Існування будь-якої газети неможливе без читачів. Адже всі вони допомагають виданню залишатися “на коні”, не потонути в бурхливому морі конкуренції. Дякуючи вірним прихильникам, упродовж майже восьми десятиліть живе і міцніє камінь-каширське “Полісся”. Відколи перший номер районки з’явився у світ, вони є для неї справжньою родиною. Разом із читачами місцева газета пізнала важкі післявоєнні роки, пережила лихі літа компартійного свавілля, відчула подих свободи, позбувшись співзасновників з числа органів влади вже у період доби незалежної України, та нині долає нові виклики.
Приємно, що сьогодні, як і колись, краяни вбачають у “Поліссі” порадника, котрий завжди посприяє у вирішенні злободенних проблем, шукають та знаходять на його шпальтах цікаву, потрібну для себе інформацію. По-дружньому діляться сокровенним, підказують теми для майбутніх публікацій, нерідко й самі стаючи героями газетних матеріалів. Така відданість завжди викликає щиру повагу та стимулює сучасне покоління творчих газетярів-“поліссян” натхненно працювати далі.
От і нещодавно до редакції завітав наш читач – житель міста Михайло Дмитрук, аби взяти участь у традиційному розіграші призів серед передплатників. Слово за слово весело розгомонілися з дідусем, поки той здавав квитанцію, і відкрили для себе цікавий факт. Виявилося, що Михайло Володимирович передплачує районку протягом останніх сорока років, і не було жодного разу, коли б він забув оформити передплату. Як вам!
Утішений такою увагою, пан Михайло радо повідав не лише власну читацьку історію, а також про своє не менш захопливе життя-буття. Майже півстолітню його частину співбесідник віддав служінню камінь-каширській землі. Хоч сам родом із Львівщини. Замолоду, будучи професійним будівельником, доклав рук до розбудови міста, згодом як архітектор розробляв плани багатьох об’єктів. Наразі перебуває на пенсії, тому має вдосталь вільного часу, котрий присвячує, зокрема, і читанню періодики. За словами Михайла Володимировича, він щоразу нетерпляче чекає приходу четверга, коли листоноша приносить газети, найпаче “Полісся”. Бо звик бути у курсі всіх новин. Особливо цікавить пенсіонера локальна інформація. Тож районка для нього — наче ковток свіжого повітря.
– Народився я в місті Радехів. Навчався у Львівському житлово-комунальному технікумі (сьогодні техніко-економічний коледж), який закінчив 1958-го року. На Камінь-Каширщину ж доля закинула взагалі випадково. Ще навчаючись у технікумі, здружився із двома волинськими хлопцями. Петро був із Луцька, а Адам мешкав у селі поруч. Коли роздавали направлення, то Петра залишили працювати у рідному місті, в тресті. Відпрацьовувати обов’язкові два роки визначили тут і мені. Адаму випало їхати до Каменя-Каширського. Та він дуже не хотів туди.
Прибігає якось: “Ой, знаєш, Міша, тобі ж однаково, де бути, а я дома. Їдь в Камінь. Там краса, таке Полісся”. Почав просити мене, плакати. А він у батька одинак. Стало шкода товариша. Згодився. Але вже отримав направлення, то мусили погодити з головним інженером. Пішли ми удвох до нього та й кажу, мовляв, так і так Дем’яне Петровичу, Адам, рахуйте місцевий, а я львівський. Ті два роки якось переживу. Поїду в Камінь-Каширський. “А ти знаєш, де той Камінь-Каширський?”, – запитує головний інженер. Невпевнено відповідаю, та говорили мені, що десь за Ковелем. Подивився на мене, заусміхався: “А жалкувати не будеш”? Заперечно киваю головою, а чого? Якби тоді знав би куди доведеться їхати, чи пристав на Адамове прохання.
Камінь-Каширський зустрів Михайла Дмитрука солом’яними стріхами дерев’яних хатинок-мазанок і майже суцільною відсутністю інфраструктури. Залізниця, кілька більш-менш пристойних будинків у центрі, та й по всьому. Для хлопця, звиклого до життя у великих містах, це стало справжнім шоком. Але діватися було нікуди. Оговтавшись після першого враження, покрокував молодий будівельник влаштовуватися на роботу в ремонтно-будівельне управління №8 – єдину подібного роду організацію не тільки на теренах Каменя-Каширського, а й загалом району. Чесно відпрацював два роки майстром. Опісля — начальником дільниці. Затим були інші посади. Серед них — і архітектора. Можна сказати, що не в останню чергу завдяки старанням Михайла Володимировича місто набуло сучасного вигляду.
Помітно, наскільки приємно чоловікові пригадувати минуле. Та повертаю співрозмовника до сучасності і запитую, чим йому приглянулося “Полісся”?
– Я взагалі люблю читати газети, хоч нині мені це дається важко – очі вже не дуже добре бачать, – посміхаючись, зізнається пан Михайло. – Та все ж кожного дня вділяю по кілька годин улюбленим виданням. Потрібно ж знати, що відбувається навколо. Звик володіти інформацією, на пенсії хочеться не втрачати ритм. Як газети приходять, найперше “Полісся” проглядаю. З цікавістю читаю новини, не залишають байдужими матеріали про долі людей. Загалом мені все подобається. Особливо те, що газета частково оновилася кольоровими шпальтами, наростила обсяг сторінок… Але хотілося б, щоб частіше видавалася впродовж тижня. Один раз, гадаю, малувато. Хоч розумію, що зробити це — нелегке економічне завдання. Ось приніс квитанцію на розіграш. Якось дружина вигравала приз. То ж спробую знову випробувати удачу.
Олександр ПРИЙМАК,
фото автора.
