Один мудрець колись сказав: “Духовне життя починається зі сліз”. Адже лише пройшовши випробування, людина оновлюється і нарешті може зрозуміти цінність тих хороших моментів, що їй дарує Господь. Наша публікація – це сповідь звичайного чоловіка, яких тисячі. На його долю випало вдосталь і добра, і горя, радості і смутку. Та є в Леонідові Дрегелю щось таке, що змушує зупинитися на хвильку і просто подумати: “А для чого ми на цій землі?”.
Ось уже кілька років він невтомно трудиться в храмі Різдва Пресвятої Богородиці. За цей час Божа обитель надзвичайно змінилася, ставши справжньою окрасою міста. Змінився і сам чоловік.
– Історія мого життя – проста. Корінний камінь-каширець. Закінчив десять класів, та й одразу забрали до армії. Трапилось це у мій день народження, рівно о 18.00. В армії освоїв професію зв’язківця. Тож, демобілізувавшись, пішов влаштовуватися на роботу у теперішній “Укртелеком”, тоді це ще була структура пошти. Двадцять років пропрацював кабельником, електромонтером, телефоністом. Роботи вистачало, часом тяжкої (доводилось монтувати лінії навіть взимку, стоячи по коліна у крижаній воді, лазити по електроопорах). У непростий для країни час втратив і цей спосіб заробітку, тож перебивався сезонними роботами. Помаленьку став затягувати “зелений змій”. Життя пішло під укіс, з’явилося безліч проблем, з яких самотужки вибратись просто не міг. Та Господь допоміг нарешті схаменутися. Поїхав до священика, отримав благословення. Так і почалась моя дорога до храму, – розповідає Леонід Ярмолайович.
Ще випиваючи, чоловік часто проходив біля храму і бачив, що роботи тут вдосталь (адже церква стара, а сил у місцевого священика на все не вистачало), і щиро хотів чимось допомогти. Та, як зізнається, боявся заходити на територію.
– Мені було якось совісно, що я в такому стані піду до церкви. Та коли нарешті позбувся цієї пагубної звички, то остаточно вирішив, що маю чимось допомогти. Попрохав в батюшки благословення і так став кочегарити.
Як пригадує пан Леонід, прийшов не із-за зарплати, а за покликом душі, просто, щоб служити Богу. Освоюватись було складно, багато “доброзичливців”говорили, що священик платить йому добрі гроші. Адже чому кожного дня поспішає до храму? Та він не зважав на ці кпини і лиш повторював: “Добро можна робити і задарма”.
Ось як про цей прихід розповідає отець Юрій, настоятель храму:
– Осінньої пори так вийшло, що не було кому отоплювати храм, працювати кочегаром. Одного разу до мене підійшов Леонід Ярмолайович і каже: “Батюшка, я кинув пити. Бог мені допоміг, ось уже три роки, як позбувся залежності, хочу потрудитися біля храму. Давайте я вам буду топити”. Я погодився, сказав приходити у неділю. Прийшов чоловік, спочатку цікаво було спостерігати, адже нечасто побачиш, щоб ось так просто приходили, пропонували свої послуги. Приглядаюся, а він раз з’явився, другий; то сніг чистить біля храму, то дошки старі прибирає. Що цікаво, без жодного нагадування. Коли людина понад п’ять років приходить, трудиться, її ніхто не змушує до цього, то тут не виникає жодних сумнівів, що поклик цей щирий. Це поклик потрудитися перед лицем Господнім. В житті нічого не буває так, на все промисел Божий.
Почавши з малого, Леоніду Ярмолайовичу хотілось зробити більше, тож попросив у священика дозвіл облаштувати територію. Зібрав однодумців, свій “бабський батальйон”, як називає чоловік прихожанок храму і його невтомних помічниць Любов Фурман, Ганну Склезь, Наталію Кухтей, Ольгу Букало та Галину Швай (на фото).
– Спочатку пофарбували храм. Старалися своїми силами зробити. Висота чималенька, тож були труднощі. Та я, як зв’язківець, часто працював на висоті, доводилось монтувати лінії і на п’ятиповерхівках. Хлопці на низу фарбують, а я дерусь на дзвіницю, бані зверху прихорошую. За зекономлені кошти встановили нову загорожу. Далі, з благословення отця Юрія, розорали територію довкола; приєднався до цієї благої справи прихожанин храму Олександр Козачок, який своїм тракторцем вирівняв землю. Захотілося ще викласти доріжки бруківкою, та не мали коштів. Але коли люди побачили, що роботи ідуть, стали допомагати. Ми з Олександром Приймаком та Володимиром Шемрилом скинулись на частину матеріалів, завезли цю бруківку. Щиро вдячний і моєму “жіночому батальйону”, вони працюють на рівні з чоловіками. Я б без них не зробив всієї цієї краси, що ви бачите зараз, – додає пан Леонід.
– В Леоніда є така риса, що часом ще й його треба стримувати. Бо часто його ідеї неспівмірні з нашими фінансовими можливостями, – посміхається отець Юрій. – Дякувати Богу, що такі люди є, що вони приходять, самоорганізовуються і допомагають храму. Це зараз територія біля храму така красива, а колись була горбиста. Та за останні роки у нас багато що змінилося. Наші жіночки займаються озелененням, бо це їм звично. Закупили рослини: квіти, декоративні дерева. Вони справжні молодці. Частинку себе віддають на служіння храму. Дивишся, деревце, а біля нього вже ціла клумба виросла.
Є в Леоніда Дрегеля ще й хист до новаторства. Нечасто побачиш газон біля храму, а чоловік зі своїми помічницями зумів втілити це у життя.
– Просто хочу залишити після себе слід, щоб нащадки бачили, що це частка моєї праці. Мені подобається така робота. Прокидаюся зрання і одразу ж виникає нестримне бажання піти до храму, перевірити чи там все гаразд. Влітку газон поливаю, аби не зів’яв, зимою сніг прибираю. Буває, що наробишся тут, що ледь ноги волочиш. Здається, ліг би на диван, увімкнув телевізор… та ні – тягне. Прийдеш, сядеш отак на лавчині біля храму і на душі легше.
До речі, минулоріч у вересні Леонід Дрегель за вклад у розбудову храму Різдва Пресвятої Богородиці був нагороджений грамотою Волинської єпархії Української Православної Церкви та медаллю “Волинської ікони Пресвятої Богородиці”.
Олександр Приймак, фото автора.
