Коли в Україну прийшла війна, багато громадян об’єдналися для спільної мети – допомогти нашим військовим, добровольцям боронити її від ворога. Тисячі доброчинців, волонтерів згуртувалися і різними способами вишукували, доставляли в зону бойових дій одяг, продукти харчування, техніку, каски, бронежилети, аби захисникам Батьківщини було в чому та чим воювати. Адже протистояти сильному противнику мала деморалізована, майже знищена за роки антинародною владою армія, що потребувала всього: починаючи з шкарпеток… до тепловізорів. І вона отримувала їх безоплатно, безкорисливо від людей зі щирими серцями. Не в останню чергу завдяки титанічній праці останніх країна вистояла перед натиском російського агресора, зберегла суверенітет, незалежність, вдалося відновити боєздатне військо.
Серед камінь-каширських волонтерів одним із перших поїхав на фронт, і, фактично, зародив цей рух на теренах краю Сергій Шумік. За понад п’ять років сміливий чоловік здолав із однодумцями тисячі кілометрів небезпечних шляхів, доставив бійцям чимало потрібних речей. Він часто потрапляв у ризикові ситуації, але ніколи не припиняв початої справи. Бо не може зрадити хлопців і дівчат, які дарують нам мирне небо над головою, не може залишити їх сам на сам із жахіттями війни.
Туди, де панує смерть,а повітря просякнуте запахом пороху
Довгий час виконувати благородну місію Сергієві допомагають серед інших Дмитро Яков’як і настоятель міського храму Різдва Пресвятої Богородиці, отець Юрій Михайлов. Сьогодні цю трійцю добре знають та шанують українські воїни. Кожен приїзд волонтерів для них – наче маленьке свято, бо ті привозять не лише харчі чи техніку, а ще й душевний спокій, вісті з дому, які солдати цінують і чекають найбільше.
Запал Сергія до волонтерства дивує, викликає гордість та підсилює надію, що колись жорстока війна завершиться перемогою українців. Така самовіддача, помножена на підтримку небайдужої громади, насамперед прихожан православних храмів, повинна втілитись в щось хороше, мир на українській землі. Не інакше…
З 2014 року волонтер просто живе фронтом та його турботами. Як каже сам Сергій Шумік, не міг ось так сидіти перед екраном телевізора і нічого не робити. Тож поки значна частина камінь-каширців не розуміла, що відбувається в Україні, жила ілюзіями про війну, він взявся організувати збір гуманітарної допомоги (чи не перший на теренах району). Завдяки підтримці місцевого підприємця Володимира Лисова, котрий добродушно виділив йому вантажний автомобіль, доброчинні пожертви краян вдалося успішно доставити до місця призначення.
– Нелегко кількома словами пояснити, чому я став волонтером. Того вимагала душа. Коли дивився по телебаченню, яке страхіття відбувалося на Сході України, мені несила було сидіти вдома, хотілося щось зробити, підтримати хлопців у тому пеклі. Той перший збір допомоги організовувався зовсім спонтанно. Попросив одного, іншого знайомого скинутися харчами, чим хто може. Так вийшло, що як вже назбиралася добра купа “гуманітарки”, якраз у відпустку повернувся Денис Киричук, доброволець із Каменя-Каширського. Кажу до нього: Денисе, вам треба все те діло? “Треба”, – відповідає. Тоді почав міркувати, де взяти авто. Проте й з цим швидко владнав, дякуючи Володі Лисову, який надав свій MAN, а ще водія Сашка. З ним і поїхали у ту мандрівку, не відаючи до кінця, куди дістанемося та яка там ситуація, – розповідає про початок волонтерської діяльності Сергій Шумік.
Вирушали волонтери справді у невідомість. Приїхавши нарешті у місто Старобільськ, зустріли вони, за словами співрозмовника, не регулярну армію, а сучасних “махновців”, які жили у жахливих умовах, одягнені абияк, напівголодні. Побачене шокувало, бо зовсім не відповідало картинці з екранів телеприймачів, де розповідали про добре забезпечену, сильну армію. Ще більше вразило їх, з якою радістю зустріли оборонці приїжджих гостей.
– Люди тішилися навіть звичайному маленькому ножику. Що казати про харчі, одяг. Усі ж гадали, що війна закінчиться за тиждень-два. Вірили, їх забезпечать потрібними речами на збірних пунктах. А вийшло, дехто навіть взуття нормального не мав. Воювали у гумових капцях, футболках… Особливо ілюзії зникли після того, як згодом відвантажували допомогу на полігоні “Зоря”. Там саме знаходилися хлопці, які вижили в Іловайському котлі. Отримуючи допомогу, ті навперейми бігли до нас, дякували, показували на телефонах відзняті фото жахливих умов, у котрих їм довелося перебувати, розповідали про свій фронтовий раціон (а дуже часто вони їли те, що вдавалося вишукати на людських городах). Після того залишатися байдужим, вдавати, ніби війна тебе не стосується – означало вчинити підло, зрадити країну, — продовжує мій співрозмовник.
І Сергій не зрадив. У перші роки війни камінь-каширський волонтер здійснив близько півсотні поїздок на фронт. Від жителів району армійцям постійно щось передавали. Так, завдяки спільним зусиллям вдалося роздобути тепловізор, часто вони отримували каски і бронежилети, взуття, теплий одяг. Коштом благодійників придбали, відремонтували, а згодом подарували бійцям навіть кілька авто. Насамперед тішилися хлопці привезеним пасхальним дарункам, які турботливо збирали прихожани православних храмів району, дитячим малюнкам і листам. З посмішкою пригадує він радісні миті святкування Паски, яку неодноразово зустрічав там, на передовій, у колі захисників. А також ту щирість, котру постійно відчуває, відвідуючи позиції військових.
Волонтерство – стиль життя
Підтверджує сказане Сергієм його вірний товариш і помічник у волонтерській справі Дмитро Яков’як. Гуртом вони побували у багатьох “гарячих” точках. Бачили таке, від чого направду на душі лячно. Однак обидва чомусь не кидають початої справи. Власне, як і священник Юрій Михайлов.
На думку Дмитра, присутність батюшки — не лише доречна в такій відповідальній місії, а й значно спрощує та допомагає краще виконувати її. Співрозмовник вважає, без підтримки священнослужителів і загалом церковних громад вони не зробили б стільки всього. Українська православна церква в районі — потужний організм, який з перших днів розділяє нелегкі випробування держави, молиться за її воїнство, опікується родинами загиблих.
– З отцем Юрієм нам якось спокійніше їхати. Він завжди благословить у дорогу, помолиться, підсобить, якщо втомився. Треба за кермо — сідає. Так само вантажить мішки. Не цурається будь-якої роботи. Крім того священнику хлопці легше відкриваються, діляться переживаннями, чимось наболілим… Адже вони там не стільки тих харчів чекають, як маленької можливості забутися від війни, розрадити душу, виговоритися, отримати вісточку з рідних країв. На фронті все щиро, не існує фальші. Ми приїздимо і відчуваємо себе наче вдома, між давніми друзями. Запитуєте, що спонукає нас кожен раз їхати, залишати рідних, дітей, дружин і вирушати в далеку небезпечну дорогу? Ми без цього вже не можемо. Туди хочеться. Волонтерство перетворилося на зміст нашого життя. Дружини не можуть втримати. Звичайно, переживають. Але змирилися. Зрозуміли, даремно перечити. Сваряться тільки, коли рідко телефонуємо. Діти поки не усвідомлюють до кінця, чим ми займаємося. З останньої мандрівки привіз для сина з фронту прапор, хлопці спеціально підписали. Я не уявляв, що у нього така реакція буде. Він просто сяяв від щастя, дуже радів. Розгорнув над ліжком той стяг і тепер для нього це своєрідна реліквія, – мовить Дмитро Яков’як.
Люди втомилися… Від чого — сидячи на дивані?
Останнім часом волонтери говорять про певне збайдужіння суспільства до війни та потреб військових. Обсяги допомоги різко зменшилися. Якщо на початках вони їздили на фронт двічі на місяць, то за увесь 2019 рік здійснили тільки чотири поїздки.
– Тоді люди були якісь щиріші. Відгукувались, допомагали, забезпечували хлопців усім необхідним. Нині та активність змарніла, хоча є люди, котрі продовжують й далі підтримувати фронт… Мені так не подобається фраза “ми втомилися”. Не розумію, що це означати має. Втомилися, сидячи на дивані перед телевізором? Добре. А як хлопцям, які там щодня в окопах сидять, вони не втомилися?! У людей є чудова відповідь на це: “Вони зарплату отримують”. Дійсно, їм платять. Але так має бути. Бо якщо людина присвятила себе захисту Батьківщини, то остання має нею опікуватися. Щоб військовий не відчував себе покинутим. Тільки щось у нас не всі біжать до військкомату записуватися, аби отримувати ту зарплату… На жаль, велика частина суспільства просто пливе за течією, їй до всього байдуже. Коли виганяють маму загиблого солдата з маршрутки, у якій сидять інтелігенція, вчителі і не можуть захистити, вступитися за неї, а в школах дітям розповідають патріотичні речі — це жахливо. Патріотизм не в тому, щоб кричати “Слава Україні!” Патріотизм у тому, як людина працює на благо країни, що вона зробила для неї, – розмірковує Сергій. – Має бути повага до військового, до його батьків. Шана, елементарна увага. У нас, на жаль, все так робиться, через одне місце. Але треба людей переучувати. Починати з дітей. Вводити уроки патріотизму в школах, запрошувати на зустрічі людей, які пройшли війну. Держава повинна зрозуміти, що молоде покоління треба виховувати на прикладах.
Олександр ПРИЙМАК.
