Доброго дня, шановні газетярі. Прочитавши статтю в “Поліссі” “Старість треба поважати, а не топтатися по ній” (№97, 3 грудня ц.р.) за підписом ліквідатора I категорії аварії на ЧАЕС, інваліда II групи, дитини війни, пенсіонера з села Полиці Антона Варчука, можна подумати, що ми з тестем Іваном Семеновичем Денисюком просто звірі, а не люди. Не поважаємо заслуг ветеранів, почесних літніх пенсіонерів. Тому для ясності всіх, хто читав цю публікацію, хочеться уточнити і виправити деталі, які в ній неправдиво висвітлені, свідомо викривлені автором, без перебільшення, є породженням уяви. Я не буду та й не хочу оправдовуватися, але все ж таки вважаю за потрібне розставити всі крапки на “і”. Адже Антон Варчук зачепив не лише мою честь та гідність, але й авторитет політичної сили, яку представляю у міськраді.
Передовсім звертаюся до вас, пане Антоне! Поважний пенсіонере, я дуже шаную ваші сивочолі літа, заслуги і подвиги. Слава і хвала вам! Хай Всевишній віддячить вам сторицею за всі ваші діла та добро, яке ви зробили для людства в боротьбі із смертоносним атомом.
Перед тим, як перейти до конкретики, хотілося б сказати, що у нас з вами дуже різні підходи до розуміння сучасного життя, законів та суті повноважень органів місцевого самоврядування.
Так! Я — депутат міської ради, балотувався на міського голову Каменя-Каширського. Більше того, здобув левову частку підтримки жителів свого округу. Адже все своє життя старався жити чесно, служив людям, а не посаді. Виходячи з ваших роздумів, випливає, що я належу до тих, хто зловживає своїм депутатським становищем. Але це не так! Про це вам можуть більше розповісти жителі міста. Почну з того, що обранці міської ради не мають впливу на рішення сільських рад. Повноваження цих самоврядних органів чітко розмежовані законом. Тому ваші слова, цитую: “Скажіть, добрі люди, хіба може винести душа солдата, ветерана-ядерника, обпаленого атомом у найкращі роки свого життя, ту наругу, яку чинять Іван Семенович Денисюк і його зять Петро Герасимик… вирішили ці два чоловіки відібрати у моєї сестри та по окружності хати Ганни Варчук нібито “нічийну” землю і створити таку собі фазенду в декілька гектарів у самий ганебний спосіб. Очевидно, що не без сприяння колишнього голови сільської ради села Полиці Сергія Андрійовича Войчика ці два пани виготовили документи на приватизацію землі, не спитавши дозволу в сусідів… І оставили моїй сестрі 9 соток землі з хатою, а забрали 25 соток. Плюнули в душу і сказали: “Помреш – ми і ту заберемо”, — розцінюю, як відверту брехню. Адже на території Полицівської сільської ради я не приватизував собі навіть метра землі.
А тепер по суті. У Полицях відомо всім, що цей наділ ані вашій сестрі Ганні Федорівні Варчук, ані комусь з вашої родини ніколи не належав. Так, ваша сестра має поряд будинок. Тримає біля нього город, сад, господарські будівлі. Поряд інша хатина, яка стоїть пусткою, біля неї гребуться людські кури. Правда, колись цим будинком володів покійний чоловік Ганни Федорівни. Але зараз ця будівля належить зовсім іншій людині – Павлині Павлівні Варчук. Отож, між цими двома хатинами є дорога, яка веде в тому числі й до оселі сусідки Ганни Федорівни — такої ж сивочолої та літньої жінки Ганни Семенівни Варчук, якій ще радянська влада надала в користування згадані Антоном Варчуком 25 соток. Це підтверджують і відповідні документи. Зокрема, в 1978-му році своїм рішенням виконком Полицівської сільської ради на основі загальних зборів місцевого колективного господарства імені Калініна надав цю ділянку покійному чоловікові Ганни Семенівни для будівництва та обслуговування будинку із земель присадибного фонду. В господарській книзі села Полиці є відомості, що цей будинок по вулиці Красноберіз, 49 було зведено у 1979 році.
29 травня 2015 року в реєстраційній службі району Ганна Семенівна узаконила цю ділянку, отримавши свідоцтво на право власності на нерухоме майно. Площа приватизованої ділянки не перевищує допустимих розмірів. Адже громадяни мають право на безоплатну передачу їм земельної ділянки для обслуговування житла у селах не більше 0,25 га. Саме таку площу і приватизувала Ганна Семенівна.
Оскільки сусідки не мали права власності на суміжні земельні ділянки то власником даної землі була сільська рада, з якою і погоджені межі земельного наділу.
Хочу сказати, що до цього часу дві сусідки жили, як говориться, без конфліктів, ніколи не сварилися. Яблуко роздору впало між ними після того, як Ганна Семенівна Варчук скористалася своїм правом і узаконила присадибну ділянку біля свого будинку. Саме це і не сподобалося родичам шановного пана Варчука, які мають на цей наділ та дорогу, що веде з вулиці до будинку Ганни Семенівни, і собі плани. Припускаю, щоб вони хочуть забрати їх собі, щоб об’єднати ділянку Ганни Федорівни Варчук з ділянкою Павлини Павлівни Варчук, на якій стоїть хата-пустка. І таким чином мати один великий наділ. Наразі триває судова тяганина. Ось уже більше, як півроку родичі Антона Варчука, прикрившись іменем Ганни Федорівни Варчук, совають по судах літню Ганну Семенівну Варчук. Моя «провина» в цій ситуації лише в одному, що я вступився за цю одиноку сивочолу жінку та представляю її інтереси у суді. І таким чином став ворогом для Антона Варчука. Отож, після всього вищесказаного, хто правий в цьому конфлікті, а хто ні, робіть, шановні читачі, висновки самі!
Петро Герасимик,
м. Камінь-Каширський.
