Неймовірно завзята та активна жителька Каменя-Каширського Оксана Артемук (на фото) зважилась на ризикований вчинок, на який не завжди всі чоловіки йдуть. Уявіть, вона стрибнула з парашутом з 800-метрової висоти.
Коли на календарі розпал літа, термометр просто зашкалює від спеки, а задуха у розпеченому повітрі все більше набирає обертів, кожна людина мріє, принаймні, про три життєво необхідні речі: прохолоду, затінок, та, звичайно ж, відпочинок біля води. Уява одразу ж малює піщані морські чи навколоозерні пляжі, у вухах постійно лунає шепіт хвиль, а шкіру ніжно лоскоче легким подихом вітру… І добре, якщо ті фантазії мають реальне підгрунття, що дозволяє втілити їх у життя. Що ж робити тим, у кого мрії не співпадають з можливостями? Провести все літо у задушливому робочому кабінеті, нарікаючи на свою долю? Є набагато цікавіші варіанти, які, до речі, не вимагають значних матеріальних затрат та часу, і, що найголовніше — залишають після себе просто незабутні враження. Мова про активні туристичні та спортивні види відпочинку, які набувають все більше і більше у нас прихильників серед звичайних жителів району.
Саме екстримально та драйвово нещодавно провели своє дозвілля жителі Аліна Головейчук, Алла Петрова, Наталія Літвінчук, Леся Дейнека, Сергій Літвінчук, Ігор Петров, Ростислав Головейчук та Нестор Дейнека. Вони разом на надувних плотах спустилися гирлом красивої річки Случ, побували у “Надслучанському парку” та в інших мальовничих місцях.
Ще екстримальніший вчинок, свою давню мрію минулої суботи втілила у життя вчитель НВК №2 Каменя-Каширського Оксана Артемук, яка здійснила стрибок з літака з парашутом на висоті 800 метрів. За її словами, це було просто неймовірно.
— Часто, читаючи книги, статті, переглядаючи фільми, телепередачі, зустрічаємось із персонажами, котрі потрапляють у незвичні ситуації. І часто ми думаємо: ці люди виходять легко з них, бо самі, мабуть, є особливими, мають певні навички чи підготовку, нічого не бояться, без комплексів, впевнені у своїх силах, не мають проблем зі здоров’ям, їм бракує адреналіну чи видовищ і т.д. Завжди так думала і я. До певного часу, — зазначила Оксана Олегівна.
— Так що вас вмотивувало на стрибок з парашутом?
- Знаєте, коли тобі за 40, ти починаєш краєчком ока оглядатися на шлях, який уже пройшов, усе аналізувати, “копатися” у своїх недоліках, думати, чого б міг досягти, якби не твої комплекси, або й проста лінь. Є ті, хто в усіх своїх невдачах звинувачує обставини чи інших людей. Зізнаюсь: у мене завжди винувата я сама. Бо кожна людина має те, на що вона заслуговує, і що є наслідком її діяльності чи бездіяння. Так от, якось під час чергових своїх “розкопок” я виявила, що є надто нерішучою і невпевненою у своїх силах і можливостях. А ще маю велику фобію: панічно боюсь висоти. Мої учні дуже добре засвоїли: коли поруч я, не варто стояти на краю сходинок, перехилялися через поручні. Адже їх учителька одразу ж блідне, втрачає дар мови, закриває від жаху очі та мало не втрачає свідомості. А ще ледь стримала себе від нападу паніки, коли восени минулого року довелось летіти літаком за океан.
— І що ж змінилося?
— Просто я стала дорослішою, досвідченішою, старшою, чи, може… Одним словом, маючи насичене подіями життя, але з купою страхів і переживань, з певними проблемами зі здоров’ям, без особливої підготовки чи навичок, вирішила, що поки ще можна щось змінити. Як? Дослухалася до народної поради: клин клином вибивають. Розповіла про це своїй подрузі, з якою дружимо майже 40 років. Виявилося, що ця думка навідувалася не раз і до неї. Почали переглядати інформацію про стрибки з парашутом, про їх статистику, про надійність тих самих парашутів та парашутних клубів. Так, до цього ми підійшли з усією відповідальністю дорослої людини.
Коли ж усе було вирішено, взялися до активних дій. На аеродромі “Крупське”, що у Львівській області, зібралося біля 20 таких екстрималів, як ми. Майже всі вирішили стрибати вперше і практично всі, судячи з телефонних розмов, запевняли своїх рідних у тому, що поїхали за покупками до Львова, на екскурсію, в печери, вибирати будиночок для відпочинку у Яремче і т.д. В основному, була молодь 16-30 років. Трохи злякалася, що не зможу з ними конкурувати. Але ж метою було позбутися страху! Коли це зроблю? Ще через десяток років, може вже й не вдасться! Тим часом почалися 3 години теоретичних і практичних занять з інструкторами. Варто сказати, що це дуже прості, але й дуже особливі люди, справжні знавці своєї справи. Пояснювали і показували усе надзвичайно просто, дохідливо, з нотками гумору, що зразу стало зрозуміло: усе пройде чудово.
Нас поділили на групи по 6 чоловік.
— Які почуття вирували у вас в душі перед стрибком?
— Справжній страх і розуміння безповоротності усього задуманого прийшли, коли на нас одягли 17-кілограмові основні та десь 8-кілограмові запасні парашути. А лямки від них так міцно кріпилися до нас, що до втрати свідомості залишалося мало. У цій амуніції ми побігли метрів чотириста до літака. Поки бігли, страх минув і залишилась втома і бажання швидше все це закінчити і зняти з себе цей тягар. Як піднялися на борт літака — і не звернула уваги. Бачила тільки, що летимо понад хмарами. Подумала лише: “Добре, що не видно землі, бо не так лячно!” Увесь цей час молилася і відчувала впевненість, що все буде добре. Коли відчинилися двері і “перший пішов” (а я була третьою), думала, що вчеплюся міцно за борт літака і буду пручатися. Та глянула в спокійні і впевнені очі інструктора і… зробила найважче у всій цій затії – крок в нікуди. Перед очима пролетів літак, хмари, страшний шум вітру – і трисекундне вільне падіння, яке здавалося вічністю, закінчилося приємним ривком догори: купол мого парашута розгорнувся! Одразу ж згадалися настанови інструктора: визначила на землі орієнтири, знайшла червоні регулятори-поворотники на лямках, вирівняла парашут у потрібному напрямку і нарешті насолодилася польотом! Нехай він тривав лише півтори хвилини, та це були півтори хвилини незабутніх відчуттів! Не можу описати їх кількома словами. Та чи й варто? У кожного вони свої, особливі. Політ фантазії і насолоду відчути себе птахом перервав сигнал мегафона знизу: за 12 секунд – приземлення. А отже, і час згадати науку інструктора: прийняти правильну позицію ніг і тіла.
Приземлення було несподівано раптовим, але м’яким і успішним. Вперше по-справжньому зраділа запаху трави! Лежиш такий захоплений, а над тобою блакитне небо з хмаринками, гул літака, що віддаляється, і ще кілька куполів твоїх сьогоднішніх колег по щастю! Ми це зробили! Усі! Успішно! Кожен зі своєї, лише йому відомої причини. Але ми тепер усвідомили: нема особливих людей! Є лише прагнення людини до вдосконалення, бажання боротьби із різного роду проблемами та справжня віра в те, що все буде добре.
Олесь Федорович.
