Життя Миронова Тараса із села Оленине обірвалося під час виконання бойового завдання 28 квітня 2024 року в Донецькій області. Із бійцями сотої ОмБР він стійко тримав оборону на Авдіївському напрямкові. Але, на жаль, вижити йому під фактично безперервними ворожими обстрілами не вдалося. 29 квітня боєць повернувся додому «на щиті». 30 квітня громада провела його в останню дорогу.
На захист Батьківщини Тарас став у грудні минулого року. Разом з побратимами у складі 100 бригади територіальної оборони брав участь у боях на Лиманському напрямкові. Отримавши травму ноги, деякий час проходив реабілітацію, але надовго не затримався в тилу, бо ж поспішав на поміч побратимам.
«Він був завжди відповідальним, тому й не дивно, що прагнув повернутися до виконання свого обов’язку», — розповідають однокласники, пригадуючи останні розмови з ним. Але разом з тим Тарас був і хорошим сім’янином. Тож під час реабілітації, знаючи, що залишає дружину саму із малими дітьми, постарався поремонтувати трактора та засіяти поля, аби їй було легше. На жаль, врожай зібрати Тарасові не судилося.
Після повернення на фронт захисник розумів, що кожен із боїв вже може бути останнім. Тож за тиждень перед загибеллю Тарас зателефонував до рідних і попрощався. Він заступав на позиції та розумів, що з-під тих запеклих ворожих обстрілів, які майже не вщухали, може і не повернутися. Важко уявити, що діялося в душі бійця, але рідні, які чули від нього прощальні слова, не знаходили собі місця. Його молода дружина та батьки, сестра, бабуся невпинно молилися за свого захисника і не могли змиритися з думкою, що це остання розмова.
«Пробачте мені, якщо когось образив, може комусь що погане зробив. Я відчуваю, що тут загину», — пригадують рідні розмову з Тарасом 21 квітня. Цього недільного дня він як ніколи не поділився своїм оптимізмом. Але через день голос Тараса таки пролунав у телефоні.
«Якщо дзвоню, значить живий», — зазначив боєць, як розповідають рідні, але зовсім безнадійно. Через день знову пролунав дзвінок і він був, на жаль, останнім. Вже в п’ятницю рідня забила на сполох, бо Тарас не вийшов на зв’язок. Тоді вони дізналися, що повернутися із бойового завдання йому не вдалося через запеклі обстріли. У снах намагалися знайти живого. Та в неділю комбат сповістив про загибель захисника.
Тіло бійця привезли до рідного дому наступного дня.
Зустріли Миронова Тараса вклоняючись, дякуючи за відвагу, і провели з усіма почестями. Однак величезна рана від втрати доброї та щирої людини, вірного сина України зарубцюється ще не скоро. І рідні дружина, діти, батьки, сестра, бабуся не виплачуть сліз, не пробачать загибель бійця побратими.
…Додолу падали квіти, вмивалась сльозами рідня, а двоє синочків-соколят задумливо казали: «І як же ми будем без тата?».
Тетяна ПРИХОДЬКО.
