Незалежна громадсько-політична газета

У тилу бійців безжально вбиває внутрішній ворог – суспільна байдужість

С

На світлу пам’ять Сергія Денисюка з Полиць. Наперекір підступній небезпеці він зумів вижити там, на Донбасі. Але на мирній землі не зміг здолати душевного болю… і пішов… навіки.

Його виховала бабуся. У 18 років хлопець поглянув смерті в очі, у 19 – пройшов найгарячіші точки у складі «Азову», а в 24 його життя забрали тяжкі спогади про бої в момент, коли, здавалося, усе ставало на свої місця. Сергій придбав власне житло, допомагав воїнам справитися з внутрішніми переломами, мав багато друзів. Однак навіть у мирному Луцьку юнакові довелося вести нелегку війну з війною і боротися з болем… Воїн на позивний “Сократ” назавжди залишиться в строю і усміхатиметься близьким людям з неба, бо він був їхнім сонцем.

«Сергій – наша совість. Він завжди буде поруч з нами»

Його душа була кришталево чистою, він ненавидів несправедливість і завжди відстоював правду. Щирий патріот і надзвичайно порядна людина, – таким запам’ятали молодого бійця його вчителі, побратими і просто знайомі. За такими принципами він жив змалку і навіть кривава війна не вбила в ньому Людину.

Валентина Кузьмич, класний керівник Сергія, познайомилася з ним у 5 класі. Каже, був дуже вихованим хлопцем, добре вчився і дуже переживав, коли у щоденнику з’являлась не та оцінка. Був активним учнем, а в спортивних змаганнях завжди виборював першість.

– У середніх класах стала спостерігати у нього особливе ставлення до проявів будь-якої несправедливості. Дуже емоційно реагував на такі факти, хоча конфліктних ситуацій ніколи не виникало. Уже тоді давалося взнаки чітко виражене «я», – пригадує Валентина Федорівна. –  Він – яскрава зірка, яка надто рано згасла. Запалюючи інших, його душа була надто зранена болем. Ми пам’ятатимемо його добрим словом, щирою молитвою. Сергій – наша совість. Він завжди буде поруч з нами.

 

Боротьбу за Україну розпочав з Майдану

83175969_2610992632302212_3811614661510430720_o

У дні кривавих подій Революції Гідності луцькі активісти зібралася на Театральному майдані, аби вирішити, як діяти у непростий час. Саме тоді Сергій і двоє його друзів прийшли на віче і свідомо залишилися відстоювати справедливість. Разом із сотнями таких як самі жили в захопленому приміщенні адміністрації, брали участь у штурмі управління МВС. Коли ж почалися події на сході, Сергій і його товариш Андрій Снітко були першими, хто без зайвих сумнівів і відмовок вирішив стати на захист України. У 20-х числах травня 2014 року вони відбули в добровольчий батальйон «Азов», у рекрутинговий центр в Києві, а зогодом майже за тиждень поїхали на війну. У них практично не було жодної підготовки: їх лишень навчили розбирати і збирати автомат Калашникова, показали елементарні кроки штурму будівель, розпочали фізпідготовку. Зрозуміло, що за тиждень 18-річні діти нічого не могли зрозуміти про війну. Вони дорослішали на фронті.

 

Незгоєною раною стала смерть друга

Уже 3 червня 2014 року добровольці опинилися в зоні АТО, в Бердянську.

Сергій добре себе проявив, адже вчився на факультеті фізичної культури, був добре фізично розвинений. Він брав участь чи не у всіх найгарячіших боях батальйону 2014-15 років. Це й штурм Маріуполя, штурм Мар’їнки, бої за Іловайськ, в яких втратив свого найкращого друга. Цей бій 20 серпня був однією з найбільших травм, яку Сергій, вочевидь, неодноразово прокручував у голові і не міг пережити. Так, в одному з дворів банда Мотороли закидала їхню групу гранатами. Із 4 бійців 2 загинуло, серед них і Андрій Снітко на позивний “Хома”, який накрив собою гранату. Цим кроком “Хома” врятував 2 життя. Тоді Сергій отримав поранення в ногу, але навідріз відмовився від відпочинку. Водночас побратими помічали, що втрата лишила глибокий слід в молодому серці: фізично Сергій був поруч з іншими бійцями, але думки літали далеко, вкотре переживаючи подію. Військові називають це «поглядом на 2 тисячі ярдів».

