Їх називали по різному: “остарбайтери”, “остівці”, “прислужники баєрів”, але суть залишалась одна – раби. 75 років тому сотні тисяч, а може й мільйони молодих українських хлопців і дівчат були примусово вивезені на каторжну роботу до Німеччини. У надлюдських умовах, часом перебуваючи між життям і смертю, вони щоденно виконували маніакальні забаганки фашистських загарбників, гнули спини на ворога, який прийшов нищити їхню Батьківщину. І все заради одного – вижити. Не оминула ця лиха доля і більше чотирьох сотень камінь-каширців. Серед них — і Ганна Базильчук (після одруження Біла) із Підбороччя.
Пішла, щоб врятувати брата
На жаль, героїня нашої оповіді вже давно відійшла у вічність. Тож про усі випробування, котрі довелося витерпіти цій мужній жінці у німецькій неволі, ми дізналися зі слів її рідних. Та це не применшує їх суті.
– Родину мали велику, – розповідає племінник пані Ганни Микола Вакулінський. – Крім тітки, ще були її брат Гриць, сестри-близнючки Юхимка і Грипина та Іван. Разом п’ятеро дітей. На той час німці саме розпочали забирати людей на роботи. Ходили по хатах із списками. Випало їхати моєму дядьку Грицю, але Ганна сказала, що так як вона найстарша, то мусить замінити брата. Я достеменно не знаю, що відчувала у цю мить тітка, боялася вона, чи ні. Мабуть, що так. Нам на згадку від неї залишилось лише фото, де зафіксована мить від’їзду, та коротенький лист вже з Німеччини. На цьому зв’язок із тіткою обірвався на довгі роки.
Сьогодні, тримаючи в руках це фото, розумієш наскільки воно є знаковим, як точно відображає тогочасну епоху. Молоді дівчата весело посміхаються, сидячи біля потягу, що ось-ось повезе їх в рабство. Двійко хлопців показують акробатичні трюки. Вони ще не знають, які жахіття чекають на них у тій невідомій Німеччині, скільком вдасться вижити та повернутися додому, а кому так і залишитись на чужині. Та це буде потім, а цієї миті гурт бранців з Каменя-Каширського відправився потягом в Ковель, далі Хелм. Нарешті ешелон із живим товаром дістався до Кельна. Тут українців, немов худобу, продали місцевим “бауерам”, тобто господарям по-їхньому. Спочатку німецькі пани старанно навчали своїх рабів, показували їм що і як робити, не змушували до тяжкої праці. Та коли остарбайтери трохи освоювались, роботи ставало аж надто багато.
Про ті непрості будні “заробітчанства” мені колись повідала Ольга Хвесик із села Лохачі Любешівського району, яка також провела найкращі роки своєї юності у німецькому рабстві.
“Коліна облазять за літо, адже доводилось полоти зрання до пізньої ночі, та на це ніхто з господарів не зважав. Важко було. З роботи повертаєшся, а з тебе піт градом ллється. Вставала я рано, годувала корів, коня. Потім невеликий сніданок — і на поле. Єдиною полегкістю було те, що працювали ми з перервами, а за старанність могли отримати горня кави”.
Мабуть, не простіше жилося і Ганні Базильчук. Щоденна виснажлива робота на полі, чи кухні, догляд худоби. Усе це водночас звалилося на плечі молодої дівчини.
Господарі не давали спуску, слідкували за кожним кроком. Прокидатися доводилось з першими променями сонця. Поверталася у бараки вже із заходом сонця. І так з дня у день. Отримати кілька хвилин відпочинку здавалося за щастя. Про якісь свої забаганки годі й говорити. За весь час, що пані Ганна пробула в Німеччині, вона змогла всього один раз зв’язатися з рідними. Кілька коротких рядків переповнені надією на краще життя і неприхованим сумом.
“Тебе там ніхто не чекає”
Остарбайтерська неволя закінчилася для українки лише в 1945 році. Після війни вона емігрувала у Голландію чи Швецію. Повертатися додому із товаришами не захотіла, бо не була певна, що тут їх ще хтось чекатиме. Потому доля закинула Ганну Базильчук на американський континент, у Канаду. Там зустріла свою другу половинку, хлопця із Тернопільщини Петра Білого. Щасливе подружжя прожило у парі все життя. Набули троє діток.
Лише через три десятиліття наша героїня знову ступила на рідну землю. Трапилось це у 1975 році. На той час влада Союзу дозволила особам, що мають іноземне громадянство, більш-менш вільно перетинати кордони країни. Сюди одразу ж линула хвиля сотень цікавих туристів, а ще українців, білорусів і інших народностей, які волею випадку були відірвані від своєї Батьківщини. На щастя їхала пані Ганна не у невідомість, адже на цю мить таки змогла відновити контакт з родиною.
– У 1975 році вона приїжджала сюди, як турист, – провадить далі Микола Іванович. – Тоді зібралася майже вся родина. Приїхали на зустріч до Львова, так як звідти було ближче до кордону. На жаль, тітка так і не застала матері, та померла ще до її приїзду. Я був ще малим хлопцем, але добре пам’ятаю, як вона, вдосталь порозмовлявши з усіма, найперше що попрохала, так це побути на могилі матері. Не гаючи часу, замовила таксі і вирушила до Підбороччя.
Нарешті, вперше за довгі роки Ганна, тепер уже Біла, переступила поріг рідного дому. Та яким було її здивування, коли, потрапивши до середини, вона застала приблизно той самий убогий побут, як і на початку 40-их, коли вирушала на роботи до Рейху.
– Побачила все, то лише ойкнула: “Як убого ви живете”, – говорить наш співрозмовник. – Потому запитала у баби: “То ви ще у курній хаті вікуєте?” А, що дивуватися, коли так воно і було.
Тоді люд у Союзі і справді бідував, особливо в сільській місцевості. За кордоном нашим працьовитим українцям жилося значно краще. Там вони могли здобути гарну оселю, роботу. Не боятися, що якоїсь ночі їх схоплять і запроторять до в’язниці, чи вишлють в Сибір на нову каторгу. Можливо тому значна частина колишніх остарбайтерів так і не повернулася назад. А якщо і випадав їм шанс навідатись на Батьківщину, то лише під постійним контролем кадебістів, які, мов ті сторожові пси, відстежували кожен крок “гостя”.
– У той день тітка ще встигла навідатись на могилу матері: прийшла, помолилася. А слідом за нею вже кагебіст ходить. Таксист молодець, не злякався. Назад її до рідні у Львів відвіз. Попрощалися… Наостанок запитали: “Що тобі подарувати на згадку?” Сказала, що нічого не потрібно, лише попрохала, щоб купили їй лляний одяг. Більше вона сюди не приїздила.
Олександр Приймак, село Підбороччя.
