На жаль, не святкова подія, а похорони молодого Героя зібрали минулої суботи в селі Сошичне сотні людей. Присутнім бракувало повітря в легенях, адже сльози нависали над їхніми душами, зраненими гіркотою втрати світлої людини — воїна Олександра Дем’янюка. Він присвятив себе служінню Вітчизні та українському народові.
Коли Господь покликав Олександра, він був на передових позиціях, там, де сьогодні триває боротьба за свободу України. Загинув на Куп’янському напрямку.
Лік років життя Олександра Дем’янюка спинився на позначці 32… Невеликий це вік, однак Сашко встиг зробити набагато більше, ніж комусь вдається і за 100 прожитих років. Він залишив після себе славне ім’я, яке надихатиме нові покоління на подвиги заради майбутнього своєї країни, відзначився хоробрістю в рядах 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша.
– Я до останнього надіявся, що звістка про трагічну загибель Саші виявиться помилковою. Досі не можу повірити в дійсність того, що трапилося. Тяжко змиритися з втратою друга, який став частиною мого життя, що вже більше вранці не отримаю від нього відповіді на повідомлення після довгих днів, а бувало й тижнів мовчання… бо ж ворог не давав можливості. Саша завжди вселяв віру у всіх нас, а ми щиро вірили в нього, хвилювалися та чекали з Перемогою. Він ніколи не жалівся, нічого не просив для себе, проте повсякчас турбувався як ми тут, чи все у нас добре. Щоразу сердечно дякував за надіслану допомогу. Хоча це нам варто бути вдячними Саші та всім українським солдатам за їхній подвиг. Спочивай у мирі, друже, бо за твоїми плечима надто багато болю, смутку, нестерпних днів боротьби за те, щоб ми не знали реалій страшної війни. Ти завжди будеш нашим Ангелом, низький уклін, безмежна вдячність та вічна пам’ять, – поділився спогадами про загиблого і висловив співчуття рідним воїна його товариш Сергій Лукашук.
— Саша направду був таким: люблячим, турботливим, щирою людиною, найкращим другом, братом, сином, дядьком, який, навіть перебуваючи на війні, знаходив слова підтримки для кожного. 6 березня 2022 року він вирушив на фронт, не маючи бойового досвіду. Але мав тверде переконання, що може принести користь Батьківщині. Перед тим працював на лісопильних підприємствах, допомагав батькам у їхніх повсякденних справах, опікувався своїми трьома сестрами, племінниками, жив думкою про них. Та й за родину Саші можемо сказати лише хороше, знаємо їх, як доброзичливих, людяних, працьовитих людей, – розповідають односельці Олександра.
Саша постійно приходив на поміч іншим, наче відчував, що відповідальний за людей, які траплялися на його життєвому шляху. Рятував побратимів, ризикуючи щомиті загинути сам, під обстрілами, йдучи і повзучи повз міни, безстрашно витягав із лінії вогню в безпечніше місце, надавав допомогу, виконував свій обов’язок. Часто, на жаль, йому випадало непросте і страшне завдання — збирати на полі бою понівечені фрагменти тіл, які ще якусь мить тому були живими людьми, його фронтовими товаришами.
— Турботливий, безкорисливий, незрадливий, його серце, здається, містило стільки любові, що нею можна заповнити світ. Сашко дуже міцно любив нас, сестер, а ми свого найкращого на землі брата. У дитинстві він із нами і шив, і вишивав, і їсти готував. Із Сашею було настільки весело, що якось проблеми забувалися самі собою. Батьки прищепили нам усім любов до Бога. Пізніше, коли подорослішали і кожен вибирав свій шлях — навчання, одруження, в Сашка — армія, то ми ніколи не забували один про одного. За будь-якої потреби Саша був тут як тут, підтримував, втішав. Яка б не випадала складна робота, брався за неї: безвідмовний у допомозі, як кажуть в народі “останнє віддасть”. І з початком повномасштабного російського вторгнення він, недовго думаючи, прийняв рішення — стати на захист України, допомогти країні!!! Ні татові, ні мамині вмовляння не йти туди на його не діяли, бо Саша вважав це своїм обов’язком.
Кожної вільної хвилиночки телефонував із фронту, але жодного разу ми не почули від нього, що щось не так. Хоч розуміли, наскільки йому нелегко. Лише повторював одне і те ж “все гаразд”, “в мене все добре”. Знаю, що на війні він молився до Бога, надіявся, що його мине смерть, і нас, рідних, заспокоював та запевняв “не загину, повернуся”. Та разом із тим готовий був і до іншого.
І навіть у той найжахливіший день, виконуючи бойове завдання, коли вже бачив перед собою обличчя смерті, сказав до побратима безстрашним голосом: “ Йдемо вперед, не зупиняємось!!”, а через кілька секунд героїчно прийняв уготоване долею — поліг як справжній Герой, — розповідає сестра Юлія.
Слава нашому Герою! Нехай його душа знайде спочинок у Царстві Небеснім! Щирі співчуття родині.
Олександр ПРИЙМАК.
