В останні дні червня у Сошичненській громаді зустрічали та назавжди попрощалися із захисником Силком Миколою Миколайовичем із Залісся. 22-річний воїн поліг від ворожого авіаудару на Донеччині. Понад чотири місяці матуся чекала на нього, аби хоч мати місце, куди покласти йому квіти та де виплакати весь свій біль.
Микола був середнім сином із трьох у їхній сім’ї. У лютому 2022-го прибув на роботу у Польщу. Але у перші ж дні окупаційного вторгнення в Україну покинув все і пішки перетнув кордон назад. Одразу пішов у центр комплектування. А потім ходив туди ще разів п’ять, поки його таки взяли до війська. Перший рік війни намагався бути корисним своїй державі навіть у тилу. Оскільки мав освіту електрогазозварювальника, то взявся варити «їжаків» на блокпости. І взагалі мав до цієї справи неабиякий хист. З січня 2023-го хлопець став мінометником 33-ої окремої механізованої бригади (Закарпатської), яка тільки-но формувала розгорнуті підрозділи й вела бої на південному напрямку, зокрема Запорізькому. Звідси й почався фронтовий шлях Миколи. Оскільки він був наймолодшим на всю бригаду, то його нарекли «?Kinder» (Кіндером). Згодом підрозділи були перекинуті на схід.
15 лютого 2024 року… Костянтинівка на Донеччині… Приліт ворожої керованої авіаційної бомби по українських позиціях. Один із наших бійців дивом виживає: вибухова хвиля вчасно викидає його із самого дна нагору. Микола ж зі ще двома побратимами потрапляє у підвалі під завали вщент перемеленої двоповерхівки. Микола, Богдан, Віктор… Усі троє опинилися в братській могилі. Ще кілька тижнів до цього місця буде важко дістатися, триватимуть масовані обстріли. Побратими час від часу робитимуть спроби підійти до поглинутої землею будівлі й прислухатимуться, чи є тут хоч якісь ознаки життя. Руки рефлекторно копатимуть жменями пісок і розгрібатимуть уламки, а розум наполягатиме – після такого авіаудару аби хоч якісь рештки хлопців знайшли. Згодом таки вдасться підняти останки воїнів. Вони дійсно були у самому пеклі, навіть металевий жетон Миколи поплавився. Тож упізнаватимуть його по обвугленому хрестику, потім остаточно підтвердить, що це таки він, експертиза.
Понад чотири місяці мама жила надією. У перші дні трагедії досліджувала, скільки часу може людина прожити без води, їжі та повітря. Коли вже навіть доказова наука заперечувала можливість продовження життя під землею, втішала себе сподіваннями на якусь помилку.
«Веселий, товариський, жвавий. Не був боягузом! Щирість Миколки та розважлива натура відчувається навіть у кожному його фото. Він всюди усміхається. Романтик. З юних літ писав вірші, публікував їх в Інстаграмі (одну із поезій воїна публікуємо сьогодні. — Ред.). Під час військової служби знайшов своє кохання у Дніпрі, але надто пізно знайшов… Вдома називали його котячим татом, бо підгодовував всіх бездомних. Якось навіть врятував кошеня, поміг йому з’явитися на світ у кішки, що помирала. Пухнастий чорненький Чарлі досі бігає двором. На передовій взявся приручати їжаків. Любив, чомусь, татуювання. У нього їх було декілька по всьому тілу – від троянди й Герба на руці до Овена на грудях. Останнє зробив уже під час війни. На всю ногу викарбував єгипетського бога потойбічного світу Анубіса. Я аж жахнулася. А він запевняв, що як приживеться, то навпаки добрий символ. Ото він, напевно, й став його провідником у царство мертвих. Гіркі місяці невідомості для нас… Тепер у мого сина є хоча б могила. Їли його весільний коровай, на жаль, покритий печаллю», – плаче і все ще не може повірити у смерть своєї кровинки мама Ірина Анатоліївна.
Щемливим віршем авторства відомої поетеси Соломії Українець, написаним спеціально для поета-аматора й полеглого воїна Миколи, згорьована жінка вітала свого сина у соцмережах із 23-річчям. Вітала уже мертву свою дитину… Не могла попрощатися й відпустити, поки не побачить його домовину. Доки його могила не вкриється цвітом, а увись над нею не здійметься до самого неба державний стяг. Бо її син – Герой! А вона – мама, яка виростила для нас гідного захисника. Співчуваємо… Дякуємо. Хай Микола після тривалої темряви летить нарешті до світла.
Іванна ГАЙДУЧИК.
Чуєш, Світе, не станемо на коліна,
Будемо триматись, не згинемо ми!
Твоя допомога не так і потрібна –
Запалимо їх, як у лісі ломи.
Глянь, як давно проти них стоїмо.
І будемо й далі стояти!
Вони, а не ми, дотла згоримо!
Переможемо, хоч і нелегко здолати.
Микола СИЛКО.
