Незалежна громадсько-політична газета

Сповнена великої любові до дітей та музики

IMG_20190321_134626

“Бути тобі, Зіно, артисткою”

Зінаїда Храброва родом з невеличкого села Юрченкове Вовчанського району, що на Харківщині. Десь там, на малій батьківщині, у землі предків закопана її пуповина. Тут минули важкі, сповнені горя та втрат, підліткові сирітські роки. Звідсіль згодом, як сама розповідає, вирушила юним дівчам у благенькій інтернатівській сукенці в далекий волинський край, до древнього міста Луцька, опановувати професію, котрій не зраджує й понині.
– Я весь час із музикою, – неспішно поринає спогадами у минувшину Зінаїда Храброва. – По-перше, сім’я у мене дуже музична. Пригадую, коли ще мешкала на Харківщині, була у нас мандоліна, а ще дві губні гармоніки, на котрих полюбляли грати старші брати. Не знаю, звідкіля вони взялися. Очевидно, батько-фронтовик привіз інструменти, як трофеї. Хоч можу й помилятися, скільки часу вже минуло… Ще пам’ятаю, коли випадала хороша нагода зібратись усім гуртом, то й могли заспівати.

“Малою любила слухати радіо, а особливо тоді, коли співали хори, і дуже дивувалася, як у тій маленькій коробочці поміщається стільки людей”.

Саме відтоді, з дитячих літ, особливо вподобала наша героїня багатоголосу пісню. Тихими вечорами вона зачаровано слухала виступи хорових колективів, відомих вокальних ансамблів і по-малечому, наївно, дивувалася, як у тій маленькій коробочці на стіні поміщається стільки людей. Завчивши ті пісні, потому бігла босоніж від однієї сусідської хатини до іншої з невеликими “концертами”, чим тішила їх мешканців. Місцеві бабусі пророкували дівчині кар’єру артистки. І не помилилися.
– Чомусь внутрішньо знала, що колись співатиму. Дуже хотіла вчитися. Проте куди мені, круглій сироті, було податися на той час? Батьки повмирали і так, маючи десь одинадцять чи дванадцять років, потрапила я до Вовчанської школи-інтернату. Там і закінчила десять класів, – від згадок про пережите по щоках співрозмовниці неквапом котяться скупі сльози. – Нікому того не бажаю пережити. Хоч ми, інтернатівські, підтримували одне-одного, ділилися чим могли між собою. Та й вчителі завше піклувалися про нас. Але рідних матір і батька ніщо і ніхто не замінить. Проте я вдячна їм за те, що дали нам глибокі знання, знання людяності, які згодом передавала своїм дітям.
Відлунав останній шкільний дзвінок і попереду на “артистку” Зіну чекало доросле життя. 17-річною дівчиною вона вперше подалася в далеку мандрівку на Волинь, куди нещодавно перевели працювати старшу від неї на 15 літ сестру Нонну. Їхала в невідомість, з нехитрими пожитками у руках і мрією в серці, що здійснить слова, мовлені колись давно сусідками бабусями. За велінням долі вдалось їй поступити в Луцьке музичне училище (тепер Волинський коледж культури і мистецтв імені Ігоря Стравінського) на диригентсько-хоровий відділ. Інакше як везінням і вишнім промислом це й не назвеш, адже жодної попередньої освіти, що вимагалася від кандидата на вступ, наша співрозмовниця не мала. Хіба, коли рахувати ті нечасті уроки музики, що давали у школі-інтернаті. Не зглянулася, як минули чотири роки навчання. І ось разом із ще п’ятьма одногрупниками на пані Зіну чекала чергова мандрівка. Тепер уже на Полісся, в місто Камінь-Каширський.

Піснями славила красу Полісся

– Отож направили нас працювати у тутешню музичну школу. Старші люди знають, як то воно було діставатися в 70-ті з Луцька до Каменя-Каширського. Ходив один автобус, не те, що зараз. Тому приїхала лише надвечір. Стою, міркую, куди далі. Запитую у людей, а де ж та школа? А у відповідь чую: “Та ну, вже ж вечір, там немає нікого”. На щастя, мене якась жіночка взяла на ніч. Потім ми з нею здружилися. А на другий день пішла таки до школи влаштовуватися на роботу. З перших хвилин перебування у місті, коли нарешті дісталася приміщення музичної школи, вони стали для мене рідними. Здавалося, ніби я тут була завжди. Можливо тому, що зустріли мене привітно, з добротою. Ніколи не забуду наше знайомство із тодішньою директоркою школи Євгенією Антонівною Дорогій. Ніби зараз бачу першу зустріч із завучем Юрієм Морисовичем Клайном – прекрасною людиною, спеціалістом вищої проби, скрипалем від Бога. От так розпочалася моя трудова діяльність, – розповідає Зінаїда Калістратівна.

Приблизно у 70-ті років минулого століття на Камінь-Каширшині почали активно розвивати художню самодіяльність, створювалися народні, аматорські колективи. Залучили до них і молодих учителів музичної школи. Тож у вільний від основної роботи час доводилося їм співати, танцювати, брати участь у гуртках районного будинку культури. З теплом у серці згадує Зінаїда Храброва про те, як співала в дуеті з Ярославом Лавринюком, скільки міст і країн об’їздили у складі тріо бандуристів із нині покійними Іриною Ковалик і Тетяною Смолярчук. А побувало талановите тріо чи не в усіх куточках України, ближнього зарубіжжя: у Польщі, Німеччині. Потім з іншими колективами відвідали держави Прибалтики, Білорусь… До слова, декілька років вона також вела хор у лікарні, ПМК-70, у селі Раків Ліс, а ще в тодішньому будинку піонерів організувала прекрасний дитячий вокальний ансамбль.
– Інколи думаєш, а як все встигала? І в школі діток навчала, і самодіяльність вела, та й дому лад треба було давати. Певне, бо молодою була. Важко повірити, майже п’ятдесят років минуло відтоді, коли вперше переступила поріг рідної для мене школи. Хоча, чого приховувати, і мені нещодавно сімдесят виповнилося. Проте не відчуваю, що маю стільки літ. Ще є наснага працювати, додають енергії мої учні, із багатьма з яких тепер є колегами. Так, як колігуємо, то часто заходять до класу, найпаче хлопці, побалакають, підбадьорять: “Ви поки в школі, Калістратівно, то й ми пацани”. А їм уже самим по п’ятдесят, – посміхається. Дуже тішиться моя співрозмовниця своїми першими учнями Лідією Горбачевською, Людмилою Довгун, Едуардом Богачем, Лідією Сацик, Олександром Шуміком, Валентином Козіком – великої душі людьми, інтелектуалами, які нині творять та прикрашають собою культуру Камінь-Каширщини.

“Найважливіше у моїй професії – навчити дитину музики, доброти, справедливості”

Сьогодні пані Зінаїда плекає нові покоління музичної еліти. Робить це чесно, професійно, з максимальною віддачею. Напередодні нашої розмови вона саме повернулася з конкурсу, де її вихованка Юлія Курчик посіла друге місце на обласному конкурсі музично-теоретичних дисциплін та музичної літератури серед учнів мистецьких шкіл.
– У мене завжди дисципліна, не знаю чого. Про це згадують навіть ті учні, котрі зараз працюють зі мною… Я ніколи не дозволяла собі підвищити голос на учнів, але вони настільки стараються вчитися. Маю взаєморозуміння, контакт із учнями. Не можу сказати, в чому секрет. Напевно у порядності моїй, яку заклали ще в інтернаті, де нас вчили гуртуватися, бути однією сім’єю. Там ми не розділяли на твоє і моє. Найважливіше у моїй професії – навчити дитину музики, доброти, справедливості.
А ми додамо від себе — і бути природженим педагогом, яким ви, Зінаїдо Калістратівно, направду є.
Олександр ПРИЙМАК,
фото автора.

с

Please enter banners and links.

ПУБЛІКАЦІЇ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *