Підполковник Олександр Шипілов, позивний «Козак Росомаха», 51 рік, один із тих українських патріотів, які чотири роки тому добровільно, за велінням совісті, серця й честі стали на захист рідної землі. Нині служить у 59-й окремій мотопіхотній бригаді на посаді начальника цивільно-військового співробітництва. Прагне розповісти якомога більшому загалу українців про суть сьогоднішньої війни, ділиться власним баченням подій, своєю оцінкою.
— Олександре Євгеновичу, розкажіть, будь ласка, трішки про себе.
— Народився я в селі Широкому під Сімферополем. У 9-річному віці з сім’єю переїхав на Луганщину, батьківщину матері. Служив строкову. Закінчив Казанське військове танкове училище. У 1990-му отримав погони лейтенанта, був направлений у танковий полк, що базувався в Білгород-Дністровському на Одещині. Там і застав розвал СРСР. Я одним із перших прийняв присягу на вірність України. Скоро полк розформували у зв’язку зі скороченням армії. Переїхав у смт. Чорноморське Комінтернівського (зараз Лиманського) району Одещини. У 2005 звільнили з армії за законом, що різко зменшував кількість офіцерів, а я вже мав звання майора. За програмою НАТО в Хмельницькому державному університеті отримав міжнародний диплом за спеціальністю “менеджмент”. Довго не знаходив роботу. Тільки в 2010, коли німці відкрили торгову мережу «Реал» в Україні, запросили на вакантне місце. Дослужився до начальника зміни служби безпеки.
— І як ви знову опинилися у війську?
— Коли у моєму рідному Криму запахло неспокоєм, зрозумів, що моє місце в армії. У військкоматі відповіли, що на старших офіцерів рознарядки немає. Почув по телевізору, що в Києві формується добровольчий батальйон «Донбас». Того ж дня увечері поїздом вирушив до столиці. У Новопетрівцях, де формувався підрозділ, нас зібралась велика кількість. Жили в дірявих і чорних палатках із НЗ, а настрій піднесений, все повітря було насичене високим патріотизмом. Було багато хлопців з Майдану, із західної, центральної України, з Донбасу, з Грузії, Білорусії. Мене призначили заступником комбата Семена Семенченка. Поряд із добровольцями розміщувався загін нацгвардійців з колишніх охоронців Януковича з «Барсу». Добробатівці негативно, з підозрою дивилися на барсівців, ті на перших теж. Нерідко були фізичні зіткнення. Командири нацгвардійців у цей час кудись зникали, а я своїх зупиняв, часто силою, розбороняв, пояснював: що було – те було, а зараз розбрату не треба, нам разом доведеться йти у бій. Допоміг покласти край ворожнечі сумний випадок. Зі сходу привезли загиблого «барсівця», прощалися з ним на плацу табору разом. Тоді прийшло прозріння й примирення. Треба минуле забути і справу робити разом.
—Як зустрів вас Донбас?
— Коли в’їхали в Артемівськ (нині Бахмут), зустріла група жінок-волонтерок, попросили показати, як живуть бійці «Донбасу», наш побут. А харчувалися ми мівіною та іншими сухпайками. «Таким харчуванням зіпсуєте собі шлунки, болячок надбаєте. Будемо вас годувати», – сказала старша групи Світлана Миколаївна Кравченко. Уже в обід привезли два чани донбаського борщу, посуд. Хлопці, здебільшого із західної, зокрема Волинської області, і центральної України, відчувають запах смачної страви, та не поспішають підходити: побоюються, чи не з отрутою той харч (про подібні випадки вже чули). Я, як заступник командира батальйону, мусив показати приклад. «Дівчата, насипайте», – кажу. З’їв миску таки доброго борщу, прихвалив. Тоді й інші бійці потягнулися до машини.
— Можете згадати перші бої, свої враження?
