Сто років – це багато чи мало? Все залежить від того, в кого запитувати. Поважний науковець вам відповість, що майже нічого, всього мить в історії розвитку людства. Для мешканки села Осівці Олександри Михалик – чималий вік, який Бог дарував їй зустріти в колі великої родини коханих дітей, онуків і правнуків.
За своє довге життя цій привітній жінці довелося сповна “вкусити” лиха сирітської долі, перетерпіти воєнні лихоліття, розлуку з чоловіком-фронтовиком, дізнатися ціну щоденної тяжкої праці на колгоспних ланах. Проте і радості в ньому вистачало теж. Дев’ять разів поспіль вона ставала матір’ю і сьогодні тішиться гроном нащадків, яких у Олександри Потіївни понад чотири десятки.
– Сама я родом із Грудок, а потрапила до Осівців разом із мамою Яриною. Та вдруге одружилася з місцевим чоловіком. Ось так і осіли тут. Нас у родині було семеро братів і сестер: Авраам, Сергій, Дмитро, Ганна, Марія та Явдокія… Тяжко жилося, бідували. Щоб копійку заробити, наймитувала, пасла корови, пряла, жала, копала картоплю, займанки тримали. Правда, маю освіту. За Польщі закінчила чотири класи, – оповідає ювілярка.
В Осівцях зустріла й свою другу половинку. Одного разу тендітна красива дівчина припала до вподоби статному місцевому скрипалю Якову, та так, що парубок ладен був піти проти волі батьків і розпрощатися з багатством, аби одружитися з його “лебідочкою”, як ніжно називав кохану.
Повертаючись спогадами до тих часів, бабуся Олександра помітно ніяковіє, та водночас щиро радіє, адже ще й досі береже в серці вірне почуття любові до свого чоловіка, котрий вже давно відійшов у засвіти.
– Як кохання зустріла… Про таке питаєте. Сподобалися одне одному. Він почав до мене приходити. Яків був трохи багатший. А я бідна дівчина-сирота. Тож його рідня не хотіла, щоб ми одружувалися. А він сказав: “Я піду з торбою, а її не покину”.
Впиралися навіть під час вінчання. Але згодом свекри змирилися з вибором сина і полюбили невістку.
– Правда, не нажили ми довго, – провадить далі. – Почалася війна. Якова забрали на фронт. Відразу його там і поранили. Згодом розповідав, що лише дивом врятувався. Німці наших солдатів добивали. Та один з них побачив хрестика на шиї в чоловіка та й каже: “Рус гуд, гуд”. І не став стріляти. Підлікували його в Клевані й комісували додому, як інваліда.
Після закінчення війни на молоде подружжя чекали нові випробування. Своєї оселі ті не мали. А так, як рідні великої допомоги надати також не могли, то почали самотужки ладнати невеличку хатину. Вдвох їздили коровами по ліс, аж під Видерту. Разом вантажили важкі дубові колодки.
Тут, у цьому здобутому кривавими мозолями домі, пані Олександра вікувала, ростила-плекала діточок, відправляла їх в далекі світи, у доросле життя. Тут і мешкає наразі зі своїм сином Миколою, невісткою та онуками. Таке вже склалося неписане правило в цій родині – триматися купи, не забувати одне про одного, підтримувати, спільно ділити й горе, й радості, бо немає нічого ціннішого на світі ніж батьки і сім’я. Тому й на іменини до найріднішої матері, бабусі летіли діти, онучата-правнучата звідусіль, з близьких і далеких куточків України, зокрема, аж із самого Дніпра. А зібралося їх ого-го скільки!
Завітав до оселі родини Михаликів, аби привітати зі 100-літнім ювілеєм і духовно підтримати свою прихожанку, також настоятель місцевого храму святої мучениці Параскеви отець Сергій Приходько. На добру пам’ять священик вручив бабусі Олександрі ікону Божої Матері “Умиління”.
І домочадці, й громада села ніжно відгукуються про Олександру Потіївну, як про добру, трудолюбиву, глибоковіруючу людину. Повсякчас вона дотримується постів, поки дозволяло здоров’я намагалася щораз навідатися до храму на богослужіння. Донька Любов зазначає, що хоча жили скрутно, та мама і тато ніколи не скаржилися, піклувалися про дітей, намагалися дати їм найкраще. Підтримують розмову й інші: “Батько ніколи не сідав до столу, поки менші не поїдять. Дуже любили нас”.
Наостанок пробуємо дізнатися в ювілярки про секрет її довголіття. Виявляється, аби прожити до ста літ, потрібно “гнати від себе турботи, їсти в міру, не лінуватися та приділяти час душі”.
– Ще з замолоду не цуралася роботи, працювала все життя в колгоспі. То довелося й серпом пожати, і покопати картоплі, і норму льону на господарство давали, щоб тріпали, сушили на печі. А ще й дітей малих годувати треба. Платили нам в основному продуктами… Харчуюся вміру і постійно молюся. Намагаюся радіти кожній хвилині. Якщо я нічого не зробила, то марно прожила день. Молитва — то найбільша моя робота.
Нам залишається лише порадіти за Олександру Потіївну та побажати їй міцного здоров’я і ще довгих років життя!
Олександр ПРИЙМАК,
село Осівці, фото автора.
