Чи виправдовуємо ми сьогодні їхній жертовний подвиг?
20 лютого свідома українська громадськість вкотре заполонить центральні площі та актові зали своїх містечок і сіл, згуртується біля пам’ятних знаків борцям за волю України, аби згадати тих, хто віддав найсокровенніше – власне життя, щоб ми із вами нарешті отримали не подобу, а справді демократичну та правову державу.
Більше сотні сердець героїв покладені на жертовник Майдану. Журналісти, інженери, науковці, митці, спортсмени та вчителі, робітники і студенти, звичайні трударі. Усі вони в ті дні були єдині у загальному прагненні змінити життя на краще, зробити його гідним, справді європейським. Не чекали, доки добрі іноземні дядьки і тітки наведуть лад у їхньому домі. А сміливо брали до рук дерев’яні щити, палиці, а часом взагалі беззбройні йшли під кулі снайперів.
Навіть сьогодні не можливо до пуття пояснити, якою силою духу та патріотизму володіли ті люди. Здавалося б, кожен із них мав сім‘ю, батьків, друзів, захоплення, власні симпатії і невідкладні справи, однак полишив усе заради високої мети – волі для себе й мабутніх поколінь. Таким був Майдан – неймовірне місце, де щодня панували братерство і взаємопідтримка, де вчилися долати безвихідь, горе та біль.
На щастя кривава ріка жертв Революції Гідності оминула Камінь-Каширський район. Жоден із його жителів не поповнив список “Небесної сотні”. Хоча є велика кількість тих, які внесли більший чи менший вклад у її провадження, підтримували матеріально і фінансово, стояли на барикадах. Серед таких Валерій Калапуц, Іван Хімчик, Богдан Калюх, Дмитро Кіричук, Дмитро Сидорчук, Анатолій Шумік, Микола Федік, Лариса Глущук, Богдан Пташник, Сергій Дмитрук та багато інших.
Відтворюючи у пам’яті останні роки, що минули від часу початку революції, давайте запитаємо у себе: “Чи змінилося щось в українцях, у нашій країні?”. Чи подоланий режим Януковича – уособлення всього того бруду: крадійства, корупції, злочинного законодавства, приховування можновладцями статків, продажного судочинства та не менш прогнилого сектору охорони прав загалом, брехливих заяв і порожніх обіцянок, у котрому нам довелося скніти протягом чверті століття? Можливо, ці жертви та випробування були марними?
Одне із основних гасел Майдану звучало: “Досить красти!”. Стосувалося воно як правлячої верхівки, котра, вибачте на слові, “зажерлася”, перетворивши суть свого існування при владі на банальне напихання гаманців, побудову шикарних маєтків із золотими вбиральнями і не тільки, придбання елітних іномарок та заграбастання усього, що погано лежить. Так і нас із вами. Добре. Вигнали одних, на зміну їм прийшли інші. Але красти від цього, чомусь, менше не стали.
На початку минулого року світом прокотилася хвиля офшорного скандалу. Як виявилось, багато “поважних” посадовців по-тихому відмивали гроші на Панамах. Суми колосальні – мільярди доларів, що їх щорічно недоотримували бюджети країн Європи, Америки, тощо.
На превеликий жаль, Україна у цьому списку також була. Серед основних фігурантів скандалу троє громадян нашої країни, зокрема новий президент – Петро Порошенко. Звісно ж, оприлюднену інформацію згодом почали спростовувати, називаючи нісенітницями. Але неприємний осад на душі, як мовиться, залишився.
Ще однією новою темою останніх часів став бурштиновий бізнес. Копають всі, кому не ліньки, не думаючи про майбутнє своїх нащадків, яким жити на цій землі, та перетворюючи природу довкола у пустку. Обурливо те, що урядовці та депутати не поспішають знайти рішення згаданої проблеми. Воно й зрозуміло, адже отримувати відкати у шестизначних сумах якось простіше, ніж приводити ситуацію у законне русло. А коли ти “сидиш” на бурштиноносній жилі, то й поготів.
Здавалося, ми нарешті почали забувати, що таке давати хабарі правоохоронцям, дорожнім інспекторам. Їхня заробітна плата зросла до кількох, а то й десятків тисяч гривен. Оновлюється парк техніки, покращилось матеріальне забезпечення: нова форма і таке інше. Але чи змінилася система повністю – ні. Час від часу на телебаченні, радіо та в пресі лунають повідомлення про затримання хабарників, корупційні призначення на посади та навіть гучні злочини.
Та й побори в чиновницьких кабінетах, на жаль, поки нікуди не зникли. Так, їх проявів стало менше. Мабуть певна боязнь “брати на лапу” у представників влади все ж з’явилася. Однак із більше 3 тисяч хапуг, які попалися на гарячому останнім часом, реальні терміни покарання отримали лише – 32!
Не викоренені повністю “колядники” і із суддівської когорти; ті, хто виносив неправомірні вироки громадським активістам, учасникам Майдану, засуджував безневинних. Вони чіпко тримаються за свої місця, проходять переатестації, знаходять інші законні і не дуже шляхи, аби повернутися на посади. Керівництво Генеральної прокуратури заявляє, що зовсім скоро це неподобство залишиться в історії. Щиро сподіватимемося, що так воно і буде. А доки, маємо те, що маємо.
Сьогодні важко назвати винних у всіх цих бідах. Частина киває на політиків, решта – на війну, економічну і політичну кризу. А, може, проблема у наших головах?
От хто-хто змінився, так це українська армія. Протягом трьох років, з початку протистояння на Сході України, ці чоловіки, юнаки та навіть жінки не перестають дивувати загал своєю мужністю. Майже щохвилини ми чуємо з радіо та телеприймачів про десятки, сотні поранених і загиблих на фронтах так званої антитерористичної операції, а насправді реальної війни. Та потік охочих поповнити лави новобранців у військоматах не зменшується, а навпаки зростає. Чи це не підтвердження того, що хоча б у одному важливому питанні – захисті Батьківщини, щось таки налагодилося.
Звісно, було б неправильним гребти усіх під одну гребінку. Поряд з поганню, що паразитує, за рахунок власного народу, є безліч достойних людей: волонтерів, які на місцях і там, на фронті, допомагають військовим вижити в горнилі протистояння; чесних поліцейських і суддів, які захищають права громадян; тисячі звичайних українців, котрі вкладають частинку своєї праці, аби в нашій Україні життя нарешті було гідним і достойним.
Так, негараздів, які потребують вирішення, є надзвичайно багато. Але, якщо хтось коли скаже, що подвиг героїв “Небесної сотні” був марним, то глибоко помилиться. Не може прагнення духовного переродження нації, добра та справедливості бути марним. І ми маємо виправдати це поривання. А чи варті українці такої великої жертви, хай кожен про це запитає себе сам.
Слава Богу і Україні та шана героям!
Олександр Приймак.