Хлопець не зміг повернутися до студентського життя (хоча не провчився і року), перевівся на заочну форму навчання і вирішив продовжувати службу. Для нього вона була справою честі: встояти, помститися за друга. Опісля брав участь у Широкинській наступальній операції, яку вважають найуспішнішим наступом українських воїнів в зоні ООС, в центрі протистояння у селі Широкине. Згодом Сергій звільнився з «Азову», якого генштаб вивів з передової: не зміг сидіти в тилу. Владнавши домашні справи, пішов у 95-ту Житомирську бригаду, у складі якої також бував в зоні АТО.

 

У вирі війни залишився Людиною

Тільки добрі спогади про Сергія Денисюка лишилися у лідера «Нацкорпусу» на Волині Андрія Д’яченка, з яким доля звела у буремному 2014 році. Він відзначає, що найвизначнішою рисою Сергія, яку помічали усі без винятку, була скромність.

– Попри свій молодий вік він побачив на війні дуже багато, мав чималий досвід, однак ніколи не прагнув почестей і слави, не писав рапортів, не рвався на телеефіри, як це буває. Це Людина, яка заслуговувала усіх можливих медалей, але ніколи їх не вимагала, – підкреслює Андрій. – Сергій не вважав за потрібне доводити щось, брязкаючи нагородами.

Зрозуміло, що воєнні події наклали на хлопця свій відбиток. Елементарне: у свої 24 Сергій виглядав старшим за своїх однолітків. Він вчився жити знову і намагався адаптуватися до цивільного життя. Зокрема, придбав квартиру у луцькій новобудові в рамках співфінансування купівлі житла для учасників АТО, задля чого час від часу виїжджав на заробітки у Польщу та економив держвиплати; працював у групі швидкого реагування для психологічної допомоги учасникам АТО.

 

«На нього можна було покластися в будь-яку хвилину»

Сергій Денисюк був надзвичайно відповідальним – йому можна було довірити усе, – стверджує очільниця Центру допомоги учасникам АТО і ООС Олена Звєрєва. Вона – одна з небагатьох фахівців області, які займаються психологічною підтримкою ветеранів війни, і в цій нелегкій боротьбі Сергій став її вірним посоратником і справжнім другом. Так, зазначає психологиня, “Сократ” завжди був чіткий, на нього можна було покластися в будь-яку хвилину. Він знав що казати і що робити в кризовій ситуації, оперативно реагував на виклики і впевнено ставав на ноги. На сполох забили, коли хлопець не вийшов на зміну: таке могло бути з будь-ким іншим, але не з Сергієм.

– Він ніколи не був самотнім, його постійно кудись запрошували і всюди були раді бачити. Ми його дуже любили: Сергійко був для нас наче сонце. І сказати, що відбулося, складно. Це незрозуміло, адже зараз, як ніколи, все налагоджувалося. Швидше за все це був миттєвий спалах, з яким він не впорався, – тамуючи сльози, коментує ситуацію Олена Владиславівна. – Він не вживав, аби це можна було списати на дурман. Він брав себе в руки. Так, у нього був посттравматичний стресовий розлад, пов’язаний з наслідками війни, але, по-правді, це не так проблема з психікою, як здорова реакція людини на нездорову ситуацію. Ми цього не полишимо! Сергійко завжди буде з нами в строю і в екіпажах!

 

Чому так?

Питання, яке турбує багатьох. Чому, без страху борючись зі смертю на фронті, бійці бояться жити і, наклавши руки, відходять у засвіти до своїх загиблих побратимів і рідних? Випадок із Сергієм, на жаль, непоодинокий. У тилу бійців безжально вбиває внутрішній ворог – суспільна байдужість, адже на шостому році війни держава не створила системи соціальної та психологічної реабілітації ветеранів, а суспільство – сліпе до проблем тих, хто заради миру жертвує своїм життям і благополуччям. Наразі ж у плані психологічної допомоги і лікування посттравматичного стресового розладу ветеранів війни в Україні, і на Волині зокрема – величезна прірва.

– Буде психологічна реабілітація – буде мотивація жити, лікуватися, працювати і повертатися до нормального життя. Ці хлопці не бояться смерті, вона для них – подруга, вихід, – підсумовує Олена Звєрєва.

От і виходить, що бійців ніде і нікому лікувати, спеціалістів катма і їм ніде шукати ради у війні з собою. Воїни полишені самі на себе і не отримують жодної допомоги. І що далі відтягуватиметься ця проблема, тим важче їм буде оговтатися від життя в окопах у мирному сьогоденні.

Іванна ВЕЛИЧКО.

 

Please enter banners and links.

НОВИНИ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *