Занадто рано обірвалася земна дорога молодого воїна, добровольця Давидюка Миколи Миколайовича із села Нові Червища. Йому навіки буде 26. Останні свої бойові завдання захисник виконував на території Донецької області.
Микола виріс у звичайній сім’ї трудівників, де виховувалось ще четверо братів та сестричка. Він був п’ятим по старшинству серед дітей. Змалку звик покладатися лише на себе та наполегливо доводити будь-яку справу до кінця, хай навіть з першого разу з помилками. Але це був його досвід! І сторонньої допомоги на шляху до самовдосконалення він не хотів. Ще одна риса, яка одразу впадала у вічі, – його весела вдача. У школі Коля був активістом, часто брав участь у заходах художньої самодіяльності. Та особливо йому вдавалися акторські гумористичні ролі, пародіювання. Займався й волейболом, грав у сільській футбольній команді. Відучившись в училищі у Любешові, пішов служити «строчку» у розвідку на Київщину. Повернувшись додому, деякий час плекав надії стати прикордонником. Однак, зрозумівши, що дорога до цього не завжди справедлива, вирішив почати свою справу. Поринув із головою у айбористику – комплекс робіт, спрямований на обслуговування дерев, від обрізки до лісоповалу. А хороших спеціалістів у цій галузі на теренах району було геть небагато, тож діло пішло непогано. Поступово підзбирував усе необхідне професійне оснащення, хотів згодом придбати навіть робоче спецавто. Його почали кликати для масштабних обрізок. Розчистив від древ-велетнів кладовище у Нових Червищах, територію клубу в Тоболах тощо… Свою роботу виконував надвідповідально, аби не пошкодити жодної споруди чи об’єкта.
Коли почалася повномасштабна війна, не міг спокійно спати дві ночі. Тож на ранок 26-го лютого 2022-го добровольцем прийшов до військкомату. Він потрапив у лави 63-ої окремої механізованої бригади. Молодший сержант із псевдо «КОС» був командиром відділення кулеметного взводу 107-го окремого механізованого батальйону. Його бойова стежина починалася з південного напрямку (Давидів Брід, Баштанка), потім воював на Донеччині.
«Він був у самому жерлі боїв за Бахмут, за річкою Бахмуткою. Під час стрілецького бою в самому місті дивом вцілів: ворожа куля пройшла наскрізь через шолом, геть розтрощивши його, та трішки “підправила” Миколі зачіску. Понад два роки й сім місяців янгол вберігав його від нещасть на фронті. Тож, попри перебування у гарячих точках, ні разу не зазнавав серйозних ушкоджень. Свого часу був відзначений медаллю УБД та медаллю від президента «За оборону України».
Подано також клопотання на вручення ряду нагород, серед яких і найвища за рангом – «Золотий хрест». Він був справжнім воїном по духу, надійним хорошим братом та добрим сином. Завжди скрупульозний і самовідданий будь-якій своїй справі, постійно в русі й у пізнанні чогось нового»,- каже старший брат загиблого Віктор, який також є військовослужбовцем. Усі ці темні місяці війни Миколу вдома з нетерпінням чекали інші брати й сестра, молода дружина і мама.
Із коханою Катрусею його поєднала війна. Вона була сестрою одного з побратимів, а нині вже командира взводу Андрія, й приїздила волонтером у його підрозділ доставити все необхідне. Так познайомилась з Миколою Давидюком. Хоч зустрічей наяву у них було мало, можна полічити на пальцях однієї руки, але спілкування в телефонному режимі уже через кілька місяців переросло в молоде подружжя. Восени 2022-го під час першої військової відпустки Миколи вони побралися. Заледве два роки пробули в шлюбі, так і не насолодившись мирним сімейним життям, як війна розвела їх у різні світи. Доленосна струна бійця обірвалася в Краматорському районі 23 жовтня 2024 року під час участі у заходах, необхідних для забезпечення оборони України: автомобіль військовослужбовця наїхав на протитанкову міну. У салоні з ним їхала й Катя, що провідувала двох рідних людей на фронті. Від вибуху жінку викинуло з авто, вона вціліла. Але як тепер жити, коли твою іншу половинку вже не воскресити…
Микола Давидюк сміливо та впевнено здіймався на найвищі вершини, не раз зазираючи у вічі смерті. Та вона спіймала його там, де він не очікував, близько коло землі. Він був порядним, чесним, совісним… Його тепла посмішка зігрівала щирістю оточуючих, його людяність і відповідальність шанувались серед односельців, його відвага врятувала не одного побратима.
Поховали воїна на кладовищі, яке він колись так старанно почистив від заростей. Тепер тут поміж пам’ятників замайорів перший державний стяг. Новочервищанці провели у Вічність свого захисника-односельця. Хай спочиває в мирі. Тепер він так високо, як ще ніколи не був.
Іванна ГАЙДУЧИК.
