Незалежна громадсько-політична газета

Покликаний жити з Богом

с

Навіщо ідуть в монастир? Коли задати подібне запитання середньостатистичному перехожому на вулиці, як правило у відповідь можна почути щось на зразок: “Через велике родинне горе”, “Через нерозділене кохання”, “Від бажання заховатися від усього світу”. І в дечому ці люди будуть праві… Та загалом стають ченцем або черницею “не з гаряча”, добре усвідомлюючи, що, переступаючи монастирський поріг, залишаться там на все життя. Бо це не робота, яку, коли обридло, вільно покинути і знайти іншу, більш цікаву, дохідну, а великий подвиг. На подібне здатна тільки людина надзвичайно сильного духу, сповнена глибокої та щирої віри, любові до Бога, милосердного бажання врятувати світ, очистити його від усіляких спокус, жорстокості, брехні, підлості, тобто гріхів, які злі сили плекають задля нашої погибелі. Саме за спасіння власних душ і мільйонів тих, хто сьогодні безтурботно проживає в “миру”, близьких, знайомих, а ще давно спочилих предків, щоденно ревно моляться Всевишньому чоловіки й жінки у чорних рясах. Серед них понад піввіку таку місію виконує уродженець села Добре, насельник однієї з найбільших українських святинь – Києво-Печерської лаври, схиархімандрит Авраамій Куява (на фото).

Про отця Авраамія можна розповідати годинами. Є щось особливе в цьому сивочолому старці. Якась духовна енергія добра, смиренності відчувається при спогляданні тих небагатьох світлин, де він зображений. Погляд мудрих очей наповнений глибоким смутком. Здається, ніби вони увібрали весь біль людства, про котрий, однак, не мають права нікому розказати.

 Хоча в цьому таки є доля правди, адже довгий час отець Авраамій несе послух духівника Лаври, якому братія довіряє найбільші свої таємниці, душевні переживання, сповідує гріхи… Не дивуйтеся, монахи також їх мають. І кожного потрібно вислухати, дати мудру пораду, підібрати правильні слова, аби не відвернути з праведного шляху. Наскільки нелегка та ноша, відомо, певне, лише йому та Господу Богу.

 

Народився Авраамій Куява 1926-го, у розпал антирелігійної кампанії, що добряче сколихнула “країну рад” опісля закінчення громадянської війни, нищачи давні храми, а також християнські моральні устави і їх сповідників – духовенство, прихожан. На щастя, його рідне Добре (попередньо мало назву Бірки) та лиха вакханалія тоді минула. До приходу совітів у селі не було жодного невіруючого. Ця загальна атмосфера побожності вплинула також і на Адама (саме так нарекли батьки нащадка), пустивши міцні паростки віри у серці юного сільського хлопця. Не полишив триматися її він і згодом, одягнувши мундир червоноармійця. Тут, на військовій службі, випало Куяві познайомитися із людьми, які ще більше укріпили його у вірі. Проте, щоб пов’язати власну долю з чернецтвом, у той час не думав і тільки згодом почав серйозно замислюватися над цим.

“Коли почалася Друга світова, я був у допризовниках, а через деякий час моїх ровесників вже брали на війну… мене мобілізували, довезли до Бреста. Потім переправили в авіаполк у Запоріжжі… обслуговував літаки, чергував, готував злітні майданчики. Там я служив до демобілізації. Тоді віра в армії переслідувалася. Ну, йде солдат у неділю в звільнення – хто куди, а я – в собор, до церкви”, – пригадує давно минулі події старець. – “…А на другий день мене викликає замполіт на килим, години на півтори. І давай пісочити: “Хто тебе виховував? Які у тебе ідеологічні погляди?” І тому подібне. Кажу: “Я віруючий, і вся сім’я у нас віруюча. У нас до радянської влади в селі не було жодного невіруючого”. – “Ну, йди, я тебе ще викличу”.

Та червоноармійця-християнина не покарали, навпаки, дали хорошу характеристику. Виявилося, офіцер теж був віруючим. Далі подібні зустрічі траплялися Адаму “на службі” знову і знов. Одна із них привела молодого чоловіка в релігійний острівок, серед моря пануючого повсюди атеїзму, де збиралися набожні люди, співали псалми, духовні піснеспіви. Там чи не вперше міг вільно читати духовну літературу. Ці зібрання відбувалися в оселі місцевого віруючого Миколи, який став у майбутньому для Адама вірним другом і духівником, так як і він присвятив себе монашому служінню.

“Милістю Божою я вступив до Києво-Печерської лаври в 1953-му році. Прийшов у вересні, якраз на свято преподобного Феодосія. Коли наші віруючі із Запоріжжя зібралися в паломництво, я з ними разом перший раз поїхав до Києва. Порадив мені відвідати святиню мій друг Микола (у постригу Никон)”, — розповів монах.

Ті відвідини Лаври остаточно укріпили рішення Куяви піти до монастиря, бо як не як у цих стінах панувала іще не знищена релігійна свобода, хоча і під наглядом влади, “вільно” поширювалася християнська атрибутика. Після звершення постригу він виконував обов’язок паламаря, потім довгий час служив ключарем. Як важко не було тоді, але братія мала змогу молитися, трудитися на славу Божу. Та згодом і це закінчилося. На початку 1960-их у монастирі жилося сутужно, комуністи влаштовували проти монахів різноманітні провокації, аби закрити Києво-Печерську лавру. Найбільш стійких, які ще якось намагалися чинити опір, запроторили до в’язниці, решта змушена була шукати рятунку в інших поки діючих обителях. Після розгону братії на деякий час Авраамій знову зайнявся мирськими справами, працював кочегаром, потому влаштувався в організацію, яка займалася вирощуванням квітів.

Однак не полишав нагоди відвідати Лавру, прикластися до мощей святих угодників, що спочивали в тутешніх печерах.

Наприкінці вісімдесятих, опісля двадцятиліття запустіння, монастирське життя в обителі почало поступово відроджуватися. На радість вірянам і ченцям влада дала дозвіл на відкриття Києво-Печерської лаври. У 1991 році сюди, наче до рідного дому, повернувся отець Авраамій, відтоді не полишає, молячись за нас грішних. Нині 92-річний старець є чи не останнім живим свідком тяжкого періоду, котрий пережила святиня за роки панування в Україні радянської влади, а також тих гонінь, що їх безбожники-совіти влаштовували проти мешканців обителі, аби остаточно викорінити звідціля релігійний дух. Немало сил доклав він до справи відновлення Лаври, за що цілком заслужено вважається авторитетом у православних колах, а ще користується великою повагою тутешньої братії.

До слова, у Добре, звідкіля родом Авраамій, про свого відомого земляка пам’ятають, хоч востаннє він приїздив сюди аж півстоліття тому. Тут й донині проживає кілька родичів монаха.

– То дядько моєї мами Оксани Антонівни Пась (в дівоцтві Колінчук), мав три сестри. Чому вирішив піти до монастиря, вам і не скажу. В родині пов’язаних зі священством не було нікого. Тільки він ось один. До того жив, як звичайно селяни, пас корів, хазяйнував… Після постригу лише один раз повернувся в рідне село, зустрічався з родиною. Сусіди пригадували, що люди, дізнавшись про це, стали збігатися, цілуватися. Але він тої слави не хотів… Кілька разів приїздив я до Авраамія в Київ, допомагав по господарству. Яким запам’ятався? Як людина Божа. В житті до себе вимогливий, особливих благ не потребує. Дотримується постійно посту, – коротко розповів про родича Василь Адамович Пась.

Олександр ПРИЙМАК.

сс

НОВИНИ, ПУБЛІКАЦІЇ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *