Незалежна громадсько-політична газета

Незрячий майстер на всі руки

DSC04458Ось уже понад три десятиліття 64-річний житель села Добре Петро Птачик не бачить білого світу. В іншого від такого великого горя давно би опустилися руки. Та цей чоловік сміливо дав бій лихій долі, пристосувавшись жити з фізичною вадою. Попри сліпоту він і дров нарубає, і в домі лад наведе, і техніку коли потрібно відремонтує. А ще самотужки вміло порається біля домашньої живності, котрої в господарстві має вдосталь, чим повсякчас дивує не лише незнайомців, а й навіть місцевий люд, здавалося б звиклий за стільки літ до вмінь свого односельця. Сам Петро Васильович однак вважає те, чим доводиться займатися, буденними справами. Каже, що впоратися з усім йому допомагає Господь.

Невідома хвороба “виїла” очі

Втім оптимізму нашому герою не позичати. Замість скаржитися на важке життя він постійно вигадує собі заняття, аби не сидіти без діла. Якось навіть взявся лагодити мотоцикли і відтоді навпомацки перебирає кожну деталь, виправляє неполадки. Та так справно, що не один зрячий майстер позаздрить. Єдине, чого не може відремонтувати, – це власних очей, котрі замолоду вразила невідома хвороба, опутавши чорною пеленою.
Чому трапилася з ним ця біда, пан Петро й досі не може збагнути до кінця. Припускає лише, що виною тому є радіація, котрої нахапався під час строкової військової служби у ракетних військах. Адже у дитинстві жодні серйозні хвороби його не турбували. Закінчив школу, потому чесно пішов виконувати обов’язок перед державою. А далі… почалося щось страшне. Спочатку одне, а затим друге око почав доймати нестерпний біль. Здавалося, ще трохи і вони повистрелюють з орбіт. Постійно текли сльози. Де тільки не шукав ради, до яких лікарів не звертався, та марно.
– 1972-го призвали мене до армії. Направили у ракетні війська. Служити випало аж у Тверській області, місті Бологе. Це між Санкт-Петербургом і Москвою. Наша зміна чергувала біля ракет, під землею. Хоч і одягали постійно спеціальні захисні костюми, але вони мало допомагали. Після котрогось з чергувань, коли змивав пил із протигазу, певне і нахапався радіації. Демобілізувався. Повернувся додому. А у січні наступного року життя перетворилося на пекло, – зачинає трагічну розповідь Петро Васильович. – Спочатку нічого не віщувало біди. Проте згодом праве око почало горіти вогнем. Від того хотілося ридати, хоча сльози і так текли майже без упину. Поїздки в лікарні Ковеля, Луцька, Києва завершувалися майже за подібним сценарієм: лікарі проводили огляд, але знайти причину недуги ніяк не могли. Медикаментозне лікування, різноманітні процедури також не давали результату. Згодом і ліве око засльозило. Нарешті дістався Одеси. Тут місцевий професор прямо сказав: “Не в моїх силах чимось вам допомогти, молодий чоловіче”. Він порадив їхати до Москви, у науково-дослідний інститут імені Гельмгольца.
Останні надії покладав на московських ескулапів. У столиці Росії справді опісля стількох невдалих спроб нарешті визначили причину поступового згасання зору – радіаційне опромінення. Однак дорогоцінний час на порятунок було втрачено. Єдиний вихід – відсікти нерви, щоб не доймали больові відчуття. Так у 27 років Петро остаточно осліп.

Треба вміти жити

– Дійсно, втратив зір. Але це не кінець світу, мав далі жити. Знаєте, спочатку важко було призвичаюватися. Та коли біда змусить, навчишся будь-чому. Жодного разу не подумав, що все – я більше нікому не потрібний, ні на що не здатний. Постійно чимось займаюся. Якщо без діла сидіти, то можна одубіти, – провадить далі співрозмовник. – Нині мешкаю одинаком у домі, який колись давно придбав для мене батько. Сам перу одяг, готую їсти, лад у домі наводжу, січку ріжу худобині, дрова рубаю, у магазин ходжу. Ніхто не вірить, що я сліпий. Інколи беруть такі сумніви і мене…
Уявіть собі хоча б таку картинку. На дровітні порпається чоловік, вправно рубає дрова. Незнайомець не зверне уваги — звична сільська робота. А ось той, хто знає про сліпоту Петра Васильовича, лише здивовано, згорнувши руки , мовить: “Невже незрячий здатен розколоти хоча б поліно”?
– Запросто, – весело відповідає на це пан Петро. – Якщо треба наколоти дров, то беру сокиру в обидві руки, закидаю за голову і пішла робота. Господь мене направляє.
Оговтавшись від здивування, цікавлюся в Петра Васильовича про справи сімейні, чи є в нього діти, близька рідня. Чоловік ствердно киває головою. Має він і дітей, і дружину. Проте близько двох десятків років не живуть разом. Із дружиною розійшлися, а нащадки у пошуках кращої долі подалися закордон, то ж рідко навідуються сюди.
– Ще поки трохи бачив, познайомився в Камені-Каширському зі своєю цивільною дружиною. На той час вона мала двох хлопців. Разом набули ще дівчинку. На жаль, через недугу не довелося споглядати, як підростали діти. Тепер залишився сам. Діти давно роз’їхалися по світу, – від спогадів його голос бринить водночас щасливими та сумними нотами.
На мій подив, жодної скарги на життя від Петра Васильовича упродовж нашої розмови я так і не почув. Хоча причин гнівитися достатньо: пенсію держава виплачує невеличку, здоров’я не таке, як колись, інші біди обсідають, а поруч у домі ні душі, нікому підтримати хоч би добрим словом. Однак на це чоловік не зважає. Каже, а навіщо скаржитися, потрібно стійко долати негаразди. Люди скаржаться на життя, бо не вміють жити.
Олександр ПРИЙМАК,
село Добре.
Фото автора.

DSC04444

НОВИНИ
Tagged

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *