Серед тих, хто її здійснив вперше у 60-их роках ХХ століття, був і наш земляк Володимир Коваль з Хотешова.
Із цим чоловіком ми познайомилися на Всеукраїнській науковій конференції, що проходила у грудні минулого року в Камені-Каширському. На цю подію він приїхав із своїм товаришем, котрому вперше розповів про свою важливу місію, виконану у 60-х роках ХХ століття. Володимир Іванович Коваль із Хотешова став своєрідним об’єктом дослідження Валентина Люпи. Ще б пак, поліський хлопець у складі екіпажу атомного підводного човна вперше в історії військово-морського флоту здійснив безпрецедентний перехід з Північного на Тихий океан навколо Південної Америки, не піднімаючись на поверхню. У той час юний хотешівець, напевне, і подумати не міг, що його відважне рішення підписати контракт із військово-морським флотом увійде в історію.
Втім саме йому, хлопчині із звичайної хотешівської сім’ї, судилося здійснити перший в історії ВМФ тодішнього СРСР похід в екваторіальну Атлантику.
Сьогодні Володимир Коваль досить скупо розповідає про все своє життя, і ймовірно саме тому, що вважає це плавання на підводному човні найяскравішою подією у ньому.
А народився він у 1941-му. Рости довелося більшою мірою без батька: у роки Другої світової його забрали на фронт, а після повернення він поїхав працювати на схід України. Тож хлопчиною вже з 10 років став опорою для матері по господарству. З тих літ на прикладі батька він зрозумів, що нічого так просто в житті не дається, все залежить від наших рішень і дій. Він назавжди запам’ятав, як батько, повернувшись з війни, будував хату. Як згодом із сходу присилав для них цукор, гроші. Пам’ятає, яким для нього було щастям отримати від батька в подарунок велосипед. По дитячому радів всьому цьому і водночас гартував характер. У школі вчився добре, а тому мав намір вступати у якийсь навчальний заклад. Мріяв про професію військового. Проте життя склалося не зовсім за омріяним планом.
Володимира Коваля призвали на строкову військову службу і він потрапив на флот.
Юнак пройшов вишкіл у школі підводників і продовжив службу на човнах: спочатку на дизельному, а потім на атомному. А згодом відповідальний та відважний молодий моряк-романтик відправився в експериментальне секретне навколосвітнє плавання.
Це була справжня підводна одіссея. І переконатися в цьому можна, прочитавши його щоденник. Так, Володимир Іванович постійно, перебуваючи під водою, робив записи. Вперше їх зміст був опублікований з дозволу автора у науковій статті Валентина Люпи у збірнику наукової конференції, присвяченій Камінь-Каширщині. Колись же інформація про це плавання особливо не розголошувалася, охоронялася під грифом “таємно”. Звісно, до цього змушувало передусім військове суперництво двох супердержав — СРСР і США. А тепер ніякого секрету у цьому нема.
У щоденнику Володимир Коваль описує, чим займалися підводники, яка ситуація за бортом, де пропливають. До речі, за 2 місяці плавання вони пережили усі пори року: весну, літо, осінь та зиму.
— Вийшли взимку, перетнули екватор, а там уже літо. На Південному полюсі почалася осінь, а перепливши екватор, до Камчатки, потрапили у весну, — розповідає мореплавець.
Їх шлях пролягав від Баренцового моря уздовж берегів Великобританії, через екватор, Пів-денну Америку зі сходу, мис Вогняна Земля, Південну Америку вже із заходу, знову екватор, Японію і на Камчатку. Його протяжність склала приблизно 40 тисяч кілометрів.
І що цікаво, зі слів Володимира Івановича ми розуміємо, підводникам у цій навколосвітній подорожі справді фортунило. По-перше, судну вдалося здій-снити плавання непоміченим протичовновою обороною країн НАТО і, зокрема, США. По-друге, мореплавцям пощастило подолати найнебезпечнішу ділянку з айсбергами біля Південного полюсу.
— Підводний човен був завдовжки трохи більше ста метрів, а заввишки такий, як двоповерховий будинок. Але наші акустичні прилади вловлювали роботу гвинтів кораблів та всього, що шумить у воді. Наприклад, писк дельфінів, – розповідає Володимир Коваль. – А, зокрема, пропливаючи поміж айсбергами, ми особливо прислухалися до всіх цих шумів. Бо, пливучи під водою, дуже складно розпізнати, де знаходиться айсберг — перед судном чи збоку. А зіткнення з ним — страшна небезпека.
Тож, щоб подолати передусім насичений айсбергами пролив Дрейка, підводний атомохід слідував за надводними кораблями.
Пощастило підводникам у плаванні і у випадку, коли вийшов з ладу компресор. Він підтримує тиск в основному в аварійних режимах. Тож через поломку човен міг і не спливти. Добре, що Володимиру Івановичу таки вдалося його поремонтувати.
— При огляді копресора я виявив, що прогоріли сальники. Добре, що в подорож взяв запасний комплект, то зміг їх замінити, — розповідає Володимир Коваль, який, до речі, був старшиною команди трюмних машиністів, які відповідали за «живучість» човна.
Зрештою за цю заслугу та за участь в експедиції його було нагороджено орденом Червоного Прапора (бойового).
Про все це тепер Володимир Іванович з гордістю розповідає внукам. Їх у нього семеро від дочки та сина. Має також вже і правнучку. З дружиною виховали гідних людей, вважає колишній моряк.
А служба у військово-морському флоті була лише початком його подальшої професійної діяльності. Демобілізувавшись, Володимир Коваль повернувся додому, пройшов певні щаблі по партійній лінії і перейшов на роботу у службу безпеки. Робота непроста і відповідальна, проте саме такі люди, як пан Коваль, виконували її бездоганно. Хоча Володимир Іванович скромно запевняє, що працюючи, зокрема, керівником служби безпеки у Любешівському районі, нічого особливого йому не доводилося виконувати – мовляв, звичайна співпраця з людьми, спостереження. В основному, працювали над тим, щоб десь бува не сталося ідеологічної диверсії. Та з людьми завжди знаходив контакт, тому і тепер про нього добре відгукуються.
Зі служби безпеки Володимир Іванович пішов на пенсію.
Ось так оглядається 77-літній Володимир Коваль на прожиті літа — за плечима вже стільки всього пережитого, а, здається, щойно все починалося.
Тетяна ПРИРОДЬКО.
