Досвідом ділиться уродженка Каменя-Каширського Альона Костюк, яка ніколи не замислювалась над переїздом в іншу країну. Тепер же планує відкрити “солодкий” бізнес в Ізраїлі, а її син служить у лавах тамтешньої армії.
Те, що наші жінки мігрують за кордон із різних причин, давно стало для нас звичним явищем. Хтось шукає варіанти заробітку, хтось мандрує у пошуках кращої долі… Натомість героїню нашого матеріалу містянку Альону Чигиринцеву (Костюк) у чужу країну покликало кохання. Так, познайомившись в інтернеті з росіянином Олександром, котрий на той час мешкав в Ізраїлі, пара невдовзі узаконила свої стосунки в Україні (повінчалися в Іллінському храмі в райцентрі). Жінка на той час планувала кардинально змінити своє життя на краще, і зрештою їй це вдалося: вісім років тому на запрошення Олександра разом із тринадцятирічним сином Владиславом Альона переїхала до Ізраїлю. Ця історія вкотре доводить, що наші земляки таки дають собі раду, куди б не закинуло їх життя. Крім того, виїхавши в чужу країну, наша співрозмовниця відкрила у собі новий талант — стала кондитеркою. А її солодкі “шедеври” набули популярності серед жителів близького Сходу.
— Альоно, як швидко тобі вдалося асимілюватися на чужині?
— Пристосуватися до нових реалій на початку було складно, довго не могла адаптуватися, так би мовити, змиритись з іноземною ментальністю. Усе почалося з вивчення мови в ульпані (школа, де вивчають іврит). До речі, іспити склала на відмінно. До того ж, коли не маєш виду на проживання, на мігрантів тут чекає чимало труднощів: чужа і крім того непроста мова, необхідність оплачувати дороговартісне медичне страхування, тощо. Мабуть, саме через це іноземці тут часто гуртуються. Бо поки ще не знаєш усіх тонкощів укладу нового життя, дуже складно інтегруватися в суспільство іноземної країни. Але це більше психологічна, аніж лінгвістична проблема. Проте подолати ці труднощі мені вдалося напрочуд швидко.
—Пройшовши початковий етап адаптації, мені захотілося знайти роботу. Спершу працювала нянею 4-місячної дитини. Згодом влаштувалася на підприємство, що займалося виготовленням мікрочіпів. Робота була вкрай відповідальною, оскільки працювала з дрібними детальками, які можна розгледіти лише під мікроскопом. При бажанні у цій країні можна підтвердити свій український диплом. Я, до речі, — психолог за спеціальністю, однак давно вирішила, що це далеко не та сфера, де б я хотіла реалізовуватись. Крім того, півтора роки тому народила сина Дмитрика, тепер вирішила присвячувати свій час власній родині.
— Судячи зі світлин, що їх публікуєш в соцмережах, розумію, що ти відкрила у собі талант створювати неймовірні солодкі шедеври. Отож, які в Ізраїлі ціни на солодощі у порівнянні з Україною? Чи вже вдалося тобі знайти поціновувачів свого ремесла серед тамтешніх ласунів?
— В Ізраїлі, на мою думку, кондитерське мистецтво не розвинуте настільки, як в Україні. Таку красу, яку творять наші майстрині, тут годі знайти. Я саме з їхніх виробів черпаю ідеї для своїх смаколиків. Буває важко знайти деякі інгредієнти, іноді приходиться їхати в інші міста, щоб щось купити.
Неймовірно приємно, коли мої солодощі дарують людям радість, крім того ціни на кондитерку тут невеликі. Наприклад, вартість торта залежить насамперед від його складу, а особливо від об’єму та роботи над оздобленням. Так, торт вагою 2,5 кг коштує 250 шекелів. Це приблизно 65 доларів. Для Ізраїлю — це недорого. Здебільшого мої клієнти — майже всі слов’яни. Знаходять мене в інтернеті, зокрема, у фейсбук, або, будучи на якомусь святі, куштують мій торт і беруть номер мого телефону. Натомість багато ізраїльтян дотримується кашруту (дозволеність певних продуктів), тому не всі з них замовляють мою випічку. Переїхавши жити у нове місто, маю тепер велику кухню, тому весь час прагну вдосконалювати кондитерську майстерність: купую нові форми, молди, інструменти, щоб практикувати, вчитися чомусь новому. Реманент для приготування потрібен дуже різноманітний. Ніколи не знаєш, що вигадає твій замовник. Останнім часом потроху набирається клієнтська база охочих до моїх виробів, і це спонукає мене до відкриття власної кондитерської. Крім того, окремо зазначу, що все, чому я тут навчилася і маю можливість розвиватися далі — завдяки моєму чоловікові. Він бачить, як я люблю свою справу, тож завжди допомагає втілити мої мрії в реальність.
— Щодо твоїх дорослих чоловіків. Відомо, що Олександр служив в Ізраїльській армії, а нині твій старший син Владислав проходить військову повинність. Проте навіть після закінчення служби усі представники сильної статі є військовозобов’язаними. У вашому випадку це якось уже проявлялося?
— Військова служба тут небезпечна, а особливо там, де нині перебуває мій син — він служить у бойових військах. У будь-який момент як Владислава, так і мого чоловіка, можуть відправити на війну. У випадку збройного конфлікту усі без винятку військовозобов’язані за тривогою стануть на захист країни. Тут всі чоловіки після армії продовжують щороку, протягом місяця, відбувати повинність, щоб, так би мовити, не забути набуті навики.
Пам’ятаю й досі, як, приїхавши сюди у 2012 році, моєму чоловікові зателефонували о 4-ій ранку і він чимдуж відбув на війну у сектор Газа. І при цьому жодного зв’язку за період перебування там з ним не було. Залишається дякувати Богу за те, що повернувся живим та неушкодженим.
Тим часом син, як і всі чоловіки, служитиме 2,8 роки. Він перебуває у ЦАХАЛ (Армія оборони Ізраїля) у бойових танкових військах. Це дуже престижно значитися саме у такого роду полках. До речі, Влад вже встиг зарекомендувати себе вправним армійцем, відтак отримав нагороду від командування, як найкращий стрілок у всій військовій базі. В Ізраїлі солдатів люблять і поважають. Тутешня армія для молодих бійців стає такою собі школою майбутніх лідерів, адже, перебуваючи на службі, можна опанувати собі професію. Владислав, беручи приклад з мого чоловіка, після завершення служби має намір вчитися також на програміста.
Спілкувалася Леся МІНІБАЄВА.
Передрук або використання у будь-якій формі матеріалу без письмової згоди редакції заборонено!
