Коли Ольга Буднічук закінчила сім класів, їй украй закортіло побачити батьківську землю. Вона зібрала невеликий наплічник і подалася на потяг. Спочатку приїхала в Здолбунів, а далі добралась у Великі Михалківці (нині – село Михалківці Острозького району), що на Рівненщині. У 1893 році у Великих Михалківцях, що на лівому березі річки Горинь, народився Ольжин батько. Двоюрідні сестри показали дівчині місце, де був батьківський хутір, але на колишньому обійсті залишились тільки пеньки від фруктових дерев…
З Полісся – у Петербург вивчати авіаційну справу
Никонор Тихонович Буднічук народився в дворянській сім‘ї. Після отримання базової освіти батьки скерували юнака на навчання в офіцерську повітроплавальну школу в Гатчині, недалеко від Петербурга. У 1910 році там була відкрита перша в Росії повітроплавальна (пізніше – авіаційна) школа і споруджено військове летовище. У ній готували військових і цивільних пілотів, пізніше – льотчиків морської авіації. Майбутні офіцери вчились за доволі складною програмою, що охоплювала серйозні теоретичні дисципліни й не менш складну практичну частину, і здобували фах мотористів, механіків, льотчиків-інструкторів, спеціалістів аерозв‘язку, радіотелеграфії, метеорології тощо.
Никонор Буднічук отримав хорошу освіту, звання офіцера, добре вивчив англійську мову.
Загалом, його біографія викликає інтерес, бо, поза сумнівом, пов’язана із відомим українським авіаконструктором Ігорем Сікорським. Про це поміж іншим згадує в розмові його донька Ольга Никонорівна Монець (у дівоцтві – Буднічук), жителька Каменя-Каширського, але беззаперечної впевненості в цьому надають фотознімки з старого сімейного альбому.
У 1912 році молодий винахідник І. Сікорський отримав запрошення на посаду головного конструктора аеробудівельного відділу на щойно створеному в Петербурзі Російсько-Балтійському вагонному заводі; згодом випробування сконструйованих там літальних апаратів проходило в Гатчині, де у той час студіював Буднічук.
До слова, студенти авіашколи вивчали й фотографічну справу. Мабуть, завдяки таким студіям Никонор добре володів фотоапаратом. Знімав він повсюди: скажімо, збереглося ряд світлин біпланів Сікорського різних модифікацій на землі і в повітрі, авіапарк апаратів, розбитих при випробуваннях, різні майстерні, групи авіаторів, пейзажі Франції і США тощо. Поміж них – знімки, датовані 1913-1915 роками з підписами: «Гатчина. Петроградская губ. Военная авиашкола, 3-а команда 3-го взвода», на котрих Никонор сфотографований серед авіаторів біля літальних апаратів Сікорського, до створення, технічного обслуговування й випробування яких, без сумніву, він був причетний.
Відомо, що у березні 1913 року був збудований перший у світі чотиримоторний літак, сконструйований І. Сікорським і названий спочатку «Гранд», пізніше – «Ілля Муромець». Улітку цього ж року Сікорський встановив на ньому новий рекорд на тривалість польоту, за який отримав ряд нагород. Світлину літака-гіганта легко знайти в інтернеті, але така ж світлина, зроблена Никонором, є в альбомі Буднічуків.
Від розправи рятувала еміграція
Після революції 1917 року, коли влада в Росії перейшла до Тимчасового уряду, а більшовики ігнорували розвиток авіапромисловості, багато кваліфікованих кадрів залишили авіацію, когось було репресовано, хтось виїхав за кордон. Серед емігрантів був і Сікорський. Спочатку він відпливає із Мурманська на маленькому англійському пароплаві до Великобританії, трохи згодом – до Парижа. Однак Франція, розорена Першою світовою війною, не має можливості фінансувати нові авіаційні проекти, тож роботи для Сікорського не знайшлося. Тому він вирушив до Сполучених Штатів Америки, де залишився до кінця свого життя.
Простежуючи дорожню карту Сікорського і Буднічука, виявляється, що в певний період місця їх перебування співпадають і це дає привід думати (чи пак – стверджувати), що вони були знайомі, мали спільні інтереси і, ймовірно, – плани на майбутнє. Никанор Буднічук так само був в Англії і навіть надіслав рідним поштівку з міста Гастінгса, що на південному узбережжі Великобританії; інші ж фото теж потверджують його перебування у Франції, зокрема в Парижі та в американських містах Бостоні і Роксбері.
Очевидно, Буднічук прийняв рішення емігрувати, позаяк після революції він міг потрапити в списки потенційних репресованих осіб, адже сам факт приналежності йому звання офіцера царської армії вже звучало для більшовиків як вирок.
Ольга Никонорівна однозначно не може сказати, що спонукало її батька їхати за кордон, але впевнена, що там «він не був чорноробочим».
Повернувшись додому з першої еміграції, він згодом знову відбуває в США. Якщо й надалі проводити паралелі в житті двох героїв оповіді, то, як відомо, у 1923 році у США Сікорський заснував компанію «Сікорскі аероінженірінг корпорейшн» [3], робітниками якої були переважно, як і він, емігранти з Російської імперії. З часом справи в компанії пішли настільки успішно, що співвласники змогли побудувати сучасний авіабудівний завод, а відтак виникла нагальна потреба в кваліфікованих кадрах. Очевидно, Никонор був затребуваний друзями й колегами саме для роботи на авіазаводі, з якими він вже одного разу долав далекий морський шлях до США.
Волинське Полісся радо зустріло
емігранта Никонора Буднічука
Однак, щось не склалося у юнака за океаном і він повернувся додому, вже на Волинське Полісся: ще раніше батьки обмінялися маєтностями із господарями, які жили на хуторі між Гутою-Камінською і Дубецьком (попередні хазяї виїхали у Великі Михалківці на Рівненщину). На новому місці в Буднічуків був гарний будинок на два входи, велика клуня, багато землі. Із Михалківців пригнали дві пари коней, дужий табун худоби.
У Гуті-Камінській те місце й дотепер називають «дворок» або «двір».
На поліській землі Никонор знайшов собі ряд справ для душі: пасіка, столярка, рибне господарство, зрештою – фотографія. «За Польщі батько купив дуже якісні срібні валки для вироблення вощини, тому мав її вдосталь і міг продавати іншим пасічникам. А ще він з охотою столярував: робив меблі, віялки, все, що було потрібне в господарстві, – розповідає Никонорова донька Ольга. – Дві сім‘ї – наша й дядька Саші – жили в одній хаті; кожна мала свою половину. У дядьковій половині жила й бабуся Анна Павлівна. Вдень було багато роботи по господарству, тому кожен займався своїми справами, а вечори, надто зимові, проводили разом. Збирались у великій кімнаті, спілкувались, мама ткала чи вишивала, розпалювали грубку, пекли в ній картоплю… Було затишно і люб’язно».
Никонор із братом Олександром зорганізували гутинських селян для копання ставків, а вже потому розводили в них рибу. До речі, в період війни, коли молодь відправляли на роботу в Німеччину, Буднічук записував юнаків і дівчат із Гути-Камінської штатними працівниками, котрі обслуговували ставки, і це рятувало їх від небезпеки стати остарбайтерами.
У 1939 році радянська влада націоналізувала водойми і передала їх у новостворений держрибгосп; директором був Никонор Буднічук. Він (і його колега-єврей на ймення Айзек, прізвище невідоме) представляли Камінь-Каширський район на І-й виробничо-технічній нараді Волинського рибтресту в січні 1940-го у Рівному. Ставки, щоправда, вже розширені і поглиблені, збереглися й донині.
«До батька частенько приходили селяни за порадою, бо він лікував травами. Був такий випадок у війну: після бою німців з повстанцями (це міг бути серпень 1943 року – авт.) до нас навідалося два поранених чоловіки, десь із Червищ. Батько обстежив їх і зробив ліки для ран», – згадує Ольга Никонорівна.
У роки німецької окупації Буднічуки переховували поляків, які до війни жили по-сусідству. «Бабуня дружила з полячкою Конюшевською з Дубецька, вони були з осадників. Жінки обмінювалися рецептами варення з яблук, малини, завжди ділилися чимось смачним».
У 1947 році Ольга Буднічук почала навчатися в Камінь-Каширському педагогічному училищі, зорганізованому два роки тому. Щодня добиратися до хутора було важко, тому дівчина проживала у Мислінських: тітка була заміжня за поляком, вони мали господу на хуторі Копилуха між Гутою і Полицями, але у війну перебралися в Камінь. Коли родина переїхала в Польщу, Ольга з подругою квартирували недалеко від училища. (До речі, будинок Мислінських ще стоїть на вулиці Ковельській між санстанцією і магазином «Малятко». Вгрузлий майже по вікна в землю, він ще «дихає» минувшиною…)
У Сибір на спецпоселення
… Весна 1951 року стала тією межею, що розділила життя Буднічуків «до» і «після»: батька запідозрили в пособницьких діях повстанцям, отож сім’я підлягала виселенню на спецпоселення з конфіскацією майна. Ольга якраз готувалася складати державні екзамени, вона вчилась «на відмінно» і дуже хотіла стати вчителькою, але це не вплинуло на рішення спецорганів. «То було 29 травня 1951 року. Вже все було посаджено, поля засіяні… Батьків забрали рано, о 5-ій годині, а я встигла прихопити тільки наручний годинник – татовий подарунок. Свою гітару і томик «Тихого Дону», який тато привіз мені з Луцька, покинула. Усіх звозили в КГБ (будинок на куті вулиць 1-е Травня і Матросова). Там стояло машин з п’ятнадцять із арештованими. До осені нас тримали в Ковелі, жили в бараках, що охоронялися вартовими із собаками, – розповідає Ольга Никонорівна. – Пригадую: одного дня приїхав до нас однокурсник Михайло й привіз мені батон і згорточок, то була авторучка й записка «Пиши нею на щастя». Він збирав підписи серед друзів, щоб мене звільнили. Однак нічого не допомогло…».
В акти оцінки і опису конфіскованого майна Буднічуків, як з’ясувалося пізніше, було внесеноно далеко неповний перелік вилучених пожитків. Лише у 1992 році комісією з питань поновлення прав реабілітованих було виявлено, що під час конфіскації майна не було включено наступні предмети: 17 вуликів із бджолами, павільйон для зберігання пасічного інвентаря, коптильня, веранда, комора, погріб, кабан вагою 80 кг, 15 штук курей, віялка для очищення зерна, млинок для перемелювання зерна, верстат столярний, верстат токарний, електричний звукопідсилювач, шафа для книг, шафа канцелярська, шафа кухонна, шафа для інструментів, 3 залізні ліжка, 6 стільців, 1 тонна картоплі в погребі, 5 центнерів зерна (жито, овес, ячмінь), 2 центнери борошна, 50 кілограмів сала, сільськогосподарський реманент. Тут же зазначено, що лише конфіскований дім із усіма прибудовами і пасіка були передані колгоспу «Шлях до Перемоги».
…Із Ковеля арештованих етапували до Москви, далі – за Урал, в Омськ, а звідти пливли пароплавом (із символічно-трагічною назвою «Лєнін») річкою Об ще два тижні. Людей, котрі помирали в дорозі, просто викидали за борт. «Нас привезли в «поселок» Рибацький, а далі погнали тайгою пішки. Холод проймав наскрізь. Тато задихався, збирав сніг і їв, замість води. Ми йшли цілий день до місця проживання – поселення Пальяново, це Тюменська область», – розповідає Ольга Буднічук.
Дванадцять років прожила сім‘я в сибірській неволі. Працювали, як і більшість репресованих, на лісоповалі: заготовляли ліс, обрубували сучки, гілля, а ще робили і щоденно розчищали від снігу так звану льодянку – дорогу, якою цю деревину вивозили. Батькові згодом пригодились здобуті в Гатчинській школі вміння працювати на токарному верстаті, але робота в холодному залізному вагончику була згубною для здоров’я вже немолодого чоловіка.
Уже пізніше, коли в Пальяново приїхав з Гути-Камінської майбутній Ольжин чоловік Степан Монець і в сім‘ї народились дітки, вона влаштувалася на роботу в дитячий садок.
Тоді, весною 51-го, була вивезена на спецпоселення велика кількість наших краян, звинувачених у співпраці з повстанцями. Разом із Буднічуками в поселенні жили Литвини з Гути-Камінської (Ольга Буднічук і Тетяна, Галина і Віра Литвини були хорошими подругами), родина Степана Солов’я, яка до виселення проживала на Дубецьку, та ряд інших, котрі в далекому краї ставали рідними і близькими.
Повернулися не всі
у 1963 році Буднічуки-Монці повернулися на батьківщину, побудувалися в Камені; не дочекався цієї пори їх батько, помер за рік до закінчення терміну виселення.
Розповідаючи історію життя родини, Ольга Никонорівна і тішиться, і тужить водночас, бо спогади про наймиліші серцю молоді літа лягають радістю на вуста, а про поламані долі близьких людей зривають сльозу. От вже б нічого, якось змирилася з усім, сама дає собі раду у 87 років. Та нова біда навідалася до дому – не стало її Лєни, середньої доньки. Сина Олександра поховали ще раніше. Тепер її розрадою є Тамара, народжена у Сибірі, найстарша з дітей, і Лариса, котра з сім‘єю мешкає в Білорусі, а ще — внуки й правнуки.
Усе життя родини Буднічуків-Монців відбито в старому домашньому альбомі. Коли їх виселяли, батько передав його на збереження котромусь знайомому із Поричан. А коли й тих вивозили з хутора, то, до честі того чоловіка, він забрав альбом із собою на чужину. Тільки тоді, як усі повернулися до рідного краю, альбом «знайшов» своїх власників.
Наталія ПАСЬ,
директор районного музею.
Фото з родинного альбома Буднічуків.