— За два дні пішли в першу атаку на Попасну. Перед цим була невдала спроба. Командир роти «Жак» хотів виявити геройство, повів свою роту в наступ без підготовки, без розвідки. Потрапили в засідку, втратили кількох людей вбитими й багатьох пораненими. Після цієї невдачі до мене, а я тільки прибув з третьою командою, приходять понад 20 бійців роти, ще зовсім юних, 18 – 19 років, з рапортами, в яких відмовляються йти в бій з таким командиром, що в разі чого покинуть позиції й повернуться додому. Поговорив з ним, заспокоїв, і на ранок у лавах їхньої роти пішов на Попасну. Йшли окремими групами чоловік по двадцять. У мене був лише автомат з двома магазинами патронів і пістолет. Ні бронежилета, ні каски. Взагалі у нас тоді озброєння було недостатньо, обмундирування – хто в чому приїхав, але в кожного була синьо-жовта стрічка. На вулицях тихо, безлюдно. Раптом на нас вилітає на велосипеді чоловік років 35, п’яний, як чіп. «Что вы здесь делаете? – кричить. – Кругом «укропы», наши все ушли!» «А где наши?» – старший групи включився у гру. – «Да я их через дачу перевёл». Тут хлопці зі словами «А ми і є «укропи» збили чоловіка з коліс, скрутили. Аж тепер п’яний невдаха зрозумів, хто перед ним… Побачили криницю, до якої почали виходити люди з ближніх хат. Ми їм назустріч. Не роблячи різких рухів, дивилися на них, вони – на нас. Мовчки вивчали одні одних. Раптом з того боку немолодий чоловік запитує: «Хлопці, чиї ви?» «Батальйон «Донбас». Національна гвардія України», – відповідаємо. Кілька хвилин мовчання і крик: «Наші, наші прийшли!». Почали нести нам харчі, воду, хто що мав. В ту мить усі сумніви у мене зникли – зрозумів, що ми чинимо правильно, справедливу справу робимо.
Перед наступом на Лисичанськ нам придали танк. Хлопці висунулися з люків башти, і їх поцілили ворожі снайпери. Поклали тіла на трансмісію. Механік-водій, єдиний, хто залишився, повів машину. Ми йшли під його прикриттям. Стояла неймовірна спека, вихлопні гази танка, перемішані з запахом крові, що стікала з убитих хлопців на інжектор, створювали запах, які словами не передати. Було відчуття, що до вечора ми не доживемо, що й нас очікує доля танкістів. Той запах, те відчуття неможливо забути.
Вийшли на державну шахту імені Засядька. І тут хтось із наших гукає: «В бомбосховищі люди!». Їх туди набилося душ триста. Заходимо, представляємося. На нас дивляться нажахано. Дівчинці років чотирнадцять стає погано, викликаю до неї медика. Прибігає захеканий заступник директора шахти, благає, аби ми не нищили, не руйнували тут нічого, не грабували людей. Я був вражений: які плоди посіяла російсько-денеерівська пропаганда про «страшних укропів-бандерівців». Не зразу вдалося людей заспокоїти, переконати, що ми не вбивці, не бандюки, що прийшли їх не катувати, а визволяти.
Визволили Курахове, Мар’янку. Отримали наказ обійти Донецьк з боку Іловайська. Їхали ми звичайними шкільними автобусами без усякого прикриття й дивувалися: на багатокілометровому шляху жодного блокпоста, окопів з військами. Зустрічалися деякі підрозділи, що рухалися не на схід, а на захід. Лунали накази, що суперечили один одному, моталися між селами туди-сюди. Аж тут приїжджає комбат Семенченко й запитує, де його заступник «Росомаха», тобто я, і наказує негайно повернутися в Курахове для формування другого складу батальйону новими добровольцями. Я хотів й далі бути безпосередньо з бійцями ротного «Тура», але Семенченко наполіг на своєму. Попутник-волонтер підкинув мене в призначене місце. А за день-два розігралася іловайська трагедія. Під час виходу з російського оточення облудливим так званим «зеленим коридором» загинуло багато хлопців з роти, з якою я ходив у бій, зокрема й «Тур», він, до речі, родом із Вінниччини. Хто не повірив у запропонований росіянами «коридор», виходив з оточення малими групами чи й поодинці, майже всі повернулися до своїх, по дорозі ще й знищили немало ворожої техніки.
— Яка причина тієї страшної поразки?
— Я ще тоді був здивований, ми йшли на Іловайськ, а звідти виводили артилерію, іншу техніку армійці. Мені здається, був прорахунок і вищого командування, і польових командирів. Як стало відомо згодом, командири кількох добробатів погодилися з пропозицією Коломойського самим взяти Іловайськ, без погодження з Києвом. Ми, кадрові військові, розуміли, що це авантюра, але наказ є наказ. І хлопці-добровольці були рішуче налаштовані на якнайшвидше визволити Донбас, вийти на кордон, рвалися в бій, не помічали небезпек.
