У бою на Донеччині обірвалося життя молодого військовослужбовця із села Раків Ліс Рабого Дмитра Володимировича. Він прийшов у цей світ і полишив його у той самий день з різницею у 32 роки – 25 серпня.
Дімка був сонячною світлою людиною, хоча з дитинства носив на чолі шрам півмісяця. Меломан, майстер на всі руки, закоханий у подорожі за кермом. Він не розпочинав без пісні жодної справи. Вмить ставав своїм у будь-якому колі осіб, був душею компанії, водночас відповідальним та з нотками гумористичної безтурботності. У його товаристві завжди було цікаво, легко та весело, він умів підняти командний дух навіть у найтривожніші фронтові миті. Коли приходив Рабий, то відчай і депресія втікали десь далеко. На нього могли покластися у будь-якій справі. Був правдолюбом, справедливим, наполегливим, ідеалістом, користувався повагою оточення. Вічно кудись поспішав, десь їхав, його важко було застати на одному місці. Тому і не дивно, що отримав серед побратимів псевдо Гонщик.
У молодому чоловікові поєдналися не лише господарські, авторемонтні й будівельні навики, але й креативний підхід до цього, здібності до моделювання. Якщо у ньому вмикався режим творити, то ані локаційні обмеження, ані брак матеріалів не ставали на заваді. Навіть на передовій у його руках народжувались час від часу шедеври: міг сконструювати, наприклад, експонатний танк… із зібраних гільз патронів!
Дмитро народився в Луцьку. Згодом сім’я Рабих переїхала у Раків Ліс. Дитинство їхнього первістка проходило у товаристві двох молодших братів Богдана та Іллі. Закінчивши місцеве профучилище, почав їздити на заробітки, цікавився технікою, обожнював проводити час за кермом. У 2011-2012 роках проходив службу в 80-ій десантно-штурмовій Галицькій бригаді, в шостій аеромобільно-десантній роті другого аеромобільно-десантного батальйону. Це був перший військовий досвід у хлопця, котрий неабияк знадобився йому через десять літ.
28 лютого 2022 року Дмитро Рабий був мобілізований Камінь-Каширським РТЦК та СП. Потрапив у 51-й батальйон 100-ої бригади ТРО. Кілька місяців солдат був водієм 3-го стрілецького взводу четвертої роти. Від середини червня стає вже навідником другого відділення зенітно-артирелійського взводу. Іншими словами, прикривав держкордон із Білоруссю. А з квітня 2023-го разом із своїм підрозділом був перекинутий на Лиманський напрямок, у Серебрянський ліс. Через рік був передислокований із реформованою у вже механізовану бригаду «соткою» на Покровський напрямок, де і отримав на початку цього літа контузію. Відтоді входив у склад першого відділення зенітно-ракетного взводу. Після трагічних днів під Очеретино, де волиняни зазнали чимало втрат, формування відправилось на доукомплектування на мирні території. З кінця липня 2024-го стрілець-зенітник виконував вже бойові завдання на Донеччині. 25 серпня раківлісець зустрічав свій 32-й день народження. Завжди радісна днина враз стала дня нього і його сімї найтрагічнішою – під час мінометного обстрілу воїн загинув…
У ту мить обірвалося не одне, а, наче, два життя – Дмитрове та його рідного брата Богдана, який проходив разом із ним службу пліч-о-пліч із перших днів повномасштабної війни. Довідавшись, що брат йде воювати, Богдан приїхав навіть із Польщі, аби із Дімою долучитися до сотої бригади. Весь цей час вони були головною підтримкою та опорою один одному.
Усюди вдвох! Навіть важко уявити, наскільки важко і боляче було супроводжувати «на щиті» додому побратима по ділу та крові, як непросто було підібрати слова, аби сказати батькам і дружині, що не вберіг їхнього первістка та чоловіка…
«Ми познайомилися на Різдво, а 27 січня 2020 року вже почали зустрічатись. На Новий рік 2022-го він зробив мені пропозицію руки і серця. Тож ми любили сніжний січень… Та відгуляти весілля і повінчатися ми так і не встигли. Почалася війна, він пішов до війська. Тож 1 жовтня 2022 року ми лише змогли офіційно укласти шлюб, – з відчаєм пригадує солодкі миті дружина Наталія. – Не вірю, що його серце зупинилося. Це сердечко завзятого воїна, який хотів жити у вільній країні та поліг за своїх людей. Це моє рідне сердечко, котре я зустріла та покохала на все своє життя. Це серце, яке мріяло створити сім’ю та виховувати дочку або сина.
Це серце, без якого не можуть жити його мама та батько. Це серце, без якого так тяжко братам… Це серце, яке зараз стає прахом в тій землі, за яку так боровся Дмитро. Це серце, биття якого уже ніколи не почує наша дитина. У червні ми дізналися, що чекаємо малюка. Таким щасливим Діма ще не був. Але потримати на руках своє дитя йому, на жаль, так і не судилося… Дмитро завжди поважав своїх знайомих і гостинно запрошував випити кави.
Тож при нагоді відвідайте його могилу, згадайте його добрим словом. І не забудьте захопити із собою чашку ароматної кави, яку він так любив! Він обов’язково озветься до вас шелестом осінніх трав».
31 серпня воїна із почестями поховали в рідному Раків Лісі. Мліли на кладовищі односельці у скорботі за молодим захисником. Падали долі від розпачу й знесилення рідні біля домовини сина й брата. Кружляв над ними, малюючи сонце, лелека.
Востаннє пролунав для Гонщика Державний Гімн. Лягла труна навіки спочивати в яму, густо встелену, як яскравими зірочками, пухнастими жовтими чорнобривцями. Хай зігрівають у сирій землі його хоч вони. Сполохали прощальні постріли почесної варти обпечені тугою серця людей. А чорно-білий птах, нарешті на повну розправивши хрестом крила, подався далеко увись й зник у сяючій блакиті… А з ним, здавалося, полинув до Бога і Діма. Пробачив всіх, сказав у клекоті своє «бувайте» і полетів навіки…
Іванна ГАЙДУЧИК.
