Незалежна громадсько-політична газета

З Шевченковим словом у серці, з вірою в Україну

Так свій 90-річний ювілей зустрічає  довгожителька міста, вчитель-пенсіонер Ганна Гембік

Ганні Олександрівні Гембік з Каменя-Каширського рівно через два дні, 10 лютого, виповнюється поважних 90. Попри солідний вік довгожителька зберегла гострий розум та гарну пам’ять. Вона постійно стежить за перебігом новин, бо є великою патріоткою України, декламує твори Тараса Шевченка, знає багато віршів та пісень, які вивчила ще в дитячі літа у польській школі.

img815
Зараз літня пенсіонерка проживає разом з сином Володимиром та невісткою Валентиною. Ще донедавна сама собі могла дати раду. Рідні розповідають, що бабуся — справжня невтомна трудівниця, адже вміє робити все. Особливо вона любить дітей, бо багато років пропрацювала шкільним вчителем, а з 1974 року і до виходу на заслужений відпочинок — ще й трудилася на посаді вихователя в одному з міських дитячих садочків.

— Одна біда, кілька років тому Ганна Олександрівна перехворіла на грип, — розповідає невістка ювілярки Валентина Гембік. — Інфекційна хвороба дала важке ускладнення і наша мама втратила зір, вже нічого не бачить. Але якщо добре виспиться, у неї не буде артеріального тиску, то вона ще багато може пригадати з минулого.
Сама ж ювілярка, сидячи на дивані, зустріла нас запитанням:
— А хто це до мене?
— Це до вас кореспондент з “Полісся”, хоче про вас в газету написати, — відказали їй рідні.
— То нехай проходить до кімнати, побесідуємо.
Спочатку бабуся мені прочитала кілька віршів з бесмертної поезії Тараса Шеченка. З інтонацією, наче вчила їх вчора. Далі розмова потекла, як тала річка з першими весняними променями після зими. А життя Ганни Олександрівни було багатим на події, бо ж недарма у народі кажуть, що на віку, як на довгій ниві, всього буває. Тож повела нас довгожителька крутими стежками та перелогами свого дитинства і юності.
— Якби хтось сказав, що доживу до цієї дати, нізащо не повірила б, — говорить бабуся. — На долю моєї сім’ї та мою долю випало дуже багато випробувань. І хоч літ з тих пір минуло немало, усе у пам’яті збереглося. До війни будинок мого батька був на початку вулиці Воля, саме у тій частині, що примикає до площі Каменя-Каширського. Стояв наш старий дім приблизно там, де зараз живе ветеран Петро Дмитрук. Майже по-сусідству, де сучасне приміщення учбового комбінату, жив поляк з Озюрка. У нього була двоповерхова садиба, в якій він чи то готель тримав, а, може, просто здавав там житло приїжджим. Того вже не скажу! Пам’ятаю, що у нього мешкали вчителі Язерська та Врубльов, який грав на скрипці. За Польщі мій батько працював у фіскальній службі, збирав податки і збори з торгівців. У той час довкола районного будинку культури було багато єврейських і польських магазинів, які ми називали клітками. Вони розміщувалися напівколом. Саме сюди примикали, як і зараз, чотири центральні міські вулиці. У пам’яті мені вкарбувався один епізод. Коли я занедужала, то ми з батьком пішли в один з цих магазинів і він купив мені там помаранча. Так я вперше скуштувала цей екзотичний фрукт.
Загалом життєва історія бабусі Ганни Гембік може претендувати на екранізацію. На її долю випало більше двох третин важкого і буремного ХХ століття з війнами, окупацією, повоєнною відбудовою, колективізацією, перебудовою і проголошенням Незалежності України. На світ Божий вона з’явилася у 1929 році. Гаряче дихання історії Ганна Олександрівна відчула вже у дванадцятирічному віці, коли на її вулицю, де вона мешкала, впали німецькі бомби — гітлерівці вдерлися на підконтрольні Радянському Союзу західноукраїнські землі.

img814

— У 1941-му місто бомбили, — продовжила, повернувшись до розмови. — Перші бомби впали якраз на сусідську хату з нашою. Осколками посікло сусідку, але її врятував місцевий лікар.
На мить старенька притихла, наче перебирала щось у пам’яті. Мені ж здалося, що вона щось переосмислює. Продовжила свою розповідь:
— Нас із старої батьківської хати виселили німці. Якось прийшов один з них із перекладачем і сказав вибиратися, бо на місці нашого обійстя будуть будувати бункера з казармами для солдатів та допоміжної поліції. Ось так нас зселили. Сказали шукати місце під нову хату, де захочемо.
Так німецька адміністрація посилювала оборону. Адже у будь-який момент очікувала нападу з боку українських націоналістів, які взяли під свій контроль всю довколишню округу. Так і сталося. У серпні 1943-го вояки УПА штурмом захопили Камінь-Каширський, вибили гітлерівський гарнізон. Пенсіонерка ці події добре закарбувала у пам’яті.
— Боронь Боже, — застерігає ювілярка, — зазнати людям ще раз такого лиха. Важко сьогодні передати пережиті відчуття, коли поряд лунають стрільба, вибухи. Про німців, що окупували місто, поганого не скажу. Були серед них і добрі люди. Коли ми їм допомагали зводити укриття, то солдати нас пригощали шоколадом. Під час штурму міста мій батько в ту страшну ніч провів у конюшні, рятував коня. Наш хлів опинився якраз на лінії перехресного вогню. Батько поклав коня на долівку, біля нього приліг сам. І так вони уціліли. А стіни конюшні просто зрешетили кулі, бо то був дуже запеклий бій. Коли повстанці зайшли у місто, то людям вони дозволили з німецьких складів брати цукор та інші продукти. Важкі часи для міста настали, коли упівців вибили радянські партизани. Ось тоді почався грабунок і терор.
За панування Польщі Ганна Олександрівна встигла закінчити лише два клас школи, тому грамоту вона опановувала вже у старшому віці, коли радянська влада розпочала повоєнну відбудову.
Тогочасні вчителі дали дівчині міцні ази науки. Ганна Гембік ловила “на льоту” всі премудрості навчання. А природна цупка пам’ять відкладала на свої полички корисний матеріал, який допоміг їй у становленні особистості. Деякий час вона працювала у банківській системі. Пізніше, закінчивши заочно у 1951 році Камінь-Каширське педагогічне училище, вчителювала у Великообзирській школі. Саме під час педагогічної конференції Ганна Олександрівна познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, теж вчителем Василем Степановичем, який нині вже спочив у Бозі. Після одруження вони тривалий час жили і працювали разом в школі села Осівці.
— Батьки перебивалися по селянських квартирах, — пригадує син ювілярки Володимир Гембік. — Мені дуже вкарбувалося в пам’яті, як я босоніж бігав по глиняній підлозі. Хатина, яку винаймали батьки, була крита соломою, кімнати були маленькими. Мама пізно приходила з роботи і при гасовій лампі завжди перевіряла зошити.
Так, як у повоєнні роки вчителів не вистачало, то Ганна Олександрівна навчала сільських дітей і математики, і ручної праці, і української мови та літератури. Ще й досі про неї пам’ятають у селі, як про дуже відповідальну вчительку, що дала дорогу в світ широкий не одному поколінню тогочасних випускників. А ще Ганна Олександрівна завжди була дуже доброю, щедрою і гостинною. Певно, за цю душевну щирість і віддячує Господь жінці багатством літ. І хто знає, якби ще очі не підвели, може і нині б сама собі давала раду. Не звикла вона до сидячого життя. Бо скільки себе пам’ятає, трудилась і на роботі, і вдома.
В очах, у зморшках цієї стомленої літами і працею жінки, подумалося, проста і справжня життєва мудрість – не гнатися за чимось суєтним і марнославним, а щиро любити життя, любити людей, рідних і віддавати їм усе своє душевне тепло… Воно ж, як і доброта, не зникає безслідно, а повертається сторицею, даруючи нові сили для нового добра. Можливо, в цьому і є секрет довголіття та справжнього й щирого людського щастя.
З чоловіком вони зростили в любові та поставили на ноги сина Володимира та доньку Галину – теж вчительку, яка нині на заслуженому відпочинку і мешкає у Кіровоградській області. Тепер тішиться пенсіонерка чотирма дорослими онукам та п’ятьма правнуками. У переддень ювілею всі вони, а ще зять Борис та невістка Валентина просили переказати ювілярці щирі слова вітань. Бажають своїй хранительці роду здоров’я і ще довгих років життя.
Олесь Федорович.

Please enter banners and links.

ПУБЛІКАЦІЇ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *