Нещодавно із зони проведення антитерористичної операції повернувся настоятель Свято-Миколаївського храму УПЦ КП міста Каменя-Каширського протоієрей Володимир Мицько. Він побував на сході із капеланською місією та спільно із духовними отцями Володимиром Стеблиною, Олександром Вронським, Євгеном Рудем доставив гуманітарну допомогу на Донбас.
Про свою недавню поїздку на війну, про те, чому солдати чекають на військових сповідників та про духовне життя району отець Володимир розповів в інтерв’ю кореспонденту газети “Полісся”.
“Найважливіше — що нас прийняли як друзів”
— Отче, які у Вас лишилися враження після поїздки на схід?
— Це моя не перша і, надіюсь, не остання поїздка, адже нас там дійсно чекають. Скажу відверто, що не плекав ніяких ілюзій про те, що відбувається в зоні АТО. Хоча від поїздки на душі враження залишилися дуже хороші. Ми везли допомогу двома великогабаритними бусами. Першим – їхали ми одним маршрутом. А інший відправили в другий бік Донецької області. Ми відвідали наших військових у таких населених пунктах як Селідове, Авдіївка, Красногорівка, Новоселівка. Крім того доставили гуманітарну допомогу, а саме дитячі речі, українські книги, солодощі і в дитячі будинки. Були ми і у Волновасі, де зараз будується храм Київського Патріархату.
Ми проводили Богослужіння безпосередньо і на передовій, тобто там, де вже лінія бойового зіткнення. Навіть у таких місцях, куди, як казали солдати, ніхто за три роки війни ні разу не приїжджав.
Ми сиділи в окопах, були й такі моменти, коли мусили пересиджувати обстріли. Співали духовних пісень, проводили служби в імпровізованих капличках, молилися разом, щоб підтримати бойовий дух українських вояків.
Дарували солдатам освячені свічки. Адже свічка на війні взагалі дуже цінна, вона є символом кріпості віри.
— Ви їздили у ролі капелана?
— Так, ми освячували каплиці, проводили Богослужіння. Найважливішим було те, що нас сприймали як друзів. Особливо гарні стосунки склалися у нас із капеланами протестантських церков. Вони потужно організували центри допомоги дітям. І ми через їх пункти теж доставляли допомогу. В одному із міст ми хотіли цю справу організувати через місцевих православних священиків Московського патріархату, але вони з нами навіть спілкуватися не захотіли. А ось протестанти радо прийняли у себе, нагодували, влаштували зустріч із дітьми.
“Для воїна не важливо якої конфесії ти духівник”
— А для солдата на війні має значення якої конфесії духівник?
— Якщо ти їдеш як священик, як віруюча людина і християнин, то для воїна не важливо, якого ти віросповідання. Адже коли гримлять снаряди і ти знаходишся за крок від смерті, то міжконфесійні розбіжності відходять на останній план. Хіба що солдати дещо не довіряють православним духівникам російської церкви в Україні. І на це є у них підстави.
— Отче Володимире, чи було страшно там, де не припиняються обстріли?
— У кожної людини є страх. Дуже закарбувався у пам’яті один момент, як ми заблукали. На шляху зустріли підозрілу автівку. Дякувати Богу, все минулося добре, хоча і наш бус трішки осколками посікло. Взагалі дорога у прифронтовій зоні – складна, розбита, на узбіччя не можна з’їжджати, адже воно всіяне мінами та розтяжками.
— Отче, чи плануєте і надалі разом з прихожанами підтримувати українських військових у зоні проведення АТО, збирати для них допомогу?
— Звичайно. Взагалі при храмі збір допомоги ми з парафіянами розпочали ще за Революції Гідності. Я особисто їздив кілька разів закордон і за кошти, які зібрали прихожани, закуповував для армії бронежилети і кевларові каски. Хоча я працюю не сам, у нас діє невелика волонтерська група, що спонтанно сформувалася з прихожан.
Загалом за час анексії Криму, за нашими підрахунками, ми зібрали допомоги щонайменше на 500 тис. грн. Хоча зараз ми більше орієнтуємося на конкретні потреби. Стараємося закуповувати те, що реально потрібно воякам та жителям звільнених районів.
Воїнам найбільше потрібна молитва за них
— Говорять, що вогник волонтерства вже не так яскраво палає в душах наших громадян, як це було у 2014-му…
— Це не так. Дух підтримки фронту дуже сильний. Зараз змінилася лише сама концепція волонтерства. Українська армія – це вже не солдати в гумових капцях, вона щодень міцніє, тилове забезпечення налагоджене. Військовослужбовці отримують більш-меш достойну зарплату, вони тепер самі спроможні собі щось придбати. Але це не означає, що солдату не потрібна наша з вами допомога. Якщо він не відчуватиме підтримки, то складе зброю й піде додому.
— Що ж, на Вашу думку, воїнам зараз найбільше потрібно?
— Молитва за них, духовно-моральна підтримка. Солдати розуміють, що змушені через це все пройти. Коли щодня і щоночі над головами пролітають снаряди, кулі, тоді кожна людина задумується про життя, про те, чи потрібна ця війна їй. Дитячі листівки, продуктові набори з рідних місць сильно змінюють і зміцнюють дух військових. Ось приклад! Коли ми привезли їм домашні смаколики, смачне варення, то бачили б ви, як раділи хлопці, як світилися їхні очі, яку вдячність вони випромінювали, що про них пам’ятають. Саме у такі моменти на війні приходить розуміння: а хто, якщо не ми?!
Сьогодні як ніколи постало питання об’єднання церков
— Як Ви ставитеся до того, що Свято-Миколаївська релігійна громада УПЦ (МП), яка зареєстрована в Олексіївці, планує спорудити в цьому приміському селі храм?
— Ця громада зареєстрована ще у 2004 році. Я так думаю, що це було зроблено з метою відібрати у нас храм. До речі, ми в Олексіївці теж маємо свою громаду Київського патріархату. Щодо будівництва церков, то я однозначно обома руками за їх спорудження, але проти того, щоб Московський патріархат зводив собі храми на українській землі. Якби його адепти в Україні написали відкритого листа Патріарху Кирилу, який є особистим духівником Володимира Путіна, в якому засудили б російську агресію проти України, то це зіграло б свій позитивний момент і додало їм авторитету. Але поки що такої заяви ми не бачимо. І цим все сказано. Тим більше у релігійному статуті громади села Олексіївка сказано, що майбутній храм із землею буде власністю єпископату. І це означає, що якщо завтра Патріарх Кирил прийме рішення зробити всіх священнослужителів Української Православної Церкви Московського патріархату державними чиновниками Росії, то ми при кожному їхньому храмі матимемо неофіційне посольство цієї держави.
— Чи не плануєте розширювати мережу храмів УПЦ КП? Адже у нас їх лише два на район, а це не забезпечує потреб всіх віруючих, які хочуть ходити саме до української церкви.
— Такий намір є. Приміром, вже зводиться наша православна капличка Київського патріархату у селі Рудка-Червинська. Зараз багато жителів замислюються, що робить Російська церква в Україні, тим більше зараз, коли Росія є агресором щодо України? Згідно з канонами, вона не має права тут бути, тому що Україна — окрема держава. До цих запитань приходять і парафіяни Московського патріархату. Вони не хочуть, щоб у їхніх церквах поминалося чуже “отєчєство”, не називаючи його, і Московський патріарх, який є прислужником Путіна. Тому зараз, як ніколи, постало питання про об’єднання церков, аби у нашій країні була єдина і своя православна церква.
— І останнє запитання. Знаю, що минулого четверга Ви відзначили свій день народження, з чим ми Вас від всього читацького загалу щиро вітаємо! А що б Ви особисто хотіли сказати читачам газети, адже час зараз в країні нелегкий.
— Перш за все — не втрачати віри в Бога. Якщо ми хочемо змінити світ довкола, то слід спочатку змінюватися самим. Наше завдання — залишити нашим дітям світ кращим, ніж було до нас. Так, як його залишили нам наші батьки й діди. Зміцнити країну, аби вона була заможною і сильною. Цього хоче й Господь, і цього повинні прагнути всі ми.
Спілкувався
Олесь Федорович,
фото автора.
