Зачувши наш голос, жвавий чоловік з білою, як молоко, головою вийшов назустріч і привітався, гостинно запросив у “покої”. Дерев’яна хатина діда “Кирила” (чоловіка чомусь називають іменем його батька) та бабці Агафії зовні нічим не примітна серед подібних собі у селі Мельники-Мостище. А ось всередині її скромні кімнатки дихають спокоєм і затишком. На підлозі — вишиті власноруч килими, на стіні — старенькі давні ікони, оповиті стрічкою, церковний календар над столом нагадує про найближчі свята та дні посту… Із сусідньої кімнати долинали звуки телевізора. Бабуся подрібнювала на тертці декілька зубків часнику. “Рослина має лікувальні властивості. Розмішую гірку суміш з оцтом, змочую у ній марлеву серветку і прикладаю до болючих ран. Допомагає!” — ділиться своїм секретом старенька.
Дідусь Іван Олісейчик (таким є справжнє ім’я і прізвище діда “Кирила”), витримавши якусь мить паузу, почав розповідати фрагменти з історії села часів Другої світової війни: збройні напади невідомих на оселі селян, вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини, про аварійне приземлення німецького літака у селі та про смерть першого сільського голови після звільнення Полісся від німецьких окупантів… Спогади оповідача так захопили нас, що й не помітили, як збіг час.
…Невдовзі Івана Олісейчика раптово не стало. Цьогоріч у січні його світла душа відлетіла у незвіданий світ вічності. Але залишив він нам у спадок найцінніше — свої спогади.
Доля першого сільського голови
Весна 1944 року принесла визволення від німецьких загарбників селам і Камінь-Каширщини. Офіційною датою звільнення села Мельники-Мостище вважається 21 березня. Цю місію виконали бійці Армії Білоруського фронту. Без затримки в селі сформували місцеві органи радянської влади — обрали виконком сільської ради, який очолив Іван Данилович Ладан. Цей чоловік не був місцевим. Ще в молоді роки він проходив службу в царському війську, після чого залишився проживати у Вінниці, де й одружився. У 1941-му, як тільки нога німецького загарбника ступила на волинське Полісся, Ладан на конях приїхав у село Мельники. Тут чоловік мав хорошу репутацію серед місцевих жителів. Його знали як людину твердої непохитної волі, яка вірна своїм життєвим принципам та переконанням. Імовірно, військова служба загартувала в ньому сталевий характер та зміцнила почуття відповідальності. Саме це допомогло встояти Ладану під час розбійних навідувань німців у населений пункт.
Місцевого жителя Івана Березнюка обрали тоді заступником сільського голови.
У березні 1945 року в село прибули уповноважені із селища Ратне. Їхній візит був обумовлений завданням поділити землю в урочищі Старчин, що в селі Черче. Прибульців було п’ятеро. Прізвища деяких із них пригадав Іван Олісейчик: Моцюк, Козел, Кіпень (родом із села Добре Камінь-Каширського району), людина з села Мельники-Річицькі Ратнівського району, а також інженер, про якого оповідач не сказав ні слова.
Затримавшись допізна, голова сільвиконкому Іван Ладан гостинно запропонував радянським посадовцям залишитися в селі на ночівлю. У хутірському будинку вже покійної жительки села Матрони Солонінко разом з ними перебував і сільський голова. Можна уявити ситуацію, коли в убогій кімнаті під гомін чоловіків тьмяно горить лампа, а тим часом невідомі особи зі зброєю в руках наближаються до хатини. Не встигли нічліжники поринути в сон, як хтось на подвір’ї закричав:
— Здавайтесь! Кладіть зброю та виходьте з халупи!
Налякані чоловіки опинилися між вибором: здатися або ж боротися.
— Це бульбаші! – закричав Іван Ладан, і наполегливо запропонував боронитися до останнього.
Та переконати уповноважених йому не вдалося. Усі вони до одного склали зброю і подалися до виходу, маючи надію, що таким чином збережуть своє життя.
Натомість Іван Ладан вважав, що здатися ворогу — те ж саме, що зрадити Батьківщині. Тож без вагання вистрелив собі в піднебіння, так і не доживши двох місяців до завершення війни.
Вже за півгодини п’ятьох полонених вели до лісу на допит. Зупинилися поблизу будинку покійного Олексія Олісейчика. Справжні муки та знущання довелося тоді пережити їм. Їх били ногами, протягували дріт крізь вуха. Мучили аж до втрати свідомості, а потім розстріляли в урочищі Тополя. Селяни й досі не знають, хто були ці люди, що так по-звірячому познущалися із захоплених представників влади.
Іван Олісейчик називав їх бандитами, які цинічно займалися мародерством та наживалися на чужому горі. За його розповіддю, останні мали військову форму та пропагували ідею створення незалежної української держави. Дивним є те, що повстанців, тобто бандерівців, які теж відстоювали ідею вільної держави, дід Олісейчик не називав бандитами і ставлення до них мав поважне.
Існує версія, що це були загони української народно-революційної армії Тараса Бульби-Боровця. Проте нам не вдалося знайти історичної згадки про їх участь у воєнному житті на території Камінь-Каширського району, тим паче навколо села Мельники-Мостище.
Також є припущення, що ці люди – звичайні місцеві бандити. До такої думки схиляється директор Камінь-Каширського народного краєзнавчого музею Наталія Пась:
«Селяни могли не завжди правильно ідентифікувати бандитські угрупування. У районі були люди, що не мали або не хотіли мати чіткої ідеології. Тому, аби вижити, просто втікали в ліс, а коли потрібно – нападали та грабували людей, видаючи себе, наприклад, за вояків УПА», — зазначає Наталія Олександрівна.
Могила Ладана знаходиться на місцевому кладовищі. З напису на пам’ятнику сільському голові дізнаємося, що загинув він «від рук українських буржуазних націоналістів».
Дивним лишається те, чому радянська влада звинувачувала в смерті Івана Ладана націоналістів, якщо насправді той покінчив життя самогубством… Та що б не сталося – історію вже не змінити. Щороку до упорядкування могили охоче долучаються учні місцевої школи.
Врятував односельчан… знанням німецької мови
“Німецька армія перейшла кордон Радянського Союзу на світанку 22 червня 1941 року. А вже буквально шостого дня, тобто 27 червня, розвідка ворога була в селі Мельники”, — розповідав дід Іван Олісейчик. — Їх було шестеро. Прискакали на конях. Мого батька та старого коваля Микиту Мельника схопили і притягнули до силосної ями на допит, як запеклих комуністів”.
Деякі місцеві жителі, які ще у 1940 році відмовились працювати в колгоспі та тримали злість на комуністичну владу, усіляко підтримували ініціативу німців та кричали, аби ті розстріляли чоловіків.
— Та які ж вони комуністи?! Подивіться на них… Вони розписатися не вміють… – заперечив місцевий житель Адам Гладишник, додавши декілька слів німецькою.
Чоловік був інакшої думки стосовно подій, що відбуваються, тому вирішив стати на захист односельчан. Якось у 1914 році під час Першої світової війни він потрапив у німецький полон. Та хто знав, що така трагічна сторінка у його житті в майбутньому обернеться порятунком для двох мельниківців. Німецький командир повірив Гладишнику, відпустив Микиту і Данила та наказав повертатися по домівках.
Хоча батько Івана Олісейчика й справді був комуністом.
— Він у 40-му году працював бригадиром у колгоспі. А Мельник Микита був депутатом обласної ради і про це в селі долге время ніхто не знав, – пояснював дідусь.
І худоба відчула біду
Улітку 1943 року в село прибуло 12 німецьких бойових машин. Зупинилися на пасовищі, понад річкою Турія. Тринадцятирічний Іван зі своїм товаришем випасали худобу. Помітивши німців, хлопчаки чи злякалися, чи просто розгубилися — тож заховалися у воді під горбистим берегом. Корови ж тим часом розбрелися хто куди. Проте завертати їх хлопці не посміли, аби не ризикувати своїм життям. Тим часом непрохані гості подалися геть так само, як і з’явилися. Тож яким було здивування хлопців, коли вся скотина миттєво зібралася докупи і пішла вслід за юними господарями.
Німецький літак приземлився у селі
Не менш цікавою видалася історія-спогад Івана Олісейчика про те, як у селі Мельники аварійно приземлився німецький розвідувальний літак із офіцерами. З першого пострілу із зенітного кулемету підбив його український військовий в селі Мостище. Правий двигун, у який влучила куля, почав палати. Тому літак впав у болото, що над рікою.
Не встигли німці вилізти з кабіни, як їх помітив один із командирів партизанського загону. Він схопив автомат – та чимдуж до літака. Опору офіцери не чинили: підняли руки і здалися. Коли прибула партизанська підмога із села Бірки Любешівського району — офіцерів схопили, зняли одяг, одягнули їх у лахміття та повезли в село Бузаки, де на той час перебували радянські військові. Ведуть німців під руки, а вони, спілкуючись між собою, регочуть на все село. І не менше — з того дива, що після аварійного приземлення лишилися живі.
Ця картинка на все життя закарбувалася у пам’яті Івана Кириловича, хоча й був він тоді лише дитиною, закінчив три класи. Але бачив усе це на власні очі.
А от долю літака селяни визначили на свій розсуд. Наш оповідач жартома пригадує, що винесли звідти все, що тільки можливо: на сидіннях зірвали шкіру, аби з неї пошити взуття, труби — для самогонного апарата, метал — для господарських потреб… А згодом «сталевий птах», яким так пишалися німці, взагалі зник з місця падіння.
Як батько викрав дочку з німецького табору
На жаль, у долі жителів села Мельники тієї пори були і лихі сторінки. Одна з них — примусове вивезення молодих дівчат та парубків на каторжні роботи до Німеччини. Безліч наших земляків стали жертвами трудового рабства та насильства. Багато з них так і не повернулися до своїх сімей, родин.
Біда не оминула і родину Івана Олісейчика. Невідомі навідались до їхньої хати. Побачивши підлітка, тобто Івана, веліли одягатися, збиратися на відправку до Німеччини.
— Батька вдома не було. Лише сестра Ольга. Вона й заступилася за мене, – продовжує Іван Кирилович.
Ольга вийшла та сказала: «Та куди ж він поїде! Він іще дитина». Тож довелося їхати їй. Зібрала речі, попрощалася з хлопцем та вирушила сама. Коли приїхав батько – Ольги вже не було. Засумував він від горя, адже не встиг навіть попрощатися з дитиною. Та дізнавшись про те, що всі бранці лишилися на ночівлю у Ковелі, запряг коні та лютої зими чимдуж помчав у місто.
Коли дістався табору з полоненими, попрохав в охоронця, аби той хоч би на хвилиночку дозволив дочці попрощатися з батьком. Вже за декілька хвилин чоловік обіймав свою доньку. А коли помітив, що охоронець лишив їх поза увагою, відвів Ольгу вбік, посадив на сани і мерщій погнав коней від міста.
Ось так і вдалося батькові врятувати дочку від німецького рабства.
Богдан ЛІПИЧ,
Роман БЕРЕЗНЮК.