— Як довго були у Національній гвардії?
— Після Іловайська були ми під Лисичанськом, Широкиним, де я втратив кількох близьких друзів. У лютому 2015 ми стали вже не просто добровольцями, а добровільно мобілізованими. Одразу поліпшилося матеріальне й грошове забезпечення, адже в добробаті усі, незалежно від звання й посади, отримували на руки 980 гривень. У 2016 усіх добробатівців одним списком звільнили із Національної гвардії, на наше місце прийшли колишні міліціонери, що не пройшли атестації. Я зрозумів, що політики вирішили прибрати з військ добробатівців, щоб і згадки не залишилося.
— Але нині ви знову у війську…
— Через рік Одеський облвійськкомат запропонував посаду начальника цивільно-військового співробітництва у 59-й бригаді. Тож після 4-місячної спецперевірки знову служу.
— Навесні 2014-го, пам’ятаю, патріотизм зашкалював, до військкоматів масово йшли люди, навіть поважного віку. Нині ж такого ентузіазму немає. Здається, бажаючих піти з війська більше, ніж вступити. Чому?
— У військкомати тоді йшли люди старшого віку. Вони розуміли, що все може бути на війні, і йдучи туди, хотіли в разі чого мати певні соціальні гарантії від держави для своїх сімей. У добробати ж йшло в основному покоління, що виросло в незалежній Україні (ми, старші, були серед них білими воронами), в хлопців і на думці не було ніяких пільг, гарантій. Вони й дали час, аби армія, усе суспільство отямилися, встигли підготуватися до війни. Нині ситуація змінилася. Настрої теж, в гірший бік. Тривожний сигнал – війна стає непопулярною не тільки в суспільстві, а й у самій армії. Більшість офіцерів, сержантів запитують себе: «Що ми тут робимо? Чому не воює нацгвардія, а нас на передок відправляють? Чому гвардії дають сучасне озброєння, інше найкраще забезпечення, а нам ні? У нас стара, ще радянська техніка, розладнана – день їздимо, 5 днів ремонтуємо. За свої гроші шукаємо колеса, двигуни, просимо допомоги у волонтерів. А верхи кажуть, що ми всім забезпечені. Ми вже втомилися від усього, особливо від брехні, що лунає згори.. Чому, коли по нас стріляють, мусимо мовчати? Чому не наступаємо?». Оця разюча контрастність офіціозу й дійсності надзвичайно б’є по психіці військових. Тож не дивно, що настають розчарування, депресія. Якщо проголошуємо, що з боку Росії є агресія, то вся промисловість, вся економіка повинні перейти на 3-4- змінну роботу. Військово-промисловий комплекс повинен вдень і вночі кувати зброю. Варто пам’ятати: ніхто, крім нас, нашу землю не захищатиме. Партнери з заходу може чимось допоможуть, але не живою силою.
— Чому, на вашу думку, саме Донбас і Крим виявилися «найслабшою ланкою» в державі, найбільше піддалися ідеям «русского мира»?
— Згадуються слова одного професора в академії. В будь-якому колективі існує феномен школи: близько чверті – відмінники, стільки ж – двієчники, близько половини – середняки або «тихе болото». Цей принцип спрацьовує й на Донбасі. 25 відсотків населення виступають за Україну, 25 – категорично проти всього українського за будь-яких умов, решта намагається дистанціюватися від обох полюсів: хто б не володів Донбасом, пристосуватися: треба якось жити, ростити дітей, годувати. І так не лише на Донбасі, усюди більшість намагається у стресових ситуаціях заховатися у свій внутрішній світ, у свою шкаралупину, навіть не визирати з неї. Та особливо цей феномен виявився на сході і в Криму. В цьому величезна провина політичної еліти України. Верховна влада усі роки незалежності була байдужа до цих регіонів. Їх віддали на відкуп місцевим князькам і олігархам за справні податки в центр і за підписання необхідних документів. А керівнички, будучи повновладними хазяями в цих краях, оббирали й принижували народ, в усіх проблемах й бідах звинувачували Київ. Й люди вірили їм.
— Військові допомагають місцевим змінити погляди?
