— На книжкових полицях з‘явився новий роман Івана Корсака «На розстанях долі», який благословило у світ видавництво «Ярославів Вал». У книзі йдеться про малодосліджені сторінки нашої не такої й далекої ще минувшини. Сьогодні про цей твір ведемо розмову з його автором.
Без рудиментів минулого
— Іване Феодосійовичу, а чому Ви взялися саме за ці сторінки?
– Вартує подякувати сучасним історикам, письменникам і журналістам: національний рух спротиву у Другій світовій війні на чолі із Степаном Бандерою, Романом Шухевичем та їх побратимами відносно (саме відносно!) виписаний краще. Але ще лишаються навіть не острівці, не архіпелаги, а цілісінькі материки недослідженого спротиву на Поліссі. Чимало люду тільки й знає про це з відомої пісні:
Там, десь далеко на Волині
Зродилась армія УПА…
А про одного з очільників національного опору, Тараса Бульбу-Боровця, відомо не більше. Мало того, досі гуляють сторінками видань різні «приколи», на зразок тих, що поширювалися за совітських часів про Нестора Махно. Ось один із зразків змалювання образу народного ватажка:
«Тарас Бульба-Боровець, керівник УПА “Поліська Січ” і партизанського руху на Поліссі, наприкінці 60-х років, перебуваючи у еміграції, звернувся до керівництва США (ледве не до самого президента) з пропозицією створити бойові загони з числа українських емігрантів і направити їх у В’єтнам для війни на боці американської армії. Він навіть запропонував свої послуги для того, аби очолити ці загони. Американці не сприйняли всерйоз пропозицію літньої людини, хворої на епілепсію та з проявами параної і мегаломанії. Вони, скоріше за все, залишили листа без відповіді.
Натомість сам Боровець кожному зустрічному говорив: “Хіба ви не знаєте? Просто в керівництво США пробралися КДБісти. І шкодять українській справі».
Прояви «параної і мегаломанії» можна віднести сповна на рахунок совітського рудименту у мізках, а з приводу епілепсії нічого не можу стверджувати: скуштуйте, як Боровець, повний курс польського концтабору в Березі-Картузькій та німецького Заксенхауза – і тоді вельми втішатиcя будете вислідом … І так само я би остерігся іронізувати на зразок «в керівництво США пробралися КДБісти» – починаючи від історії з Кімом Філбі, дій радянського шпигуна. То через нього КДБ\МГБ про черговий приліт посланців еміграції дізнавалося швидше, аніж зв‘язкові із Заходу опустяться на українські повстанські терени на парашутах. Ще б пак: він керівник 9-го відділу, що займався радянською і комуністичною діяльністю у Великій Британії, згодом координує спільні дії США і Великої Британії по боротьбі з комуністичною загрозою. А на завершення згадав би Манафорта, Флінна та інших сучасників у США, чиї імена відмінюються ниньки у ЗМІ.
Кривулясті рядки про славних попередників наших трапляються коли через незнання, а інколи як продовження задавнених конфліктів: чого гріха таїти, як чубилися колись різні гілочки політичної еміграції, так досі ще часом зизом одне на одного дивляться.
Саме тому автор ввважав за потрібне не вивищення одних коштом пониження інших, а пошанування усіх, хто боронив наш люд і майбуття наше.
Не відрікаймося, вони не чужі
— Пошанування усіх – це стосується також таких неоднозначних постатей, героїв роману, як професори Борис Балінський і Федір Богатирчук? Але ж вони обрали собі зовсім інші шляхи…
– Балінський в ті круті часи відмежувався цілковито від змагань за долю землі, на якій його матір на світ привела, зосередившись на науці і здобувши як вчений-ембріолог світове ім‘я. Ф.Богатричук, в часи УНР керівник санітарного поїзда в Січових Стрільців, нагороджений згодом за наукові досягнення Британським товариством радіологів золотою медаллю Барклая, а ще автор першого підручника з шахів українською мовою, багаторазовий шаховий чемпіон України і чемпіон СРСР 1927 року, несподівано в Другу світову потрапляє до власівців.
Чи маємо ми тепер від них відрікатися?
Звісно, ні. Інакше повториться історія, як з В.Липинським, якого в Польщі з різних причин довго не визнавали. І тільки минулого літа, в час презентації у Варшаві мого роману польською мовою «Dzieci Jafeta» професор Томаш Стриєк з Польського інституту національної пам‘яті з відтінком гіркоти зазначить: “Польща втратила Липинського. І це не пішло на користь стосункам наших народів”.
Обрубане гілля…
– Роман кількаплановий. Ви не боялися, що оповідь «подрібниться»?
– Роман як дерево: стовбур, гілки першого порядку, другого порядку і т.д. Стовбуром є неймовірні долі української інтелігенції в пекельному столітті двадцятому, долі на «кривавих землях», за висловом Тімоті Снайдера. І «гілочки» цієї великої крони не мають одна одну затуляти. Наприклад, доля нашого люду на кубанських землях, де впродовж століть нищились українські пракорені: однією із завершальних дій того нищення став вихід цілісінького народу в світи….
Наприкінці сорок третього, коли німці відступали з Кавказу, слідом за ними рушив весь тамтешній народ. Вони йшли, знаючи, що попереду зима, вони вирушили у неблизьку дорогу на конях, везучи нехитрий скарб на биках, на коровах, йшли і пішака, у тлумаках несучи на плечах найнеобхідніше; були села, що цілком обезлюдніли. Вони йшли степом, тікаючи від російського жаху, замерзаючи у хуртовину та лютий мороз.
То був вихід народу, куди більший Виходу євреїв з єгипетської неволі, бо з Єгипту йшло, як свідчать джерела, 600000 недавніх бранців, а тут від дикого москаля втікало понад 1000000. От тільки про той Вихід передання здолало кілька тисячоліть, а про цей рідко хто й відав. Російський більшовик не міг пробачити духу волі, перенесеного колись із берегів Дніпра.Так само, як на єврейський народ, у тому стражденному виході чигала зброя на безборонний люд, тільки вже не спис та простецький меч єгипетський, – їх розстрілювали з радянських літаків на низькому польоті, скидали на голови жінок та дітей бомби й гранати.
Спершу стражденному люду цьому землю дали поблизу Новогрудок у Білорусії, та котився фронт, із ним знову народ кочував на Захід, і тепер вже землю відвели йому …аж у північній Італії. Неймовірна дорога через Польщу, Німеччину, Австрію… Прибульці й тут налагодили небавом життя, та в дію вступила ялтинська угода: милі союзники силою передавали страждальців вусатому квартиранту Кремля на смерть і тортури.
Олевська республіка, знана й незнана
– Малюючи події на доволі широкому полотні, Ви все ж особливу увагу звертаєте на Полісся. Чому?
– Поліський спротив Другої світової, так вже складалося, тривалий час випадав з поля зору письменників і журналістів. Між тим у Другу світову існував феномен Олевської республіки, звідки вигнали і гітлерівських, і російських загарбників, і де в час, коли під Москвою і Сталінградом гриміли гармати, тут, на Поліссі, була цілковито українська влада. Олевська республіка займала територію, що перевищувала площу Голландії або Бельгії. Де, скажіть, будь ласка, в Європі було, аби повстанці вигнали окупанта з території цілісінької країни? А ще ж існувала така ж незламна Колківська республіка, малознана досі Костопільська Січ…
Задля об‘єктивності вартує згадати Локотську республіку в Росії. Та замість оповіді, аби не було звинувачень, просто наведу уривок з вікіпедійної довідки про «республіку», армію і командувача Камінського: «Локотська республіка була офіційно визнана німецькою владою 15 листопада 1941 року… Офіційною ідеологією став націонал-соціалізм, правлячою партією — Націонал-соціалістична партія Росії…Єврейське населення Локотського округу було повністю знищено…
Історія Локотської республіки завершилася восени 1944-го року. На той час Камінський у Варшаві придушував антигітлерівське повстання поляків. Невдовзі «комбрига Камінського», як він себе називав, пристрелили гестапівці, а рештки його війська влили до складу підрозділів генерала Власова».
Із сучасністю минувшина переплелась…
– Ваш роман «На розстанях долі» – то твір про надскладні і драматичні роки пекельного століття минулого, але чи є також проблематика, яка виходить на часи теперішні?
– Кожен історичний роман – то твір насамперш про сучасність. Польсько-українське протистояння в Другу світову, волинську трагедію сорокових років злі люди хотіли б сьогодні ужити, аби зіштовхнути нас із сусідою. А в романі серед іншого йдеться про те, як Тарас Боровець ставав на захист поляків перед гауляйтером України Еріхом Кохом. Дивізію «Галичина» пробували звинувачувати в участі у придушенні антигітлерівського повстання в Варшаві та інших протипольських акціях: марна справа лукавого люду. Як свідчення цілковито іншого, генерал Андерс, людина рідкісної мужності і найширшої воєнної ерудиції, вже по війні вручає Павлу Шандруку, командувачу УНА, куди входила і дивізія «Галичина», найвищу відзнаку воєнної доблесті – орден Віртуті Мілітарі. А ще йдеться в романі, як на захист дивізійників стають Папа римський Пій ХІІ, дружина президента США Елеонора Рузвельт…
Вони йшли крізь вогонь і гіркі дими, їм випали пекельні випробування, вони падали і піднімалися знов, бо йшли боронити землю свою. І допоки ми пам‘ятаємо їх – вони наші сучасники.
Розмовляла Клавдія Трофимук.
