Бо лише так зможемо зберегти національну пам’ять нашого народу.
Минулоріч 29 жовтня у газеті “Волинь нова” у рубриці “З точки зору публіциста” з’явилася стаття Андрія Бондарчука “Чи ввійде в історію моральний подвиг західняків?”, в якій він закликає до роздумів з приводу сумного ювілею — 70-ліття Голодомору 1946-1947 років. Як відгук на тему, зокрема, у нашій газеті “Полісся” від 3 грудня минулого року був надрукований спогад краєзнавця, уродженки села Кримне О.П. Кондратович. І поки що більше відгуків не чути. Але це не значить, що вище означена проблема не зачіпала волинський край і Камінь-Каширщину зокрема.
моя свекруха Дем’яник М.Я. (в дівоцтві Ковальська) родом із села Нова Гребля Жашківського району Черкаської області (тоді це була Київська область, Букський район). На її долю випало бути свідком двох голодоморів: 1932-1933 р.р. та 1947-1948 р.р.
Що ж її привело в село Осовці? Народилася вона у 1924 році. У 1946-1947 роках працювала на відбудові знищеного війною Києва. На той час її батьків уже не стало. Залишилися три сестри і двоє братів сиротами: Надя – 1926 р.н., Микола – 1930 р.н., Ніна – 1937 р.н., Ганна – 1939 р.н. та Володя – 1941р.н.
У 1947 році голод знову зачепив черкаський край. Кожен виживав, як міг. Тьотя Надя працювала в колгоспі. Там їх підкормлювали. Дядька Володю, як найменшого, забрала сім’я бездітної тітки, а троє середніх бігали від хати одних родичів до інших. Дядько Коля добрався до Києва, а там сів у поїзд і поїхав куди очі бачили. Так опинився в Ковелі на залізничному вокзалі. У цей час у Ковелі проводився якийсь захід голів сільських рад. Ось і з Осовців там був сільський голова Платон Герасимович Хлистик. Не можу пояснити, чому наш дядько Коля зустрівся з Платоном Герасимовичем саме на залізничному вокзалі. Але сімнадцятирічний хлопець ходив серед людей і просився на роботу. Платон Герасимович забрав його до себе. Так оселився дядько Микола у Хлистиків. Він допомагав по господарству і таким чином заробляв собі на хліб. Написав листа сестрі Наді, поділився враженнями. Незабаром вона приїхала із мішком чугунців. В Осовцях (так уже тоді називалося село, бо до 1946 року воно іменувалося Ольблє Ляцьке) вона вимінювала збіжжя на чугунці. А мірка була така: який чугунець, стільки і зерна. І ось, добравшись до села, вона застала брата за роботою і не хотіла його відволікати, тому відразу пішла по сусідах на міньки. Першою хатою, в яку зайшла, була оселя Ганнульки Митчик (в селі знають як бабу Ганнульку, матір Зуха Івана та Пахачук Параски). Ця жінка теж була дуже бідовою, але змилостивилася над “східнячкою”. Посадила за стіл, поклала кілька варених картоплин і налляла сироватки. Тьотя Надя казала: “В голові запаморочилося, перед очима попливли круги, рука тремтіла, зуби стукотіли об квартинку”.
Потім приїхала сюди моя свекруха і залишилася назавжди. Вийшла заміж, працювала в “уполмінзазі”, а потім — у лікарні.
Тьотя Надя, коли приїжджала в село, завжди цікавилася бабою Ганнулькою, заходила до неї в гості і обов’язково в знак пам’яті і вдячності привозила білу простеньку хустинку.
Таких прикладів, я думаю, у нас багато. До речі, у той час потрапили на Камінь-Каширщину ще трос людей із свекрушиного села, але як саме, я не знаю. Одна з них, Марія Митчик (Лілічиха), жила в нашому селі, а двоє сестер Мороз Марія (працювала на оптовій базі) і Жуковська Ганя (працювала на телеграфі) жили в Камені-Каширському. Усі вони між собою родичалися, а в кінці і хоронили одна одну.
Уже нікого з них нема серед живих, але на теренах Камінь-Каширщини живуть їхні діти і внуки.
Отак Західна Україна брала активну участь у порятунку голодних Центральної і Східної України.
Отож, не мовчіть, добрі люди, бережіть пам’ять роду, а разом з нею не вмре і національна пам’ять нашого народу.
Любов ДЕМ’ЯНИК,
село Осівці