— На жаль, не завжди. Бесідуючи з місцевими, часто чую нарікання від них: і те, що всіх підряд називають «сепарами», і що не здороваються, як у селах заведено, і що нерідко погрожують… Мені соромно за таку поведінку наших бійців. Починаєш з ними розмовляти – розуміють, що чинять не так, проте знову повторюють. І це грає не на нашу користь. Потрібно частіше проводити бесіди, своєрідні лікнепи як з тими, так і цими.
— Віднедавна припинено АТО і розпочато операцію об’єднаних сил.
— Для простих солдатів це абсолютно не змінить ситуацію, ні їх перебування на фронті, моральний стан, відчуття. Це все напівкроки. Це своєрідний цуцванг – яке рішення не прийняв би – воно буде програшним. Це й змушує керівництво держави тягнути час. Але якби ж цей час використовувати для зміцнення армії, економіки загалом, було б зрозуміло. Але, на жаль, складається враження, що там вважають, що все розсмокчеться саме по собі: американці втрутяться, європейці… Ще один момент – армії, як і загалом суспільству потрібна ідеологія, світогляд людей. У росіян вона є – «русский мир»: «где говорят на русском языке, там должны быть мы, наша власть, наша церковь». У нас ніякої ідеології. Звідси й проблеми не тільки на сході, а й на заході.
— Наскільки наше військо перетворюється з радянського на українське?
— В оновленій редакції дисциплінарного статуту від 2015 року написано «військова дисципліна досягається на національно-історичних традиціях українського народу, на традиціях Збройних сил України». А які для нас військові традиції? Козацькі. Ми по своєму роду – козаки. Це те, чим ми відрізняємося від наших сусідів. Як тільки ми запропонували генштабу сформувати першу козацьку частину у Збройних силах на сучасних умовах, там перелякалися. Забороняють навіть згадувати слова «козак, козацький». Враження, що ми прагнемо збудувати різні України.
— Ви були і в добровольчому батальйоні, і в кадровій армії. Що ці структури ріднить, а що відрізняє?
— Якщо військо – піраміда вершиною (комбригом) догори, то добровольчі загони – піраміда перевернута. І те і те мають плюси й мінуси. Якщо знищать комбрига, вся система сипиться. У добровольців таке не станеться, бо в нижчих командирів стільки харизми, що можуть керувати підлеглими й без вищих начальників. Трапиться у добровольців надзвичайна пригода – моментально стає предметом гласності. Або людина визнає помилку, негідний вчинок й виправляється, або йде геть. Наведу приклад із «Донбасу». Один капітан щодня з обіду зникав. У генделику напивався до нестями. Поставили перед строєм й сказали: «Забирайся із батальйону». В армії такого не побачиш, слідство часто заводять в тупик, відповідальність перекладають не на винуватця, а на іншу особу. Залишається радянська система колективної відповідальності.
— Останнє запитання. Ви народилися в Криму, виростали на Луганщині, понад чверть століття жили на узбережжі Чорного моря, тобто, на територіях, які багато хто за східним кордоном називає «исконно русскими». А розмовляєте гарною українською, є українським патріотом, добровільно пішли в бій за Україну. Як так?
— Ще добавлю, що мій батько – етнічний росіян, родом із Воронезької області (правда, на Воронежчині живе велика кількість етнічних українців, яких російська влада позбавляє права визнавати себе такими). Так от, батько завжди казав: якщо живеш в Україні, будь ким за національністю, повинен знати місцеву мову й розмовляти нею, так і чинив. І я слідую його принципам. А ще мати моя змалечку читала мені Шевченка, привчала мене до рідної мови. Її уроки, ті вірші я й досі пам’ятаю. До речі, в добробатах, зокрема в «Донбасі» було багато вихідців з шахтарського краю, російськомовних. Коли ж до нас прибув високий військовий чин й запитав, якою мовою спілкуватися, всі, в тому числі російськомовні, відповіли: звісно, українською. Принаймні, всі команди повинні озвучуватися державною.
Як не прикро, а в армії серед офіцерського складу домінує російська мова.
Парадокс виходить – боремося з експансією «русского мира» і самі його заохочуємо. Щось із цим необхідно робити. І якнайшвидше.
Я – син України, і за неї завжди стоятиму. Це моя земля, і нікому її не віддам! Також знаю напевне, що більшість «атовців», котрі зараз «на цивілці», у разі загострення на фронті одразу підуть до війська. На цей випадок у них завжди напоготові похідні рюкзаки.
Бесіду вів Олександр Рябокінь.
