним. У цей час екіпаж та 280 пасажирів були заручниками ситуації. Бо жоден з присутніх не міг покинути повітряне судно. Жахливим було і те, що на борту із восьми санітарних кімнат працювала лише одна. Крім того, у нас зовсім не залишалося їжі та напоїв. Та при цьому найважче було вислуховувати скарги сердитих пасажирів. Пам’ятаю, як один американець, не добираючи слів, виказував мені своє невдоволення. Я тоді просто слухала і мовчки ковтала образу.
— Яка з відвіданих країн припала тобі до душі найбільше? У якій із них ти хотіла б проживати, якби випала така нагода?
— Беззаперечним фаворитом є, звичайно, Японія. Токіо вразило мене насамперед своєю надмірною стерильністю та доброзичливістю його мешканців. Єдине місто з небагатьох, де не страшно було прогулюватись ввечері. Дуже до вподоби Італія — країна по-домашньому вабить гостинністю та затишком, на противагу італійцям, котрі є вкрай імпульсивними, як на мене. А ось щодо постійного проживання, то я завше обираю рідну Україну, куди із превеликим задоволенням повертаюся з кожного рейсу.
— Чи виникає почуття страху перед польотом? Як часті польоти позначаються на здоров’ї жінки?
— Скільки себе пам’ятаю, я ніколи не боялася літати. Однак після авіатрощі, що трапилася 8 січня цього року з українським літаком у Тегерані, де загинули мої добре знайомі колеги, перед кожним рейсом у мене виникають почуття певного остраху. Звичне для екіпажу прошіптування фрази «зі мною це не станеться» сприймається вже якось неоднозначно. Бо доводить, на жаль, протилежне…
Що ж стосується впливу польотів на організм, то скажу, що це все індивідуально. Хтось йде до лікаря вже після першого рейсу. Разом з тим статистика демонструє негативний вплив передусім трансатлантичних польотів. І це пов’язують з випромінюванням надмірної кількості радіації.
—Марто, як твої рідні сприймають професію «небесної ластівки»? Не просять тебе через згадані ризики відмовитись від улюбленої справи?
— Якщо раніше за мене хвилювалися лише рідні, то тепер додався іще мій чоловік. Хоч близькі мені люди і піклуються про мене, проте з розумінням ставляться до мого вибору.
Нині клопоти батьків ще й подвоїлися: до авіації привела і рідну сестру, яка так само полюбила небо і роботу стюардеси у компанії Міжнародних авіаліній України.
Спілкувалася Леся МІНІБАЄВА.
