Незалежна громадсько-політична газета

Важка селянська праця цінується надто дешево

1336918754_mariya-kirilovna-i-yuriy-kupreichДля українських селян важка праця завжди була сенсом життя. Від рання й до пізньої ночі вони трудяться на полях і у лісах, заробляючи мозолястими руками свій хліб. І все це в умовах, які мало нагадують двадцять перше століття, адже в більшості населених пунктів відсутні навіть елементарні блага цивілізації – водопровід, газ, не кажучи вже про доступ до Інтернету. Немає й офіційної роботи, бо колись потужні колективні господарства зруйновані, а нових сільськогосподарських об’єднань ніхто не створює. Тому, аби мати хоч якісь засоби для існування, змушені селяни утримувати велику господарку: корівок, свиней, коней, іншу живність, вирощувати на своїх наділах зернові, картоплю, та загалом городину, а потім вирощене і вгодоване реалізовувати на ринках або здавати перекупникам у надії отримати якусь копійчину. Та не завжди повертають навіть тих затрат, що вклали.

Спитаєте чому? А де ж їх вернути, коли картоплю цьогоріч приймають менше ніж за три гривні. Не кращі справи і з молоком та м’ясом, котре селяни змушені здавати майже за безцінь, натомість на ринках вони вартують у рази більше. Зокрема ціна м’ясної продукції вже перевалила за сотню гривень/кілограм, молока – поверх двадцяти. Але і цю мізерну можливість підзаробити в них зовсім скоро можуть забрати, адже за рік-два мають запрацювати нові, жорсткіші правила реалізації сільськогосподарської продукції, котрі, зокрема передбачають контроль за якістю вирощеного/виготовленого, обов’язкову наявність для молока холодильного обладнання, а коли тримаєте худобину на м’ясо, то спочатку створіть належні умови для її забою, чи звертайтеся в спеціалізовані точки, які тим займаються, отримуйте сертифікати, довідки, дозвільні документи, а тоді, будьте ласкаві, реалізуйте – говорять творці законодавчих ініціатив. І з цим важко не погодитися. Всім же хочеться споживати смачну, а головне безпечну продукцію. Та чи потягнуть селяни додаткові витрати? На жаль, без державної підтримки перспективи вимальовуються примарні.

Ось і нещодавно в редакцію зателефонували мешканці одного із сіл району. Люди обурені несправедливими, на їх погляд, закупівельними цінами на м’ясо, картоплю. Зокрема пан Валерій, як він представився журналісту, повідав таке:

– Вирішив продати корівчину, адже вже стара. За ці кошти планував придбати заміну годувальниці. Звернувся до перекупників, але ті, прикинувши на око, без будь-якого зважування, дають не більше шести тисяч гривень. Коли нова корівка коштує 12 (!) тисяч гривень. Порахував, що при здачі перекупнику кілограм живої ваги мені виходить десь близько 17-20 гривень. То є правда на світі? Коли прийдеш на ринок, то там м’ясо вартує понад сотню гривень за кіло! Наведу ще один приклад. Картоплю цьогоріч приймають по 2,40 – 2,50 гривні/кілограм. Нещодавно дружина їздила в район, купила отруту для пирію. І як ви думаєте, щоб вистачило для обробітку гектара поля, потрібно викласти тисячу гривень… Як так далі піде, то ми цю землю зараз кинемо і дружненько виїдемо на заробітки у Польщу. Хай вони (чиновники – Авт.) її з’їдять. Повірте, так буде. За нинішньої ситуації з цінами людина помізкує “навіщо мені саджати картоплю, краще посиджу кілька місяців на сезоні, зароблю гроші і не буду колупатися в тій землі”. Сьогодні чиновники дивуються, чого Україну покидають люди. Прем’єр Гройсман заявляє, що поверх мільйона виїхало. Так виїде і 25 мільйонів, якщо на селі нічого не змінюватимуть, – ділиться наболілим співрозмовник.

Як пояснює чоловік, нині люди хочуть прозорих умов гри, щоб влада нарешті врегулювала сільськогосподарський, тваринницький ринки. Аби такі, як він, господарники конкретно знали, якою буде середньозважена ціна на молочку, м’ясо, іншу с/г продукцію. За словами пана Валерія, в радянські часи це контролювали, ціна як не як була стабільною. У наш час все трансформувалося під впливом ринкових  умов, не завжди в кращий бік.

Можна зрозуміти позицію селян-господарників, щоразу на годівлю худоби іде чимало кормів, а це немалі кошти. Тож, вкладаючи багато, людина прагне отримати віддачу, або хоча б повернути співмірно витрачене. Однак з іншого боку маємо закупівельників, реалізаторів готової продукції, котрі також хочуть заробити, бо при її доставці, наступному продажі витрачають свої кошти на паливно-мастильні матеріали, дозвільні документи, проходження експертиз, тощо. А от чи справедлива ціна, за котру вони закуповують плоди праці селян? На дане питання мають нарешті відповісти відповідальні структури. Поки ж виглядає так, що держава якщо і намагається врегулювати ринок, то робить це надзвичайно в’яло. На жаль, такою є нова українська економічна реальність.

Що ж залишається мільйонам простих трударів, які в поті чола заробляють на прожиття – змиритися з долею і чекати покращення? А чи думали владці, як довго вистачить того терпіння, коли за душею лише крихти, а треба купити дрова, добрива, обробити поле, заплатити за електроенергію, зв’язок, не забуваймо ще й про одяг… харчі вже менша проблема? Мабуть, ні. Бо якби думали, то селяни були б впевнені в своєму майбутньому.

– Я інвалід першої групи, тим господарством до толку займатися не можу, більше на собі все жінка тягне з дітьми. Мені тої нещасної пенсії в 2500 гривень, що дає держава, на пігулки навіть не вистачає. А ще сім’ю годувати треба якось: маю троє дітей, всі школярі, одягти, зошити-ручки придбати. Було б здоров’я, давно полишив би ту землю і сидів у Польщі, чи ще деінде… Вже сім років не лікувався, хоча мені мінімум потрібно 2 рази на рік прокапуватися. Немає за що. На одні ліки потрібно викласти тисяч 10 гривень, як мінімум. От як нам жити?… Проблема людини, яка потрапила в трудність, що не має підтримки від держави, не має змоги нормально забезпечити себе і родину. Ця влада, я впевнений, недовго протримається. В людей ось-ось терпіння лусне. Ну не буду я далі пахати за копійки! Тонну картоплі здати — виходить 2400 гривень. Плюс гній, зорати, задарма обробляти поле ніхто не буде. Гектар поля виходить більше двох тисяч. Працюємо собі у збиток. Тільки, що маємо ту картоплину і кабанчика собі вгодуємо, і ту корівчину, то молоко є. А так…, – з сумом у голосі каже чоловік.

Нічого додати. Як показує практика, приклад пана Валерія – непоодинокий. Сьогодні вирощувати сільгосппродукцію вигідно лише великим господарствам, які мають власну переробку. Та де селянам взяти гроші на її створення? Логічно, що про це має дбати держава. Вона нібито і дбає. Частенько з трибун державні мужі говорять про підтримку селян, час від часу кидають крихти – дотації. Та це крапля в морі селянських потреб, яка нічого не вирішує. Шкода…

Олександр ПРИЙМАК.

 

Please enter banners and links.

ПУБЛІКАЦІЇ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *